У середньовіччі змію, яка кусає себе за хвіст, вважали символом вічності, циклічного руху часу по колу. Чи ходить по ньому українська історія? Адже найдраматичніші її події розгортаються зазвичай саме в рік Змії за східним календарем.

Я попросив своїх студентів назвати 4-5 найвизначніших подій ХХ століття. Оскільки був початок ХХІ, а в моїй аудиторії перебували першокурсники — то відповіді були абсолютно передбачуваними, стереотипними і шкільно-програмними: «Революція 1917-го! Революція 1905-го! 1941 — війна!» Хтось іще згадав про 1953 — смерть Сталіна, зауваживши, що після неї все змінилося… Із мого боку то була «підстава». Бо інших відповідей мені вже не треба було. Я припинив опитування і почав малювати на дошці ті числа, звертаючись до студентів: «Ось, дивіться, мовляв, як цікаво — ви назвали 1905, 1917, 1941 та 1953 роки. А чи не могли б ви назвати, що спільного між ними, що їх об’єднує?» Тут студентство трохи розгубилося. В аудиторії на якусь хвилю запанувала тиша. — «Ви будете здивовані, але всі названі вами дати за східним календарем припадають на рік Змії. Давайте доповнимо цю послідовність — 1905, 1917, 1929, 1941, 1953, 1965, 1977, 1989 — останній рік Змії у ХХ столітті, іще один рік на зламі епохи…»

Скажу чесно, усі ці фокуси з датами та символами я вигадав для того, аби привернути увагу студентства і наголосити на важливості подій 1989 року (бо тема лекції була пов’язана з наслідками Перебудови та суспільно-політичною си¬туацією в Центральній та Східній Європі наприкінці 1980-х років). І тільки. Але за кілька днів мені знову довелося жонглювати тими датами у дещо несподіваній компанії лікарів-психіатрів та психотерапевтів. Річ у тім, що рідний університет розташований двері-в-двері навпроти міського психоневрологічного диспансеру (це сусідство двох харківських установ є приводом для безкінечних жартів з обох боків вулиці). Але і там, і там працюють люди інтелігентні та творчі, які до того ж прагнуть міждисциплінарного спілкування із чаєм та цукерками. «Скажи як історик…» — коли людина моєї спеціальності потрапляє до нової компанії, схожий зачин-прохання є обов’язковим і звичним. А от продовження було несподіваним: «Скажи як історик, чи можна передбачити, що буде далі?» Чомусь вважається, що історик (який взагалі-то опікується минулим) має знатися на тому, що буде. Був початок 2000-х, події визначав Другий Президент України. Сіра зимова погода тільки підсилювала відчуття, що в Україні нічого не відбувається. Пояснення, що ти не ворожка, не провидець, і не Павєл Глоба зазвичай у таких ситуаціях не проходять. Тому для таких випадків варто мати домашню заготовку. Ось тут я і заходився розповідати про рік Гада і припустив, що найближчі суспільні збурення стануться в рік Змії — 2001.

Про ті посиденьки всі майже забули, допоки з Києва не почулося про «Справу Гонгадзе» та УБК. То трошки скидалося на події революції 1905 року. І закінчилося так само безславно. Але «принцип Гада» діяв!

Теорія ритмічності історичного процесу має прихильників, критиків та значну літературу різного ступеню науковості. У тій літературі пояснювалися дати, які в мене завжди викликали певні сумніви — 1929, 1965 та 1977. До них було якось важко підібрати події, які стали б за значенням в один ряд із двома революціями, світовою війною та смертю найбільшого тирана усіх часів та народів. Але деякі автори вважали цілком можливим особливо відзначати згортання НЕПу та проголошення тим таки Сталіним «року великого переламу». Інші (зорієнтовані на загальносвітові тенденції) не могли пропустити повз увагу початок Великої депресії. Із 1965-м було ще складніше, бо якоїсь яскраво вираженої переламної події того року не сталося — Карибська криза розгорілася та згасла за три роки до того, а Хрущова змістили за кілька місяців до початку чергового року Змії. Така ж ситуація з 1977-м — бо аж надто важко погодитися із загальносвітовим значенням прийняття у СРСР нової Конституції.

Суб’єктивно всі ті хвилі-ритми-цикли історії викликали іронічне ставлення, як до певного казусу чи випадкового збігу. Бо, зокрема, лишається незрозумілим: чому такий ритм не відстежують у попередньому, ХІХ столітті?! З іншого боку, чому не припустити б, що у ХХ суспільство набуло нових якостей, які і спричинили хвилеподібні явища в суспільній активності?!

Усе почалося з газети та листівки. Вони створили нові умові для комунікацій у суспільстві. Інформація, швидкість та якість її поширення стають у ХХ столітті впливовим чинником перебігу історичних подій, тиснуть на суспільну свідомість із значно потужнішою силою. Інформація роз’єднує та об’єднує суспільство, поляризує його, або навпаки спричиняє відчуття неймовірного єднання. Але інформація може і втомлювати. Так як в окремої людини ті чи інші події викликають хвилі збудження й періоди гальмування, так у суспільстві загалом хвилі ентузіазму та громадської активності змінюються на періоди реакції та збайдужіння. Ці явища набувають відпливно-припливного характеру, і саме такі якості суспільної психології, здається, і створюють підґрунтя циклічності історії.

Варто порівняти події двох Українських революцій 1917-го та 2004 років.

Отже, вихідні умови — загальна суспільна зневіра. Але був і промінь надії — у 2004 році Ющенко, 1917-го — Грушевський. «Ми всі вважали його за «некоронованого короля України», який, як приїде, то дасть всьому порядок і лад», — писав про Грушевського видавець та меценат української культури Євген Чикаленко. Як на початку 1917-го, так і 2004-го українці чекали на Месію, який об’єднав би їх та врятував… Цей поведінковий стереотип, що був нав’язаний православ’ям, є швидше шкідливим для національного характеру. Але так вже воно є — українці покладаються на Бога та помазаника там, де цілком можна діяти власними руками й волею.

Перший етап революції. Від Преображення до Вербної Неділі.

Я ніколи не забуду, як 4 листопада 2004 року збуджена і радісна юрма скандувала «Ю-щен-ко!», дефілюючи вулицями Києва від Співочого поля до ЦВК. Звідти, як відомо, Ющенко вийшов вже у новій якості. Напівжарт того часу: «Серед його оточення є і своя Марія-Магдалена, і Святий Петро, і навіть гонитель християн Савл, який волею Божою був перетворений на Святого Павла».

Михайло Грушевський згадуватиме 19 березня 1917-го: «Імпровізував і я коротку промову. Говорив я про велику хвилю, що надійшла і положила на наше покоління великий історичний обов’язок...» Грушевського було погано чути — тож люди почали вимагати, щоб професор виступив із балкона Міської думи. Його підхопили на руки й понесли через весь думський будинок, сходами на балкон. Загальне піднесення було неймовірним.

Можливо, таке порівняння є дещо незграбним, але і 1917-го, і 2004-го українці пережили «ефект Вербної Неділі». Українці були в Дусі. Українці вимолили собі Месію. Але пішли з Майдану. Бо вважали, що далі їх помазаники все зроблять самі.

Поступово наближалося розчарування. Адже в 2004 році дехто голосував за Ющенка бо вважав, що після того він… не платитиме за проїзд у громадському транспорті. Це не анекдот — це реальна історія й реальна трагедія маленької людини. Аж надто багато з тих, хто встилав дорогу пальмовим гіллям, наступного дня готував месії рахунок до сплати. Між іншим, 1917-го були інші, але схожі підстави для розчарування. «Усі селяни розуміють соціалізацію як відбирання безплатно землі у панів і певні, що коли поділять її, то вже ніхто від них її не відбере і перший же парламент закріпить її за ними», — сумлінно занотовував загальні настрої селян та їх віру у вирішення складних питань у найпростіший спосіб усе той же Євген Чикаленко. Земельне питання пересварило есдеків, есерів, есефів. Не минуло й півроку від створення, як перший Уряд УНР пішов у відставку. Так як протиріччя в помаранчевій команді розірвали її єдність у вересні 2005 року. Збігів надто багато.

Директорію за дещо вільною аналогією можна співставити із другим урядом Тимошенко. Скоропадський оцінював реалії Директорії так: «Якщо вони не опам’ятаються і знову виженуть усіх російських чиновників і посадять туди своїх безграмотних молодих людей, то з того буде хаос, не кращий за той, що був за Центральної Ради». У регіонах відбувався суцільний безлад. У суспільній свідомості того часу «свобода» вульгаризувалася до «уседозволеності». Сільський крамар Шафер, який все описував порівняльними байками, сказав тоді Чикаленкові: «Чиста, сира вода не шкодить чоловікові, а варена ще лучча від сирої, але недоварена вже шкодить. Отак і з народом: поки він був сировий-темний, із ним можна було жити, коли він звариться, тобто просвітиться, із ним ще ліпше можна буде жити, а тепер він недоварений — ой, як із ним тяжко жити!»

Нарешті «проспівав півень». Розпочався другий етап революції — такий собі казус Святого Петра. І на початку ХХ, і на початку ХХІ століть українцям для розчарування в месії знадобився майже рік. У відповідний момент проводиря нікому було підтримати й захистити.

Історію в масі роблять сорокарічні. За дванадцять років змінюється політичне покоління. При владі зараз люди нерадянського зразку, вони виховані новими економічними реаліями, мають іншу психологію. Діти помаранчевої революції не вчилися в радянській школі, їх психологія і стереотипи поведінки є ще більш індивідуалістичними і прагматичними. Це цілком буржуазне, бюргерське покоління студентів 2004 року підросте до 2013-го, професійно реалізується і почне прагнути влади. І це вже не буде революція мільйонерів проти мільярдерів — середній клас почне показувати пазурчата. Незадоволення якістю влади й технологічна криза, що наближається, можуть стати причинами майбутнього суспільного зламу. Чи стане черговий рік Змії, 13-й рік ХХІ століття нещасливим для України — залежатиме від того, чи «довариться» середній клас, і чи помудрішає новий політикум. Саме від цих нематеріальних категорій залежить, чи утримаються українці на гребні нової хвилі історії, чи ця хвиля все змиє.

Наприкінці квітня 1918 року Скоропадський розіграв «силовий сценарій». В Україні відбувся військовий переворот. Громадянська апатія, збайдужіння до політики та політиків, сподівання на сильну руку — все це зробило свою справу. Щоправда, реалізація силового сценарію була успішною й завдяки зовнішньому впливу — у квітні-травні 1918 року німецькі багнети відігравали в українській політиці не останню роль. Чи варто очікувати прямої аналогії до тих подій у наш час? Сказати важко. Але можливість нових соціальних збурень не слід відкидати. Аж до 2013 року — наступного року Змії.

Якщо розвиток подій відбуватиметься за безкризовим сценарієм (не буде негативних економічних зовнішніх чинників, військового втручання абощо), середній клас сформує скелет суспільства за зразком західноєвропейського. А буржуа незацікавлені в потрясіннях.

Якщо ж на шляху суспільного розвитку України станеться якесь таке стихійне лихо, що почне процеси люмпенізації «недовареного» середнього класу — ризик диктатури й силових сценаріїв у майбутній історії збільшиться.