ИНТЕЛРОС > №45, 2008 > Споживання суспільства

Споживання суспільства


10 декабря 2008


Друг Женя розповідав мені, як його батько за радянських часів казав, було:
- От побачиш, сину, настане час, коли товарів і харчів буде всюди повно, а грошей на них не буде.
Женя, який бачив довкола звичний для радянських часів дефіцит, не йняв батькові віри. Цілий досвід його радянського життя був проти. Не те, що він не вірив, що грошей не буде, бо таке не було дивиною і тоді, особливо по селах; а от як це – що харчів і товарів буде повно? Женя не мав доступу до закритих розподільників, а тому просто жодного разу не бачив такої неймовірної картини.
А тепер, здається, надовго настав той час, у прихід якого Женя колись так не міг повірити.
Мені було б легше повірити, якби мені сказали про таке майбутнє, яке малював Жені його батько. Адже я завжди вірив, що харчів і товарів буде доста: спочатку, коли вірив, що така благодать настане, коли ми прийдемо до комунізму; а потім – коли на видноколі замрів капіталізм, в який вірилося, бо він, здавалося, налагоджено працював у значній частині світу.
З комунізмом усе було просто – «від кожного за здібностями, кожному – за потребами». Тут навіть гроші не потрібні – бери собі з громадських комор, чого душі заманеться. Тобто було б точне відтворення прогнозу Жениного батька – якщо трохи змінити частину, що стосувалася грошей: забрати звідти слова «на них»: «…товарів і харчів буде всюди повно, а грошей не буде».
Мало хто з тих, кому розповідаю про своє відкриття, погоджується зі мною, - що досконало вибудуване в теорії комуністичне суспільство насправді мало бути суспільством споживання. В основі комуністичних переконань мільйонів людей – не творців, а прихильників теорії – лежали природні людські інстинкти забезпечення себе і свого потомства найсприятливішими з можливих умовами життя і продовження роду. Їм (нам) показали привабливу картину безтурботного майбутнього, «впевненості в завтрашньому дні» - і вони (ми) безтурботно в це вірили.
Щоправда, залишалося питання – хто визначатиме рівень потреб? Тому такий важливий був колективний дух. Адже якщо кожен визначатиме потреби на власний розсуд, не можна, либонь, уникнути випадків, коли бажання зіштовхнуться на одному й тому предметі – і що тоді з гаслом про людину, яка іншій людині – друг, товариш і брат? А, отже, щоб такого не сталося, потрібно колективно вирішувати, де межа потреб, і повідомляти кожного про особисту межу тієї людини. Або вже виробляти стільки, щоби вистачило всім, бо буде надлишок – і скільки не візьми, надлишок буде.
Але… чи не виникне тоді криза перевиробництва? Хоча б тому, що колись же має настати час, коли все вироблене не буде де зберігати; і доведеться в якийсь спосіб звільняти складські приміщення, а найпростіший спосіб це зробити – знищити надлишки виробленого. Тобто, у світлому комуністичному майбутньому постає загроза кризи перевиробництва, відома кожному, хто навчався в радянській системі освіти, як неминучий прояв розвитку капіталізму, орієнтованого на створення суспільства споживання.
Ну гаразд, з комунізмом не вийшло. Не замислюючись особливо над визначенням суспільного ладу, ми заходилися будувати нове життя, яке стрімко набрало цілком певних рис доти осоружного багатьом з нас капіталізму. І коли настав час, ми заходилися споживати – навряд за потребами. Радше, за можливостями, які у всіх різні і визначаються, здебільшого, рівнем доходів. А коли рівні доходів настільки різні, як це є в Україні, багато хто з замилуванням пригадує минулі часи.
Я зовсім не вважаю, що люди, які хочуть «ковбаси по два двадцять», заслуговують на таку зневагу, якою їх регулярно намагаються затаврувати ті, хто ставить себе, сказати б, духовнішими. Ковбаса по два двадцять є в багатьох країнах, які беремо за взірець нині. Тільки вона в тих країнах у іншому вигляді. Ця «ковбаса» може бути підвищенням ціни на пинту пива лише на десять пенсів за рік; або стримуванням цін на бензин; або скасуванням державного мита за купівлю житла. Саме на такі гасла орієнтуються чимало виборців у країнах «розвинутої демократії», і саме такі гасла їм вправно підкидають тамтешні політтехнологи.
Ми дуже швидко пережили бум споживання – не всі змогли з нього скористатися, але майже всі бачили. Якщо не в сусідів, то, принаймні, на вулицях, де побільшало автомобілів, за ціну яких ще зовсім недавно можна було купити просторе помешкання в Києві. Якщо не на вулицях, то, принаймні, по телевізору. Якщо не по телевізору, то, принаймні, бачили в уяві, слухаючи розповіді про кредити, депозити, знижки, аукціони і всяке таке інше привабливе і, здавалося, доступне більшості.
Тепер вже не здається. Тепер, навпаки, здається, що невдовзі цьому недорозвиненому суспільству споживання в Україні настане край.
Ми вчасно не зауважили, що головним предметом споживання у зародковому суспільстві споживання в Україні стало саме суспільство. І нам не знадобилось аж так багато часу, щоби на порозі достатку харчів і товарів саме суспільство стало головним дефіцитом. Як за радянських часів були дефіцитом більшість якісних товарів «широкого вжитку» - чи «народного споживання».
Можливо, ми занадто швидко стали на порозі суспільства споживання? Країни, в яких небезпеку такого суспільства побачили раніше за нас, входили в нього впродовж багатьох десятиліть. А ми хотіли перескочити одним рипом. От і рипнуло так, що по швах.
Так хочеться вірити, що зараз нас лише лякають глибиною і тривалістю кризи.
Насправді можна припустити, що про кризу так довго мовчали ті, хто міг її передбачити, щоб у зручну мить скористатися, насамперед, з психологічного ефекту загрози кризи – і законсервувати розвиток суспільства. І законсервувати позиції і звичне життя тих, хто нині при владі.
Логіка проста і дієва: у час, коли в суспільстві почне визрівати відчуття (а ще небезпечніше – усвідомлення) потреби в змінах, раптом показати нам моторошну картину негайного майбутнього і сказати, що, мовляв, зараз потрібно залишити все, як було досі: адже всі сили необхідно зосередити на протидії кризі.
І тоді можна завести мову навіть про тимчасову відмову від пропаганди суперечливих гасел, які розколюють суспільство. От подолаємо кризу, тоді можна буде і повернутися до тих гасел і суперечностей. Але чи варто долати кризу, щоб знову опинитися в ситуації, що була до кризи?
Пригадаймо, як наполегливо ми боролись одні з одними. Як запекло доводили, що право на існування мають лише ті погляди, які до душі нам, а всі решта – підступи і змови проти держави, народу, суспільства. Як таврували і ганьбили. Як не хотіли визнати, що обстоювання своїх прав не повинно відбуватися за рахунок нехтування правами інших.
Ми вихвалялися одні перед одними, як ми дбаємо про країну, намагаючись приватизувати право на любов до країни. А якщо «любов до країни» видасться комусь висловом зависокого стилю, замініть його на канцелярське «визначення майбутнього країни». Суть справи від цього не зміниться.
Непримиренність, з якою ми ставимося одні до одних, виїла з нас здатність разом протистояти загрозам, що постали так несподівано. Несподівано – тому що ми захопилися не змаганням, не конкуренцією, а боротьбою одні з одними. Можна скільки завгодно казати, що нам нав’язали ту боротьбу, але ж ми захоплено брали в ній участь.
В уяві ми будували десятки різних країн Україна. Ці уявні України мали лише одну спільну рису – кожна була непримиренна до всіх решти. І що більш непримиренними ми їх будували, то більше мурів виростало поміж цими Українами, то більше розділових меж рили в суспільстві – доки розгороджене суспільство не стало таким слабким, що, схоже, не стало самого суспільства.
А, може, нове українське суспільство просто не встигло з’явитися? І радянська суспільна структурованість залишилася з нами?
Радянська ідеологічна машина суспільство структурувала просто: от – робітничий клас; от – колгоспне селянство; а між них – соціальний прошарок інтелігенції. Ця простота ділення цілком відповідала потребам управління тодішнім суспільством – обмеження вибору і в тому, де ти стоїш у суспільстві і в тому, куди можеш просунутися. Про наявність тонкого, але зміцнюваного всією державною потугою прошарку номенклатури (чи апаратчиків) воліли мовчати. Для цього прошарку діяв принцип не вибору, а відбору. Ну, і спадковості.
У багатоманітному суспільстві, яким могла б стати нова Україна, поділ мав би бути складнішим. Але чи встигли ми його досягти? Навряд. Найвиразніший приклад – так званий «середній клас», який, за всіма ознаками, у нас такий нечисленний, що і класом навряд можна вважати. Радше наш середній клас можна вважати прошарком – і то таким тонким, що надто легко дірявіє. Ясна річ, адже державна потуга той прошарок не підтримує, не кажучи вже про те, щоб зміцнювати. І ціле суспільство в дірках. Звісно ж, не лише через слабкість середнього класу.
Ми радо користалися завезеними до нас товарами, смаками і способами життя. Хто не міг на повну – то мірою своїх можливостей. Парадокс суспільства, де орієнтованість на особисте споживання призводить до намагання бути схожим на інших в засобах досягнення особистої вигоди. Рівень потреб стали визначати мода і бажання бути такими, як усі. Аякже, так принадно відчувати себе не чужими цілому світу, не гіршими за інших. Хоча насправді світ занадто різноманітний, щоб вести мову про «цілий світ».
Ми так наївно раділи доступу до раніше незнаних благ, так поспішали одне перед одним дістатися цього нового, що не мали часу замислитись над визначенням і зміцненням внутрішніх зв’язків у суспільстві, які б тримали його у робочому стані.
Хочеться вірити, що, коли ми виповземо з цієї кризи, ми будемо поводитися інакше, ніж до неї. Та й інакше, ніж нині – на початку цієї кризи.
Споживання – наслідок творення, але і антитеза творенню, бо запроваджує в нтя результат творення. Вислів про те, що «коли де що убуде, то в іншому місці обов’язково прибуде», звісно, неспростовний. От тільки де воно, те місце, в якому прибуває?
Але ж і навпаки – «коли де що прибуде», воно ж обов’язково має убути, правда ж?
Схоже, що пошуки «національної ідеї», яка б об’єднала нас усіх (чи, принаймні, значну більшість) можна на якийсь час припинити. Нам її підказує криза – ідею вижити, не втративши гідності і не зазнавши непоправних матеріальних втрат. Вижити, дбаючи про себе і про інших – хто б ті інші не були. Бо ж життя не буде повним ані без друзів, ані без ворогів. Але з кризи, цілком імовірно, кожен з нас вийде з новими друзями і новими ворогами.
Не забувати про те, що було, не відмовлятися «на час кризи» від суперечливих гасел і поглядів, а навчитися бачити в співгромадянах людей, які мають таке саме право на помилку, як і ти. Тільки тоді потрібно визнати, що і ти маєш право на помилку – і усвідомити, що це саме право; а в праві – сила, а не слабкість. Проте це не просто зробити, якщо звик вважати себе безпомильним.
Я хочу вижити разом з вами. Я знаю, що виживемо. І ще поживемо так, щоб відчути – живемо. Якщо не споживемо остаточно все, що нас об’єднує. А, може, і додамо до того дещо – кожний своє, але і для всіх. Тоді, до речі, буде більше чого споживати. Тільки поменше консервів. Вони не поживні.


Вернуться назад