ИНТЕЛРОС > №34, 2007 > Клавдия Сохметова. Поет на захисті візантизму

Клавдия Сохметова. Поет на захисті візантизму


24 апреля 2007

Літературні вечори донедавна – ще у буремні дев’яності – збирали повні зали. Показовим в цьому сенсі були щорічні лютневі поетичні шоу Володимира Цибулько. Але визнаний (бо що то, як не визнання – наповнений зал Політеху?) літератор раптом подався в політику. Наскільки це справді було раптовим, а наскільки – невідворотнім кроком, варто довідатися в нього самого.


alt Є в Україні така закономірність, що літератори з часом переходять у політику. Ви, як один з таких літераторів, можете цей рух прокоментувати?
– Складова літератури є дуже серйозною у гуманітарній європейській домінанті – а отже, і у домінанті політичній. Література і політика з однієї площини – це експлуатація інтуїції. Це з одного боку. А з іншого – введення у гуманітарну площину сухого математичного обрахунку. Візьмемо поезію – там є певна кількість прийомів, які визначають і ритміку, й метр, і все інше. Особливо ця математизованість помітна у східній поезії, японській зокрема. В уяві я більше математик, ніж гуманітарій. Я вираховую порожнини, які виникають, і намагаюсь спрямувати туди якісь ресурси, щоб там починався рух. Не було в Україні реклами – я займався рекламою, не було шоу-бізнесу – я займався шоу-бізнесом. Постала потреба в політичних технологіях – я зайнявся політичними технологіями. В цьому сенсі моє завдання досить легке – лише знайти порожнечу. А потім прийдуть професіонали, і закінчать роботу.
Як прийшли російські політтехнологи – професіонали? Може, таких краще не треба?
– Цей феномен пов’язаний з тим, що політтехнології розглядають як універсальну таблетку, яка може привести до влади будь-кого. Насправді це – лише створення сценаріїв і скеровування важелів таким чином, щоб ваші сценарії реалізовувались як природні, а не притягнуті за вуха. Росіяни спробували технології "через коліно", вони не грали у вибори, а грали у фальсифікації. Так можна гратися лише з незрілим суспільством.
Ви маєте на увазі вибори 2004 року?
– Вони й перед тим постійно підпасалися на сході України, та й в Києві – у мажоритарних округах. Вони завжди вели кампанії жорстко, грубо, аж до криміналу. В них завдання – результат будь-якою ціною.
Але ж і м’яка маніпуляція свідомістю також не є надто бажаною та корисною для суспільства, чи не так?
– Я б ставив питання інакше, акцентував би не на темі маніпуляцій, а на процесі проектування. Маніпуляція – це якійсь проміжний несуттєвий процес, а надзавдання – саме проектування. Проектування історії, якщо хочете. Таке надзавдання має на меті зробити суспільство гуманнішим і відповідальнішим, ніж було перед тим. Тому-то й політика завжди рекрутувала собі людей з творчих середовищ. Це не ноу-хау. Коли політична ситуація вичерпується в існуючому форматі, у вакуум засмоктує або бандитів, або військових, або гуманітаріїв. Подивімось на горбачовську ротацію еліт. Тоді в політику линуло багато гуманітаріїв. А Вацлав Гавел? А Іван Драч? Ці люди не адміністратори – їх основне вміння хоча б точно висловлюватись, позначити процеси, вербалізувати їх, надавати їм словесної форми. Символічності!
Вважаєте, процес рекрутування гуманітаріїв у політику триватиме?
– Він триватиме. Самі професійні партійні функціонери повноцінну політику не спроможні зробити. Там потрібна свіжа кров. Якщо процес підготовки наступного політичного покоління бюрократизувати, то це покоління не матиме креативного, а значить і конкурентноспроможного характеру.
Хіба на Заході ці процеси не бюрократизовані? А на виході мають непоганий результат, хоч, може і без такого артистизму, як в нас трапляється.
– Подивимося на американські системи. В США дуже серйозними є впливи так званих мозкових центрів, університетів. Саме там обкатуються нові кадри. Чому в американській владній системі так багато науковців? Там така традиція, що університети – це лабораторії, реторти, де киплять, вирощуються еліти, де вони проходять вишкіл. Ніби своєрідне перехрестя, звідки найяскравіші особистості можуть вирватися вперед.
Чи ми дійдемо з часом до такої системи, чи менталітет не той?
– Думаю, з часом дійдемо. Зразком вже є Києво-Могилянська академія. Донедавна таку роль виконував Київський університет, почасти Львівський університет, а також правничі ВУЗи Харкова. Але, зрозуміло, більшою мірою управлінські кадри готувала Вища партійна школа. Як це не сумно. І тому покоління пострадянське відрізняється від покоління власне Незалежності. З вибором Майдану ми власне й увійшли у фазу усвідомленої Незалежності, відсікли пуповину Пострадянщини.
Що дає Могилянка? Гуманітарний блок, плюс знання інформаційних систем, плюс мови. Це формула, на основі якої можна перевчитися на щось серйозніше або вузькоспеціальне. Та може, найголовніше, що вона дає – абсолютно нову світоглядну основу. Власне, саме за світоглядом і поділяються політичні сили. Хто такі донецькі? Це представники індустріального світогляду. Але ж індустріальна епоха давня, вона триває вже приблизно 150 років! Окремі регіони і країни вже давно живуть за законами постіндустріального суспільства, а окремі – в інформаційному світі. Якщо "кандидат у еліти" не буде розвивати себе на сучасних управлінських методиках, на медіакратичному світогляді, – він як управлінець буде неефективним. Нове політичне покоління мусить спиратися на островки інформаційного суспільства. І тільки тоді в нас з’явиться шанс стати конкурентним суспільством. Скільки б не говорили про національну ідею, ця ідея дуже проста – стати конкурентноздатним. В нас є бінарна заспокоєність: якщо в чомусь ми кращі за росіян, то вже нічого більше нас не цікавить, нічого кращого ніби й бажати не можна. Насправді це неправильно.
На вашій візитці написано: "Президентська республіка". Це виклик? Ви просто ігноруєте наявність парламентсько-президентської форми правління?
– В Україні існує певна політична традиція, і її характер ігнорувати не варто. У нас влада завжди була персоніфікована – чи то в особі гетьмана, чи то Президента. Тобто є лідер, який – не просто символ. Лідер, який уособлює в собі Державу. Я інспірував з цієї теми цілу ланку соціологічних досліджень. До цих опитувань зараз апелюють навіть недружні до Президента сили. Що ми маємо: більше ніж 50% людей за те, щоб Президент призначав виконавчу владу і подавав на затвердження Верховній раді. Далі – в нас більше, ніж 70 % за прямі вибори Президента. За президентську форму правління висловлюється більше 55% опитуваних. Тобто люди звикли до персоніфікованої влади, і орієнтовані саме на неї.
Це означає, що якби зараз був проведений референдум, існуюча форма владної вертикалі була би відкинена?
– Звичайно. Вона вичерпала себе тоді, коли ще не стала повносилою. В ситуації, коли йде формування націй, коли нація є недореформованою (а на пострадянському просторі це спостерігаємо всюди), особливою є роль лідера. І в українців такий лідер є. Усі легенди про слабкість Ющенка – це лише піна, яка пройде через кілька місяців. Люди роздивляться, що Ющенко в більшості принципових питань правий, і бачить їх вирішення саме в демократичний спосіб і на кілька кроків уперед в порівнянні зі своїми опонентами.
Ви передбачаєте якісь конкретні події?
– Звичайно. Президент – людина дуже наполеглива й вперта. Він упертий як віл. Якщо в нього є мета – зробити Україну демократичною і європейською, – він цієї мети досягне. Я завжди приводжу таку алегорію: коли на Ющенка вискакують з мечем, він відбивається електрошоком. Це ніби різні системи мислення. І, як ви думаєте, що краще пробиває кольчугу – меч чи електрошок? Я думаю, що час все викристалізує. Зараз йде процес перетворення Ющенка з формального Президента на постать Символ, вибудовується нова історична реальність. Цьому сприяє очищення від "любих друзів", від попутників. Вага Ющенка як персони стає більшою, і вона все більше – не в тій посаді, яку він займає, а в його особистості. Так, це візантизм в певному сенсі! Це дуже добре прочиталося в Європі, яка не любить оцих візантійських особистісних контактів. Там люблять контакти інституційні. Але це історична спадщина.
А може, на сьогодні Україна має двох лідерів, бо є насправді дві України?
– Не буде двох Україн, бо Україна єдина й неподільна. Це продукт суспільного вибору – дві природи еліт – пострадянської та україноцентричної. Але слід поміняти законодавство. Я в цьому напрямі працював над ідеєю підтримки загальнонаціональних партій. Сенс її був в тому, щоб поставити перед партіями завдання подолати трьохвідсотковий бар’єр у більш ніж половині адміністративних одиниць України (тобто хоча б 17 з 27). Тоді можна було б уникнути цього феномена регіональної партії, коли подолання бар’єру в п’яти областях забезпечує присутність у Верховній Раді. В чому проблема нашої політики? Політики роблять закони "під себе", не зважаючи на довгострокові перспективи. От цей закон про кабінет міністрів – він дискредитує парламентаризм як такий! Варто пам’ятати, коли пишеш закон, що ним будуть користуватися наступні генерації політиків. Закони, особливо такі, що корегують Конституцію, мусять вступати в силу лише після обрання нового Парламенту і формування нового Кабміну, щоб їхніми плодами принаймні не скористалися ті, хто їх приймає. Може, за таких умов ряд законів не було б навіть ініційовано! А шлях писання законів "під себе", формування умов для свого чи кланового бізнесу – це все нищить авторитет парламенту і парламентаризму. Таке враження, що на виході в тираж Олександр Мороз вирішив остаточно деморалізувати політику. "Чтоб никому не досталось!" Ця антикризова, хоч точніше було б казати "кризова" коаліція є великою "шестьоркою" Кабінету міністрів. Сутність парламентаризму завдяки Морозу девальвована просто до плінтусу. Зрештою, найпринциповіший момент, який людей дуже коробить, мобілізує на спротив – те, що з людьми не порадились, коли вводили в дію цю реформу лише через парламентські коридори. Простим пактом еліт. Хай навіть 400 депутатів голосують за скорочення повноважень в той час як 52 з чимось відсотків виборців голосують за Президента з широкими повноваженнями! Очевидно, що голосуванням за Ющенка люди підтвердили свій вибір Президента з повним набором повноважень.
Розкажіть про діяльність руху "Президентська республіка".
– Крім опитувань, це розвідки про альтернативні варіанти конституції. Ми знайшли ініціативну групу, в яку колись входили Іван Заєць, Михайло Костицький, Василь Костицький – ця група створила проект, що був опублікований ще у 90-х роках. Зараз ми ведемо переговори, щоб підтягнути цих людей до участі в нашому русі. Наше надзавдання – поширити цей варіант конституції, видрукувати хоча б 50 000 примірників. Це буде такий своєрідний тест – подивимось, що тоді будуть робити наші опоненти. А взагалі рух "Президентська республіка" – це рух з одноразовим завданням організувати референдум про форму правління у державі. А потім, коли це завдання буде виконано, рух повинен буде саморозпуститись. Можливо, якісь його структури візьмуть участь в інших політичних проектах. Наприклад, в підтримку вступу України в НАТО. Все ж таки не варто залишати лише політикам усі важливі рішення.
Ви вважаєте, що проведення референдуму щодо НАТО покаже позитивне ставлення українців до цієї структури?
– В Європі є різний досвід. Зокрема, в Іспанії референдум щодо НАТО було проведено через п’ять років після вступу країни в цю організацію. Тобто – якщо такий крок буде помилкою, його можна буде оскаржити шляхом референдуму й вийти з НАТО. Але ж вибір: йти в НАТО, чи ні – це цивілізаційний вибір. Куди запхають язики деякі політики, коли нова еліта Росії приведе Росію в НАТО швидше від того, як там опиниться Україна?
В нашій політиці прийнятним є перебігання з партії в партію. Вам пропонували?
– Пропозиції були, звичайно, навіть з боку тих же функціонерів Тимошенко. Але в деяких моментах я категорично не сходжуся з її настановами, зокрема, я проти імперативного мандату.
Чому?
– Я взагалі проти цієї виборчої системи. У нас практично обірвався зв’язок регіонів з центром, і саме через політичну складову. Раніше кожна область мала від 7 до 10 представників у парламенті. Зараз є області, від яких є активних, може, лише три депутати. Для областей вони можуть мало чого зробити. Через цю політичну реформу влада стала централізованою ще більше, ніж перед тим. Київ кадрово висмоктав області. Регіональні еліти, які полишалися в областях, в дуже нелегкій ситуації. На них діють фінансові важелі, ще й політичний тиск. Певні області приречені на те, щоб стати економічними аутсайдерами. Тим більше що одна з чергових фішок "регіоналів" – це податковий кодекс, який передбачить так звані податкові канікули. Швидше за все, це відіб’ється на тих регіонах, котрі й без того не найбагатші. БЮТ є дуже скоординована сила, сила, що працює зараз більшою мірою на самопорятунок, але інколи й Україні щось перепадає від неї. Наприклад, такі подарунки, як закон про Кабінет міністрів. Це методика, близька до бандитського захоплення влади, до політичного рейдерства. Наскільки я знаю, поросяча радість в "Партії регіонів" тривала десь близько тижня, а по тому почалось усвідомлення. Власне, вони загнали себе у ситуацію коли про власний політичний порятунок домовлятися доведеться лише з Президентом. Їм дуже хотілося загнати країну в двопартійну систему, але в такій системі "Партія регіонів" була б вічною опозицією! Один з суспільних запитів, які проводить сила Юлії Тимошенко – це узаконення опозиції. Давайте узаконимо опозицію і заженемо туди "Партію регіонів" навіки! Вони не згодяться. Їм доведеться в будь-якому варіанті шукати примирення с Президентом, можливості опертися на інститут президентства.
Розкажіть про досвід роботи депутатом.
– В мене було стільки роботи! Був зайнятий 24 години на добу. Більша частина помічників (а їх було загалом 31) працювали в областях. Я весь час їздив. На Львівщині є округ, що обрав Тараса Чорновола, але з відомих причин він вже не показувався там людям на очі. Я цей округ підхопив, опікувався ним. Більш ніж 100 депутатських запитів стосувалися саме того округа. Я роздирався на всю Україну. Примудрився за кілька місяців свого депутатства виконати план на чотири роки.
Ви казали, що, як бачите нішу незаповнену, відразу намагаєтеся її заповнити. Яка така ніша вимальовується зараз?
– Хочу робити такі проекти, які б давали розуміння України як конкурентноздатної країни. В мене було кілька вдалих продюсерських проектів, зокрема фестиваль "Кобзар-forever". Цього літа він знов відбудеться, підключилися вже інші інституції, такі як громадсько-політичне об’єднання "Український форум". "Кобзар-forever" – це сучасна музика на слова Шевченка, сучасне його прочитання. Зробимо і компакт-диск, і DVD, і сайт. Потім буде "Франко-forever", "Леся-forever". Українську класику варто загнати в сучасний формат. Хотів би зайнятися кінопродюсерством, в мене стара дружба з Шапіро, – може, вдасться удвох щось зробити. Зараз ведуться попередні розмови про зйомки серіалу – такого, щоб його купили не лише українські, але й російські канали. Є ряд ідей, але воно у стадії обговорення поки що. Коли вийде на якійсь інший рівень – сказати не можу. Як це не парадоксально, у відродженні кіно визначальну роль можуть зіграти політичні технології. Політика переросла усі інші відеожанри в Україні – це реаліті-шоу. Цей парламент, щоправда, трошки біднуватий на знакових персонажів. Але вони рекрутують собі живих нервів, справжніх акторів. Про таких точніше казати не актори – а "актери", тобто учасники політичних актів. Візьмемо хоча б такого "актера" як Луценка. Всі зараз починають розуміти, що справжня влада повинна прикриватися символічною владою, бути обгорнута нею. Луценко як адміністратор, очевидно, був нікудишній, а як медіапродукт – він соковитий, красивий і конкурентноздатний.
Як ставитеся до перших українських блокбастерів на "помаранчеву" тему?
– Найшвидший фільм про Помаранчеву революцію, де наприкінці так поважно виступив Олександр Мороз, зняли соціалісти. Так спішили. А от зараз устами Бокого твердяться : "ми не померанчеві". Але ж варто згадати той фільм! Мороз виходив на "померанчеву" трибуну лише заради порятунку свого електорату, бо якби не вийшов – не мав би того свого відсотку. Він набрав його тільки завдяки тому, що "померанчеві" проголошували своєю метою співпрацю з соціалістами. За нашими експертними оцінками, Мороз потрапив до парламенту завдяки дружньому жесту Донбасу, де він "соціалізував" зі згоди хазяїв Донбасу Маріуполь. Тобто він розумів, що може й не пройти, і його виручив електорат, зокрема, міста Маріуполя. Але ж відомо, наскільки там жорстко адміністровані вибори. Тобто його коаліція з "Партією регіонів" була передбачуваною, бо треба ж було розплачуватися!
Що за книжки ви читаєте?
– Скажу чесно – не політологію. Сучасну європейську філософію. Книги з теорії комунікації.
Літературу не читаєте, бо погоджуєтесь з тезою, що вона вмирає?
– Якщо література вмирає, то в вузькому сенсі – як оповідачка історій чи випадків, як певний міф того, що звично розуміти під словом "література". Насправді поезія – це розвиток мови, проявлення її нових можливостей. До того ж зараз надходить час синкретичних жанрів, таких як опера або кіно. Творці сюжетів переходять туди. Або в політику. Якби я міг розказати, творцем скількох реальних політичних сюжетів мені довелося бути! І найцікавіше, ніхто й не здогадується, що то був не спонтанний плин подій, а прорахований сюжет.


Вернуться назад