ИНТЕЛРОС > №38, 2007 > Игорь БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО. Згустки щирості або Про культурну колонізацію в мас-медіа

Игорь БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО. Згустки щирості або Про культурну колонізацію в мас-медіа


03 сентября 2007

Дописувати у власну, так звану авторську колонку зазвичай запрошували популярних авторів. Проте нині будь-яка "ексклюзивність" набула масового характеру. Мало не культурна колонізація! Сьогодні пишуть всі, і про все на світі. Запрошують писати також багатьох, оскільки що таке популярність
(у тому числі не лише письменницька) – кожен з авторів, редакторів і читачів розуміє по-своєму.



Сьогодні стало модно дописувати до власної колонки у засобах масової і не дуже інформації. Раніше така практика існувала виключно з-поміж журналістського люду. Але віднедавна її активно запроваджує до притухлого життя ще й безробітній, знуджений, а чи просто дозрілий до пророцтва і побутового ексгібіціонізму письменницький контингент. Добре це чи просто чудово? Поки що не знати, лишень згадуєшся наразі, що допіру, за проклятих соцреалістичних часів, це право було ексклюзивним.
Втім, наразі таки про письменство в журналістиці. А також про авторські колонки як феномен нашої надміру інформаційної доби. Загалом колонки, як знати, бувають різні. Газові, водогінні, а не лише газетні чи журнальні. У принципі, всі вони виконують одну й ту саму функцію: зігрівати увагою, задовольняти обивательський апетит, чи пак тамувати інформаційну спрагу, а також повідомляти про температуру душі автора-колумніста. Наприклад, в газеті "День" тамтешні співробітники по черзі відмічаються щодня у цьому "водогінному" амплуа вже на першій сторінці. Далі газету можна не читати, оскільки про життя – а пишуть тут здебільшого саме про нього, себто про ціни, черги і маршрутки – все вже зрозуміло. Це ж немислимо – приватне життя, поставлене на журналістський конвеєр! Чи не краще у такому випадку завести власний щоденник в "Живому журналі" і писати туди з похмілля про погоду? Втім, чому саме з похмілля? Багато хто дописує до власної колонки на тверезу голову, всерйоз вважаючи, що це варто широкої громадської уваги. Цікаво, на танці вони теж тверезими ходять? Чи драйв для авторської колонки не обов’язковий? Про тижневу чи, не доведи Господи, щоденну авторську сторінку наразі поки не питаємо, бо це взагалі річ геройська і неуявна, так само, як регулярний подружній секс – трапляється, але не після танців.
З нагоди такої поденщини варто пригадати мудрого Федеріко Феліні, який вважав, що взагалі нема потреби читати того чи іншого автора, навіть якщо він має велике значення для сучасної культури. Мовляв, все одно знайомишся з тим самим Джойсом, розглядаючи обкладинку журналу, спілкуючись з барменом, зауважуючи, як одягнута дівчина за сусіднім столиком. Справжні явища культури зазвичай майорять у повітрі, стаючи пейзажем міста, в якому ти живеш. Словом, "и Шуберт на воде, и Моцарт в птичьем гаме", як значив Осип Мандельштам.
Слід зауважити, що авторські колонки-сторінки бувають різні ще й за функціональним призначенням вже всередині самого духовного водогону. Скажімо, можна розважати читачів милою балаканиною про власні проблеми з жінками, як це робить Сергій Жадан в "XXL" або про підозрілих дядьків, що хапають вас за колінця в електричці, як розповідає Андрій Бондар в "Газеті по-українськи". Мовляв, "ізвініть, мужчина, ви с Прібалтікі?" Можна під ці самі проблеми з жінками, Прибалтикою і гучною московською попсою в громадських місцях підводити ґрунтовну світоглядну базу, як це вміє утнути чудовий Юрій Андрухович у "Дзеркалі тижня". Нарешті, існує формат не розважального, але суто інформаційного допису-повідомлення, коли всуціль ерудований Вадим Скуратівський в "Столичных новостях" пом’яне незлим тихим словом і Брежнєва, і Хлєбнікова, і революцію 1905-року, а бровасто-бравурна Клара Гудзик у "Дні" нагадає ще й про трагічну історію України-Русі. Призабутий поет Віталій Коротич в "Бульваре" вихопиться у своїй колонці головного редактора за скандальні рамки цього видання, і несподівано напише про власне важке життя викладача в Америці, а Юрій Макаров – навпаки, пристосується, як завжди, до гламурного формату рубрики "Мужской взгляд" в "Женском журнале". Потім збере ті рубрики і видасть навіщось окремою книжкою "Секс в городе Киеве". При чому ані сексу, ані Києва там нема. Мабуть, найкраща з такого "інформаційного" формату для жінок та їхніх чоловіків – соціокультурна рубрика Данки Лихоманки в "Поступі", де вже точно – і насмієшся, і наплачешся, і злякаєшся безпросвітній хуторянщині героїв і явищ, про які пише та язиката панянка. Ну, а підробляється під її образ незугарний оглядач Роман Горбик з "Газеты 24", пишучи, що ІБТ на якійсь презентації плеснув майонезом на Паоло Коельо. А це ж неправда, бо не майонезом, а гірчицею, і не в Коельо, а в Милорада Павича!
Маємо також спеціалізовані колонки, куди наські автори пишуть на певні, зазвичай задані редактором теми. Вони, повірте, варті якнайбільшої уваги і стовідсоткової пошани, ці колонки з темами (звісно, не редактори з їхніми завданнями). Адже у цьому випадку людина, наче який-небудь професійний Михайло Бриних у "Без цензури" чи в "Телекритиці", мусить, наплювавши на вищезгадане похмілля, відслідковувати телевізійний ефір, дивитися усі ці "брейн-рінги" з "територіями свободи" і "камеді-клабами", а потому ще й ламати голову над тим, як би влучніше посміятися з усього того. Сміятися при цьому авторові-колумністу обов’язково, інакше нащо тоді взагалі писати. Адже телевізор дивляться усі, там не смішно. Втім, дивляться іноді лише задля того, щоби згодом прочитати в "Телекритиці" про те, що ж вони побачили. Це скидається на поведінку гангстерів з американських бойовиків: вкрасти-вбити, а потім швиденько прибігти додому й чекати випуску новин, де розкажуть про те, що ж насправді вони щойно скоїли, і що їм за це буде.
Але писати, на жаль, все одно треба – і смішно, і влучно – інакше читати не будуть. До того ж, "дело дельно только когда весело", як вважав Маяковский, хоча Мандельштам дивувався, мовляв, "зачем острить, ведь и так смешно". Мабуть, він гангстерських бойовиків не дивився. Те саме вільно закинути авторам, які пишуть в авторську колонку про сучасну літературу. Їм взагалі можна присуджувати Шевченківську премію і ставити пам’ятник на Майдані Незалежності, оскільки про літературу нині можна писати або по-шевченківські слізливо, або незалежно. Адже що таке література сьогодні? Це те, що пишуть, а чи що читають або, не дай Боже, видають? Чи це те, що продається на ринку?
Наприклад, ті письменники, які нині книжок не пишуть, дописуючи натомість до авторських колонок – вони залишаються для нас письменниками, а чи стають журналістами? Може, це своєрідна письменницька схима і протест? Мовляв, коли нема про що писати і доба не народжує геройських сюжетів, то варто перекваліфікуватися в управдоми? Себто, даруйте, в колумністи. Або про журналістів, які перехоплюють їхні лаври – що можна сказати про цих безстрашних авторів? Ви коли-небудь читали Зіну Підалькіну в "Профиле"? Зощенко із Жванецьким відпочивають. А Юрія Володарського в "ШО", особливо з похмілля? Суцільний катарсис з сублімацією письменницького лібідо. Мовляв, "почему же я, весь из себя талантливый и замечательный, никакой не писатель?"
Словом, літературу кожен розуміє по-своєму, тим паче, у власній авторській рубриці, сторінці, а чи колонці: і Євгенія Кононенко в "Без цензури", і Юрій Володарський в "ШО", і всі літературні оглядачі разом і окремо взяті. Як правило, це ревні аматори і водночас професійні редакторки на зразок Анни Шерман в "Профиле", Ірини Іллюшиної в "Корреспонденте", Марії Храпачової в "Афише", Євгенії Щербини в "XXL", Ольги Михайлової в "Политик HALL", Аліни Стрижак в "Газеті по-українськи", Анни Давидової в "Газете по-киевски" і навіть Інни Полукард в "Daily UA". Як бачите, список чарівний і захоплюючий, але на якому-небудь Пленумі НСПУ його не процитуєш, бо там здебільшого балакають про літературу, а тут, на щастя, про саме лише життя.
Ні, краще взагалі не читати про літературу, задивляючись на звабливих дівчат-редакторок, бо на ринку все одно продається щось зовсім інше – кумедне й читабельніше навіть за Данку Лихоманку. Натомість варто звернутися до письменницьких рубрик і колонок про життя. Юрія Андруховича з одиноким Віталієм Коротичем в Америці ми вже згадували, але наразі увагу все одно притягує сусідський город. Там скандальний автор бестселерів "Духless" і Media sapiens" Сергій Мінаєв дописує в авторську рубрику газети "Взгляд", а також до журналу "Буржуа" і "Плейбой", уявляєте? До речі, у тому парубоцькому виданні допіру вже засвітилися Андрій Бітов і Володимир Сорокін. Щоправда, з художніми текстами, але ж у нас і цього нема! У жіночих журналах типу "Натали" чи "Женский журнал" можуть видрукувати оповідання якої-небудь неперевершеної Оксани Забужко, а в чоловічих журналах чоловічі оповідання не друкують. Може, через відсутність тих журналів? Не може бути. Адже схотілося допіру до одного з таких дописати в гіпотетичну авторську колонку.
Коли ж до правди, то редактори наських видань самі не дуже знають, як має виглядати авторська колонка. Як допіру в "Дні", куди, окрім Юрія Андруховича та Іздрика, колись за інерцією було запрошено дописувати до авторських колонок чимало двоюрідного люду. Начальство, кажуть, терпіло-терпіло, та й прикрило к бісу творчість тих "колонізаторів" читацької уваги.
Просто не треба ставитись до праці зверхньо, як можуть закинути при нагоді наші редактори. Типу того, що журнали читають люди, можливо, наші батьки чи кохані, а не якісь монстри. Адже монстри читають лише "Плейбой", не менше. А ще треба писати жорстко, стьобно і структуровано, як Дмитро Лазуткін чи Євгенія Чуприна в "XXL" – може підказати журнальне начальство. Або слід розповідати про те, що людина сама пережила, як Віталій Жежера, Микола Рябчук, ба навіть Світлана Пиркало в авторських колонках "Газети по-українськи". Мовляв, це мають бути дуже щирі, навіть інтимні тексти – про щось таке, що не завжди навіть собі комфортно розказувати. Про похід з дітьми до зоопарку, променад із знайомою Свєткою, а чи про те, як ти прочитав усі ці бздури колег і м’яко висловився з цього важливого приводу. Коротше, просять, щоби це були згустки щирості, а не повчань. Повчання, либонь, вже в "Плейбої" прочитаємо, еге ж? Структуровано і жорстко, не по-українськи.


Вернуться назад