З образу Богдана Хмельницького ліплять і поборника української незалежності, і провідника "возз'єднання", і прихильника південного вектора політики, і засновника традиції багатовекторності зовнішнього курсу України. Чи не надто багато як для однієї людини?

Цапині роги й звірячі вуха я помітив не одразу. Вони були настільки недоречні, що свідомість фіксувала їх тільки на якійсь хвилині уважного розглядання портрету. Це врешті-решт перетворилося на гру, чи, радше, експеримент. Я запитував своїх знайомих і колег про те, чи нема у портреті чогось зайвого. Хтось відповідав коротке "ні", хтось вважав композиційно недоречним маленьке зображення герба на тлі, хтось просто якийсь час вагався і не знаходив жодної від-повіді. Я мав тицяти пальцем у ті відростки із дещо дурнуватим питанням "а це?", і потім втішатися несподіваністю реакцій моїх співбесідників.
Той тест був навіть не на уважність. Той тест був на здатність опиратися стереотипам. Свідомість надто часто відфільтровує деталі, які не вкладаються у сформований стереотип. Якщо Хмельницький — герой, то навіть рога його геройського обличчя не спотворять: власне, тим гірше для рогів! Врешті-решт, що б не було нама-льовано-написано — кожний прочитає, а побачить тільки своє.
Тій карикатурі більше 350-ти років. Мабуть, вона є найдавнішою з тих, що дійшли до сьогодення. Для ХVII століття було досить домалювати до цілком реалістичного, парадного портрету ріжки, щоб надати йому абсолютно нового — не смішного чи глумливого, а загрозливого значення. Роги та звірячі вуха — символ і сьогодні абсолютно зрозумілий, хоч і дещо призабутий. Вони були і є атрибутом диявола. Вони робили з Богдана (Богом Даного!) породження пекла. Тоді подібна гра із символами, значеннями й іменами слів була достатньо промовистою. Наш час втратив здатність до відчуття таких нюансів. Чорний PR вигадали не сьогодні. Але у кривавому XVII столітті він мав вочевидь більше відтінків чорного. "Богдан Хмельницький, Війська Запорізького Головнокомандувач, Війни Хлопської Зачинатель, Повсталого Козацтва і Народу Українського Князь" — бучна латинська інтитуляція парадного варіанта портрета була замінена на карикатурі на значно скромніше "… і Народу Українського командир". Найцікавішим було те, що обидва портрети належали різцю одного і того ж гравера, гданського майстра Вільгельма Гондіуса. Він відобразив тільки два погляди сучасників на Хмельницького, тільки два його обличчя. А сучасники вважали, що облич тих у Хмельницького — тисяча. І кожне з них — справжнє.

Карма імені
З документів, літописів та власноручних підписів Хмельницького друге ім'я гетьмана "Зиновій" немов випарувалося. У тому нема особливої загадки. Попри не менш бучне значення імені ("народжений Зевсом"), Святий Зиновій був великомучеником. А в Україні тих часів батьки з упередженістю ставилися до ідеї називати дітей іменами мучеників — "щоб не мучився все життя". Тож Хмельницького охрестили Теодором-Зиновієм. Але за майбутнім гетьманом не закріпилося жодне з грецьких хрестильних імен. Він увійшов в історію саме як Богдан.
"Неначе із хоромів Марса […] з неба долею, тобто Божеством посланий і на поразку польського імені був даний месницею Немезидою… Гробокопач свого і нашого народу: не менші-бо поразки нам приніс, як і своїм від нас", — очевидно, хоч анонімний польський сучасник Хмельницькому не симпатизував, але й не міг обійти увагою і значення, семантику імені "Богдан". Поляки прийняли цю даність, трактуючи значення імені як "бич Божий", як "Богом даний для кари" за гріхи. Українські панегіристи тим семантично-фаталістичним збігом навіть дещо хизувалися, прикрашаючи свої поезії:

"Помазанець Божий кроль,
а Богдан єст даний
Од Бога, сего ради Богданом названий…"

І для ворогів, і для прихильників ім'я Хмельницького перетворилося на символ, що визначав його місію.
1648 рік в іудейських кабалістичних книгах був наперед визначений як рік пришестя Месії. Немирівський рабин Ієхель-Міхель вирахував, що літери слова "Хміль" — це перші літери єврейського вислову "Муки народження Месії настають у світі". Події Хмельниччини сприймалися саме як їх початок.

"…Людина з тисячею штук…"
"Найясніший милостивий пане кролю, пане наш милостивий і добродію. Вірність підданства нашого з вірною рицарською службою до ніг вашої королівської милості, пана нашого милостивого, якнайнижче і якнайпокірніше складаємо. Хоча ми вже часто докучали вашій королівській милості, пану нашому милостивому своїми скаргами на нестерпні кривди, яких зазнали від їх милостей панів старост і українських державців, але тому що ні від кого іншого ніякого захисту не маємо і покладаємо надію лише на Господа Бога та на милостиву ласку вашої королівської милості, нашого милостивого пана…". Слова найсмирнішого і найвідданішого васала, "найнижчої підніжки" за вірнопідданським висловом того часу — саме таке враження складається, коли читаєш цей текст. Хмельницький написав його 2 червня 1648 року, тобто лише за кілька тижнів по тому, як козаки Богдана дощенту винищили квіт польського війська. Більше 10 000 трупів лишилося лежати під Жовтими Водами та Корсунем.
Про те, що польське військо вирізане, а два його гетьмани потрапили у полон, він докладно писатиме вже через шість днів… але у іншому листі й іншому монархові — московському царю, так само низько схиляючи чоло, як і перед польським королем: "Найясніший, вельможний і преславний царю московський, нам вельми милостивий пан і добродію… Зичили бимхо собі самодержця господаря такого в своїй землі, яко ваша царська вельможність православний християнський цар…"
А ще згодом Хмельницький власноруч виводитиме такі слова: "Найясніший і непереможний пане цісарю, пане мій милостивий. Я давно прагнув з вірністю свого підданства потрапити до милостивої ласки і під захист вашої цісарської милості, мого милостивого пана, бо бачу, що це є самою божею волею, щоб руський народ був вільний від польської неволі". Цей лист був адресований вже третьому монархові — султану Оттоманської Порти.
Всі ті слова видавалися б цілком щирими, якби не виголошувалися заледве не одночасно. Те, що потім видаватимуть за "споконвічне прагнення до возз'єднання українського народу із російським" з Варшави здавалося лише підступом і зрадою. "Це була людина із тисячею штук, і його слід було остерігатися тим більше, чим більше він виявляв покори", — писатиме про Хмеля один із сучасників.
"Штуки" свої Хмельницький плодив із неймовірною блискавичністю. Усвідомлюючи, що власних ресурсів для війни із Польщею його країні не досить — він шукатиме допомоги ззовні. Проте ані московський цар попри спорідненість віри, ані турецький цісар попри спорідненість крові (Мегмед IV був напівукраїнцем) не поспішали тієї допомоги Хмельницькому надати. Богдан лякатиме Москву перспективою союзу із Стамбулом, а Стамбул — союзом із Москвою. Він чекав від них військової допомоги, а отримав замість неї з Москви — чергове посольство, а зі Стамбула — символи васальної від нього залежності: халат, коня і бунчук. Те, що Богдан той халат прийняв, було таємницею Полішинеля — у Польщі цю новину хіба сороки на хвостах не носили. Від того халата користі було тільки тієї, що він гірше за НАТО налякав московських послів. У Москві схопилися за голову і почали із непристойною метушливістю готувати Земський собор та посольство до Богдана. У 1653 році це посольство вирушить так квапливо, що звичайні для тогочасної дипломатії царські директиви наздоганяли його вже у дорозі!

Гетьман двуликий
Ззовні дипломатія Богдана може видаватися аж надто безсистемною, непослідовною та суперечливою. Він брався за один напрям, потім кидав його, потім знову до нього повертався. У тих діях сторонньому спостерігачеві було досить складно побачити якийсь загальний план. Якби не одне "але". На початку 1649 року львівський підкоморій М'ясковський, тремтячим пером занотував до свого щоденника Богданові слова: "Правда то єст, жем я — лихий і малий чоловік, але мені то Бог дав, що я є єдиновладцем і самодержцем Руським". Коли Хмельницький дещо напідпитку виголосив ці слова вже майже непритомним від шоку польським послам — чи не відкрив він дійсних своїх прагнень?! Прагнень мати власну державу — Велике Князівство Руське? Потім цю ідею спробує реалізувати у Гадяцькому трактаті Іван Виговський. Щоправда, як воно було насправді — то

"Тільки Бог святий знає,
Що Хмельницький думає-гадає,
Об тім не знали ні сотники,
Ні атамани курінниї, ні полковники..."

У будь-якому разі діяльність Хмельницького має і другий вимір. Війна, яку спричинили несправедливість, утиски та голод, їх тільки примножила — до них додалися татарський полон і смерть від шабель та епідемій. Дехто хапався за свій крам і тікав світ за очі з теренів Хмельниччини, наприклад до теперішньої Слобожанщини. Знелюднення окремих територій вражає: на початку 1650 року на Південній Волині зникло від 80 до 85 відсотків населення! Результат українці підбили, як завжди, піснею:

"Бодай тебе, Хмельниченку,
Перва куля не минула,
А другая устрілила —
У серденько уцілила".

Таке різноманітне фактологічне тло надає надто великий простір для інтерпретацій як нашим сучасникам, так і сучасникам Хмельницького: "…Відзначався жорстокою підступністю і підступною жорстокістю…", "…Мойсей, спаситель, освободитель і визволитель з лядської неволі…". З Богдана легко можна "зліпити" і поборника української незалежності, "ключову фігуру українського націєгенезу", і провідника "возз'єднання", і прихильника протурецької позиції, або просто примальовувати рога — аби тільки були бажаючі творити нові обличчя Хмельницького. От тільки справжнього серед них не буде.

Другий після Гітлера
"Це хто — Хмельницький? Ви знаєте, а Хмельницький у нас — другий після Гітлера" — у голосі ізраїльського високопосадовця відчувався холод. Українська "п'ятірка" вочевидь пекла йому руки. Неформальний подарунок сановному нумізмату ледь не спричинив міжнародний скандал. У історичній пам'яті євреїв Богдан уже 350 років — насамперед кат їх народу. Ця історія цікава тим, що іще раз констатує: сьогодні є країни, для яких герої України — антигерої.
Минулого тижня я попросив своїх студентів якнайпростіше відповісти на не дуже просте питання:
"За що варто пам'ятати Хмельницького?" Звичайно, що таке опитування не може претендувати на соціологічну репрезентативність. І навіть як ілюстративне опитування воно надто тенденційне: це були відповіді людей приблизно одного віку, які живуть наразі в одному східному місті і вчаться в одному і тому ж університеті. Власне своєю тенденційністю це опитування й цікаве, бо дає уявлення про те, чи зберігають нові покоління старі погляди на історію України, чи у її сприйнятті намітились якісь тенденції до змін.
Висновок перший: сприйняття Хмельницького є переважаюче позитивним: "Я оцінюю цього українського діяча позитивно, тому що Богдан Хмельницький прагнув об'єднати весь український народ і створити незалежну державу". Саме подібна оцінка переважає серед опитаних. Більш того, дехто спеціально наголошував: "Я не згідна із радянською історіографією, де роль Хмельницького пов'язана із "віковічним прагненням українського народу возз'єднатися з братнім російським народом", але не можу його категорично звинувачувати у 300-річній бездержавності України […], адже вибір Хмельницького на користь Московської держави був зумовлений конкретною ситуацією". У цьому іще одна тенденція — відбувається уславлення Хмельницького як засновника української державності, яка заступила у свідомості образ "об'єднувача українців і росіян". Хоча є і такі, хто прагнуть знайти такий собі компроміс між цими двома конкурентними образами. З одного боку, вони відзначають прагнення Хмельницького до незалежності України, з іншого — радіють з того, що він "Связал наше государство и народ с братским российским народом".
Помилки Хмельницького мої студенти воліють виправдовувати: "А про ошибочность союза с Россией судить сложно, хотя это и негативно отразилось на всей дальнейшей истории Украины — так как (в сложившейся ситуации) ему все же необходим был союз с кем-то иным, более выгодным". Або ось — іще жорсткіше: "І єдиною його помилкою було укладання союзу з Московською державою […] Проте Хмельницький в тогочасних умовах не мав іншого вибору". Навіть військові поразки, наприклад, битву під Берестечком, мої студенти схильні вважати подвигом духу: "За цей факт я його вважаю героєм, […] який отримуючи поразки, не опустив руки, а продовжував боротьбу проти неволі". Дехто навіть дещо емоційно намагався шукати зв'язок подій Хмельниччини із сучасністю: "Можливо б зараз ми жили зовсім по-іншому і в іншій державі, якби не величезний внесок тієї людини, гетьмана, полководця, одним словом — Богдана!"
Ті кілька десятків аркушів є свідченням, як на мене, досить цікавої картини. Старий радянський міф
"про возз'єднання" майже сконав у свідомості нового покоління. Проте: "Міф помер!" — "Хай живе міф"?! Адже один міф можна подолали продукуванням нового.
Ба більше — нова ікона Хмельницького у нових ризах творця державної незалежності небезпечна так само, як і попередній образ. Небезпечний насамперед своєю неповнотою й антигуманістичністю. У суспільній свідомості залишається все менше місця для пам'яті про жахи війни, і інші малопривабливі моменти Хмельниччини — такі, як уже згадувані єврейські погроми чи сотні тисяч загиблих у боях та епідеміях. У цьому є іще одна прихована небезпека: замість того, щоб працювати над помилками — українці прагнуть їх виправдовувати.
Один політик (з тих, хто їздять до ЦВК на бронетранспортері) скаржився, що в України надто мало перемог, що 90% усіх перемог українців — то перемоги часів Хмельницького, і що українці, на його думку, мають знову, як у XVII столітті, стати небезпечними. От, мовляв, тоді буде добре.
Насправді "буде добре", коли українці навчаться виправляти, а не виправдовувати свої помилки. Історія України не має бути ідеалізованою та "глянсовою", а її діячі можуть "мати рога", бо "безпомилкова" історія нічому не вчить, а "глянсові" портрети героїв навіюють нудьгу.