Поляки поволі відмовляються від ролі няньки українського відродження, вважаючи українських політиків не гідними свого слова людьми. Втім, така позиція обумовлена історією.

Нещодавно віце-спікер Європарламенту Марек Сівець, наближений до екс-президента Річпосполитої Польщі Александра Квасьнєвського, колишній шеф польської безпеки, заявив, що українці на сьогодні сприймають як даність позицію Варшави у Європі стосовно України: мовляв, занадто мало ви, українці, робите для такої позитивної про себе опінії. Ця думка не є поодинокою за Бугом.

Родинна ненависть
Чимало суспільних діячів вважають Україну пристосуванцем у системі міжнародної дипломатії, а українців — не гідними свого слова людьми. З одного боку, така позиція є наслідком реальної невиваженої й непослідовної політики українського керівництва, з іншого, її корені сягають далеко вглиб історії. Втім, не зазиратимемо: торкнемось лише міжвоєнного періоду. Саме тоді завдяки війні за Галичину й появі українських націоналістів у 1929 році більшість поляків усвідомила, що українці — то не зовсім "русини". Більше того, на офіційному рівні було заборонено вживати слово "русини" стосовно українців, хоча деякі тодішні інтелектуали цьому рішенню спротивились. Чому? Бо набагато "спокійніше", "приємніше", "свойськіше" жити з невиразними русинами, котрі мешкають "десь там на Кресах", говорять по-своєму та ходять до схизматських церков. А тут якісь українці, вигадані прусаками задля нищення польськості з другого боку. Непорядок.
Після важких для обох народів років Другої світової запала тиша культивування родинної ненависті до "інших". Сприяв цьому залізний кордон СРСР. Саме тоді до поляків почало повертатись усвідомлення отих "руських", щоправда з нальотом загальноросійськості: неохайні мужики лівацьких настроїв, на чиїх баґнетах до "укоханої Ойчизни" принесено комунізм.
Злам 80-90-х — це поява базарно-мафіозного іміджу "людей зі Сходу". Саме так переважно називають нас із вами пересічні обивателі, покоління віку між 40 і 60. Наразі це більшість: старші від них ще пам'ятають, "хто такі українці", тоді як молодші уже знають. Середнє покоління ані тобі не воювало з УПА у лісах Бескидів, ані не їздило спостерігачами на вибори-2004. Для середнього покоління авторитетом є не мультикультурний контекст, якого досвідчили старші, живучи пліч-о-пліч з литовцями, білорусами й українцями на половині території ІІ-ї Річпосполитої (!), ні політична доцільність, до якої силою волі польських лібералів, культурних діячів та більшості медій долучена молодь.
Авторитетом для них є римо-католицька церква, хранителька польськості "за комуни" і великий борець за збереження ідентичності в умовах глобалізації та поглинання Європою. Церква трактує усіх "не-римо-католиків" як чужих. При усіх закликах до поєднання "братів у Христі", — чи то православних, чи то греко-католиків — достатньо кинути оком на здивовані очі жіночок у мохерових беретах (головний електорат партії Качинських, до речі), на те, як ви вклякаєте перед іконою, як хреститесь та приймаєте причастя.
Пам'ятаю, як самоврядування україно-польського колегіуму в Любліні взялося просити адміністрацію студентського гуртожитку про надання зали для проведення шевченківського вечора. "У нас тепер піст, — сказала поважна тьотя, — нічого тут різним іноземцям свої свята влаштовувати!" (було вжито слово "обцокрайовци", яке мене особисто вразило своєю різкістю, можливо через особистісне пережиття свого іноземного статусу; ніколи не замислювався, як сприймається слово "іноземець" неграми в Україні). Причому, ця фраза прозвучала у місті студентів, який є оплотом ліберальності (але й католицизму) на сході Польщі. Вона таки погодилася позичити залу, але після напівжарту, що ми будемо недовго святкувати день народження нашого пророка, бо наступний день — це день його смерті. Хазяйка моєї квартири, класична худа полька з цигаркою в зубах, у день смерті Івана-Павла ІІ з острахом запитала мене, чи ж я знаю, хто такий Папа. Це при тому, що півночі в усіх костелах гуділи дзвони, а з кожного вікна багатоповерхівок висіли приспущені державні прапори. Багаторічна сусідка по сходовій площадці депортованої із Холмщини українки, якій вдалося замешкати у Люб-ліні, чи не кожну побутову сварку закінчувала словами: "Все-таки добре, що українців вивезли". "Вот тебе, бабушка, и Юрьев день!"
Більшість представників середнього покоління не розрізняє українську, російську чи білоруську мови. Не мають у тому потреби: адже люди з "тарґу" намагаються у своїй більшості яким-не-яким суржиком із вживанням давно застарілих у Польщі конструкцій і фонем таки проштовхнути свій товар. Не дивно, що коли мій товариш Василь, шукаючи квартиру, по телефону говорив, за галицькою звичкою, "дзєнь добрий" замість "джєнь добри", на іншому кінці поспіхом клали слухавку. Кореспондент "Польського радіо" на Білорусь Зміцєр Ґурнєвіч описував мені випадок, коли він з білоруськомовною подругою їхав у польському потязі, біля них їхало дві пані, і одна з яких щиро обурювалася, що приїхавши із Брюсселю вже не чує повсюдно рідної мови, все якісь "русци", що й по-польськи недопетрають нічого сказати. Зміцєр, сам етнічний поляк з Городенщини, спробував привідкрити пані очі й на різницю між "руськими", і на причини аналогічного трактування поляків у тому ж таки Брюсселі, і на те, що деякі "зі Сходу" втрафлять говорити навіть ліпше ніж деякі землячки. Гадаю, весь його спіч був сприйнятий як виняток з правила.
Так виглядає сіра маса ревних католиків "родом із ПНР". Проте, як ви зрозуміли, і як випливає зі щоденних сповнених оптимізму новин про нові приклади польсько-українського поєднання, є й інші поляки. Поділяються вони на романтиків та прагматиків, але сходяться на одному: неза-лежна Україна — стратегічний партнер Польщі, а українці — братній народ, спільно з яким легше вибиратися з-під московської опіки.

Стратегічне братерство
Основоположником сучасного ліберального нурту щодо східних сусідів Польщі прийнято вважати Єжи Ґєдройця, польського графа, який народився у Мінську 1906 року, помер у Парижі 2000-го, а сам належав до так званих "старолитвинів", — кресових поляків з території Великого Князівства, для яких понад усе була єдність усіх народів давньої Річпосполитої, їхня воля. Концепція "УБЛ" Ґєдройця передбачала визнання повоєнних кордонів Польщі та допомогу Україні-Литві-Білорусі отримати незалежність. Один із його співпрацівників по паризькому часописові "Культура" Юзеф Чапський пояснив це таким чином: "…ми боремося за Річпосполиту без національного фанатизму, прагнемо сформувати відчуття, що не лише Польща, але вся Центральна і Східна Європа — наша батьківщина у широкому сенсі". Парадоксально, але Ґєдройць, як редактор паризького часопису "Культура", до кінця своїх днів мав значний вплив на польську політику і на президента Квасьнєвського зокрема. У наслідку його діяльності зародилося нове гроно польських інтелектуалів, котрі щодня втовкмачують одноплемінникам: за Бугом живуть друзі, маємо їм допомагати.
Визнання Польщею української незалежності першою, активна підтримка Помаранчевої революції лягають у цей дискурс, так само як і радість щодо спільного проведення "Євро-2012". Проте щораз більше романтиків починають мислити прагматичніше: що конкретного дає Польщі відстоювання до хрипоти українських інтересів у ЄС і НАТО, тисячі злотих на стипендії українських студентів, що саме українці змінили у своєму ставленні до присутності польського бізнесу у себе в державі, чи не призведе лояльна позиція до українських нелегалів у Польщі до збільшення безробіття, зрештою — чи не "підкачає" Україна під час підготовки до європейського чемпіонату з футболу. Обізнаним у цій справі буде перший-ліпший співрозмовник із польського інтернету, а якщо він буде ще й підкований історично, то обов'язково поцікавиться, чому українці досі не визнали злочини на Волині у 1943 році та чому були проти відкриття монументу Львівських Орлят. Поляки дуже читаючий народ, і чимало полемізують один з одним на теми месіанства на Сході та його виправдання. Аналізуючи результати революції в Києві доходять висновків, що нібито через зростання цін антипомаранчева половина України зненавиділа поляків, або ж навпаки — що впав бар'єр недовіри між простими людьми і тепер поляки не мають боятися "бандитизму" в Україні. Наступний крок — у Варшаві взялися за Білорусь. Тут відкрито дві телестанції, збільшено квоти для студентів-білорусів, зроблено уроки із полонізаційної діяльності римо-католицьких священиків на Городенщині та Берестейщині, і нині вони у своїй більшості — адепти білоруськості.
Сили у цій боротьбі за буфер між ними і Росією поляки черпали в усвідомленні рівнозначності з Москвою. І хоч посміюються самі з себе, мовляв, у Росії й так залишиться уявлення "куріца не птіца, Польша нє заграніца", а на мапі Європи вона не дуже вирізнятиметься від Чехії чи Угорщини. Але Польща якраз саме у контексті України, Білорусі й меншою мірою Литви (яку, фактично, "врятовано"), підсилює своє значення. Більше того, у рамках Вишеградської четвірки вона просуває роль України як майбутнього члена цієї спільноти. Для цього, зокрема, демонструє повагу до сусіда перед спільними сусідами — Словаччиною й Угорщиною, бо в Будапешті й Братиславі не мали і не мають усвідомлення ваги України, радше навпаки — виказують бажання відгородитися височенним муром від неприємностей колишнього "Руска" — Росії. Тут, очевидно, немалу роль відіграють історичні зв'язки, які у випадку з Угорщиною поширюються лише на Закарпаття, а зі Словаччиною і того гірше — на сусідство двох бідних поневолених селянських спільнот. Але ж саме на історичній спільності й будувалась доктрина "УБЛ".
Сьогодні Польща з приходом до влади неолібералів з Громадянської платформи почала озиратися навколо: що й німці не є такими "вампірами", як 60 літ тому, що Москва набирає силу і так чи інакше треба перестати вважати, що її не існує на карті. Символічну назву носить матеріал рупора католицького лібералізму в Польщі, краківського "Тиґодніка повшехного" — "Кінець світу романтиків". Автор, Анджей Бжезецький, переконаний: "Ґєдройць у певному моменті приспав Польщу її месіанською роллю, котра наразі закінчується на "підтримці життєдіяльності білоруських демократів і безрадним спогляданням за розвитком подій на Україні". Він закликає: прозріймо, позаяк насправді жодна з держав УБЛ "спеціально на Варшаву не оглядається", Україна іде у тільки їй відомому напрямку, а польська участь в Помаранчевій революції в ролі її акушерки стала лебединою піснею романтичних відносин. Це найлегші слова з тих, які прозвучали голосно і твердо. Поляки поволі починають позбавлятися візії місіонера, а набираються досвіду бізнесмена. Сказати, що для України це погано навряд чи можна: ми вчимося платити за російський газ за світовими цінами, тож чому не навчитись платити за польський досвід? Чому не перебрати її роль на Сході на себе: бути поляками для білорусів і молдован, реально допомогти затиснутій у кавказьких кордонах Грузії? Чи ми і далі будемо такі бідні й нещасні "мужички"? Хто з європейців бував у Києві, починають у цьому дуже сумніватися.