Першочерговим завданням сучасних українських науковців є наближення нашої науки, і зокрема гуманітаристики, до світових зразків.
Час відставання її від західних стандартів відліковують від жовтневого перевороту.
Чи дійсно нічого конструктивно нового не було зроблено в Україні від 1917 року?
Чи тоді теж було таке ж відчутне відставання як сьогодні? Що ми, зрештою, втратили?

Зсередини 1930-х гуманітарна наука стає ідеологічним підрозділом комуністичної партії. На місце ще молодих фахівців високого рівня спеціальної підготовки прийшли надійні партійні кадри від верстату і плуга, з усіма наслідками, що витікають з цього сумного факту. Через тоталітаризм 1930-х відбулось розірвання тяглості наукових генерацій. І це, здається, найбільш відчутна втрата в українській гуманітаристиці.
У перші 10-15 років існування ВУАН історичну науку очолювали люди, які мали капітальну освітню підготовку й несли традицію дореволюційної науки Росії й Австро-Угорщини, котрі, в свою чергу, були частинами європейського наукового життя. Науковці отримували добру виучку не лише в стінах місцевих університетів, а й могли практикуватись в університетах Європи, відвідувати семінари визначних вчених Франції, Німеччини, Великої Британії. Приміром, Михайло Грушевський мав безпосередні контакти з видатними істориками-славістами: французом Анре Мазоном, англійцем Вільямом Морфілом, норвежцем Олафом Броком, шведом Альфредом Єнсеном, чехами Любором Нідерле, Карелом Кадлецом і Ярославом Бідло. Він одержував усі то-дішні періодичні спеціалізовані видання, що виходили у Європі. Його донька, історик первісного суспільства і фольклористка Катерина Грушевська в середині 1920-х була в кількамісячному науковому відрядженні у Франції. Та й до того, у 1919-му, навчалася у Женевському уні-верситеті.
Семінаріум з історії давньої української літератури професора Володимира Перетца, що діяв у Київському університеті перед революцією, відвідували такі талановиті історики літератури й літературо-знавці, як Микола Зеров (який незабаром став викладачем) та Віктор Петров (Домонтович). Цікаво, що сам керуючий семінаром не вважав їх найталановитішими своїми учнями. Коли на його запитання: "а хто тепер є найпопулярнішим викладачем в Київському ІНО (Інститут Народної освіти)?", Віктор Петров назвав ім'я Миколи Зерова. Володимир Миколайович із здивуванням відзначив: "Слабенький був студент". Слабкість, на думку старого професора, була у неповному засвоєнні багатьма студентами джерелознавчого методу дослідження старої літератури. Перетц вимагав перфектного знання усього обширу написаного у ХVІІ-ХVІІІ століття. А це вдавалося лише одиницям. Студіювання предмета вимагало високої концентрації зусиль і понаднормової посидючості в архівах і бібліотеках. Кращий учень професора Володимир Отроковський рано надірвав свої сили і помер у віці 26 років.
Високі стандарти, що висувалися перед кандидатами на професорство, відсіювали більшість бажаючих займатися наукою. А серед них були й цілком підготовлені для цього студенти. Залишалися лише найвитриваліші. Так разом з Грушевським магістерські іспити складало до десятка чоловік. Кожен іспит тривав по 3-4 години. На них з'їжджалися професори з інших університетів для досягнення об'єктивності судження про кандидата-науковця. Кількамісячну перевірку витримав лише Михайло Грушевський. Причому серед відсіяних опинився майбутній академік з історії права ВУАН та її другий президент Микола Василенко.
Разом з тим більшість вчених-україністів були незадоволені рівнем викладання в університетах і передусім в університеті св. Володимира у Києві. В автобіографії Михайло Грушевський, крім Володимира Антоновича, не згадує про інших професорів, вартих уваги. Так само негативно ставиться до професури юридичного факультету київського університету Сергій Єфремов. Можна лише уявити, щоб вони сказали про рівень викладання у країні "розвинутого соціалізму". Та зрештою й нинішні викладачі (з поодинокими винятками) навряд чи змогли б скласти конкуренцію навіть непевним з ідеологічного боку професорам, як Юліан Кулаковський, Олександр Фортинський, Михайло Сперанський, Микола Бубнов. У дореволюційні часи діяла сучасна світова норма, згідно з якою викладач предмета мусив бути одночасно й вченим-фа-хівцем, і окрім писання курсу лекцій, мав видавати ще й наукові праці. Молоді науковці 1920-х виховувалися на тих самих принципах.
Для дослідників кінця 1980-х — початку 1990-х років одкровенням стала школа "Аналів". А між тим Україна у другій половині 1920-х років мала свій аналогічного типу журнал "Первісне громадянство", що працював на методології французької соціологічної школи Еміля Дюркгайма. Ми мали низку знаних дослідників — Катерину Грушевську, Костянтина Штепу, Костянтина Копержинського та інших, які дослідами намагалися вписати український фольклор і міфологію у європейський контекст.
Спробуємо умовно й схематично пере-лічити школи й напрями української гуманітаристики, що були втрачені в результаті комунізації науки на початку 1930-х років та масових репресій серед науковців, на місце яких приходили імітатори науки. Останні під гаслом марксистсько-ленінської методології фактично відміняли наукову методологію гуманітарного досліду.

Національно-демократична школа М. Грушевського
Найчисельнішою у 1920-ті роки на підрадянській Україні була національно-демократична школа істориків Грушевського, які групувалися навколо Історичної секції ВУАН. Сучасна дослідниця цієї школи, Оксана Юркова, налічує близько 40 осіб — учнів академіка. Хоча крім молодшої генерації (таких як Осип Гермайзе, Сергій Шамрай, Сильвестр Глушко, Віктор Юркевич, Олександра Степанишина, Андрій Єршов, Микола Ткаченко), були й історики старшого покоління, яким Голова секції дав у своїх Комісіях і Катедрах друге наукове дихання. Це Володимир Щербина, Олександр Андріяшев, Олександр Грушевський, Іван Щітківський, Олександр Баранович, Костянтин Харлампович. В Історичній секції працювало більше 100 постійних і позаштатних працівників. За нинішніми мірками, це був Інститут історії України, який за неповних сім років випустив більше 100 томів різноманітних видань. Після того, як наукою пройшов молох репресій, всі учні Грушевського були репресовані. У живих лишились одиниці. Розповідають, що після Другої світової в Інститут історії ходили подивитись на колишніх учнів "Чорномора" (так називали в часи Центральної Ради її Голову) як на дивовижних реліктів гвалтовно знищеної генерації справжньої наукової еліти. Особливо шкода, що так і не вдалося довести до реалізації проект збирання джерельного матеріалу з історії українського громадсько-політичного життя ХІХ століття. Наразі шість томів неперіодичного збірника "За сто літ" — головне зібрання наративних документів (спогадів, щоденників, листів) суспільного життя передмодерної епохи. Михайло Грушевський поспішав і замовляв спогади людям, які ще жили у 1920-ті... Але більшість із запланованих публікацій так і не побачили світ. Епоха пішла в нтя, а інформація про події, на жаль, не збереглась.

Регіональні осередки
До установ Грушевського були дотичні регіональні історичні осередки, що співпрацювали з Історичною секцією ВУАН. Там діяли: в Одесі — Олександр Рябінін-Скляревський, Вінниці — Валентин Отомановський, Чернігові — Петро Федоренко та Василь Дубровський, Полтаві — Василь Щепотьєв та Михайло Рудинський, Кам'янці — Євтим Сіцінський, у Ніжині — Микола Петровський. Останній — автор блискучих історико-культурних розвідок, зокрема щодо авторства літопису Самовидця. Саме своїми працями ніжинського періоду він заслужив титул академіка, який йому надали комуністи п'ятнадцятьма роками пізніше за маловартісні "Нариси історії УРСР" та посаду директора Інституту історії АН УРСР.

Історико-правнича школа М. Василенка
На соціально-економічному відділенні ВУАН існувала Комісія з вивчення українського та західно-руського права. Тут діяла історико-правнича школа академіка Миколи Василенка. У ній, крім метра, працювало до двох десятків дослідників. Головний наголос робився на дослідженні правних відносин та діяльності судових установ Гетьманщини ХVІ-ХVІІІ ст. Досьогодні ми не маємо закінчення цього проекту, як і до-слідників рівня Льва Окіншевича, Іринарха Черкаського, Михайла Тищенка. Фактично на рівні тогочасних стандартів працює у галузі історії права хіба що один дослідник — Ігор Усенко з Інституту держави і права НАНУ. Продовжував плідно працювати у сфері досліджень юридичних відносин князівської України-Руси член-кореспондент ВУАН Микола Максимейко.

Економічна школа
На початку 20-х постала нова марксистська або економічна школа істориків економіки. Два її найвизначніших представника — академік Михайло Слабченко в Одесі та професор Олександр Оглоблин у Києві. Обидва мали до десятка учнів (Борис Варнеке, Тарас Слабченко, Микола Бовваненко). Їх заслуга в тому, що вони виконали працю, яку сьогодні здійснюють цілі інститути: написали більше десяти томів економічної історії України ХVІІІ-ХІХ століть, фактично завершивши десятитомну "Історію України-Русі" Михайла Грушевського. Працям Олександра Оглоблина з історії української промисловості ХІХ століття і нині немає рівних в українській історіографії.

Історико-культурна школа Д. Багалія
У Харкові активно діяла історико-культурна школа академіка Дмитра Багалія, до якої входило близько 20 дослідників, зокрема його донька Ольга Татаринова-Багаліївна, Михайло Горбань, Михайло Іванов, Віктор Барвінський. Вони досліджували дворянсько-старшинську культуру Слобідської України ХVІІІ-ХІХ століть. Сьогодні у цій галузі працює хіба лише Володимир Маслійчук, харківський історик.

Орієнталістські студіі А. Кримського
У Києві й Харкові розвивалися історичні й мовознавчі орієнталістські студії під керівництвом сходознавця Агатангела Кримського. Андрій Ковалівський — у Харкові, Володимир Пархоменко — у Дніпропетровську розвивали східний вектор української історії. Тоді була започаткована хозарська візія постання держави Русь, яку вже після Другої світової на Заході розвивав Омелян Пріцак, випустивши підсумкову працю "Походження Русі". Власне, і досі ми не маємо в українській інтерпретації історії Туреччини, яку написав Агатангел Кримський. Так само як і не маємо досліджень з історії арабської літератури. Василь Дубровський і Федір Петрунь з Одеси успішно досліджували оттомансько-українські зв'язки у ранньо-модерний час, вплив східних традицій на козацьке суспільство ХVІ-ХVІІІ століть. А серед сучасних тюркологів можемо згадати лише істориків — торонтського професора Віктора Остапчука та киянина Олександра Галенка.

Націонал-комуністична школа М. Яворського
Чимало корисного при всьому своєму вульгарному соціологізаторстві дала історичній науці націонал-комуністична школа істориків Матвія Яворського, що діяла у Харкові й частково у Києві. Матвій Іванович дав окрему від російської, українську марксистську візію історичного розвитку України в добу капіталізму, чим збудував наукові підвалини для українського націонал-комунізму. Тому й пішов головним у другому після СВУ судовому процесі УНЦ. До теоретиків націонал-комунізму варто додати й укапіста Андрія Річицького. Взагалі комуністичні історики революції 1917-1920-х років зовсім не були правовірними ленінцями-сталінцями, а їхній журнал у Харкові "Літопис революції" намагався подавати збалансовані джерела з історії революції без відвертих інвектив у бік "буржуазних націоналістів", як це було пізніше.

Школа фольклористики
На форумі журналу "Первісне громадянство" у 1920-х роках утворилася школа первісних істориків і фольклористів, яка розглядала доісторичне минуле в історико-культурному аспекті, розробляючи його на зіткненні інтересів кількох наук: порівняльної етнографії, фольклористики та власне історії. Журнал мав кілька десятків активних авторів, які теж пішли дорогою істориків у 1930-ті.

Інститут демографії М. Птухи
Інститут демографії ВУАН був школою істориків-демографів та економістів-демографів академіка Михайла Птухи. Розробивши методики демографічного досліду, Птуха неспростовно довів статистичними викладками голодомор 1933-го в Україні, за що й сам був репресований, а його праці потрапили до спецфондів.
Комісія Нового письменства С. Єфремова
Майже таким же значним і чисельним був напрям історико-літературних дослід-жень, який здійснювали в межах Комісії для складання біографічного словника діячів Української землі та Комісії Нового письменства під керівництвом Сергія Єфремова. Комісія мала як історичну, так і літературно-культурну складову. Тут працювали такі визначні архівісти, як Володимир Міяковський та Віктор Романовський, літературознавці Михайло Могилянський, Віктор Новицький та ін. Класичними працями неонародницької позитивістичної школи Єфремова варто назвати видання щоденника Тараса Шевченка та його листів. Коментарі становили 2/3 тексту усієї книжки. Біографічний словник на літеру "А" вже вийшов і відразу пішов на січку, нібито тому, що в ньому була стаття про отамана Ангела, а не було статті про Антонова-Овсієнка — ліквідатора незалежної України.

Історико-мистецькі студії
Історико-мистецькі студії теж мали поважні досягнення попри боротьбу з усілякими "ізмами". Його провідними діячами були історик архітектури Федір Ернст, автор і редактор знаменитого путівника "Київ", та Іполіт Моргілевський, історик громадських рухів Василь Базилевич, археолог і мистецтвознавець Микола Макаренко, мистецтвознавець Данило Щербаківський. Над усіма ними вивищувалась постать директора Історичного музею ім. Т.Шевченка (колишнього Київського міського музею), археолога-академіка Миколи Біляшівського. Сюди, до музейницької складової, можна додати науки, які представляли першорядні фахівці-краєзнавці, директори регіональних музеїв — Олекса Повстенко, Петро Курінний та Стефан Таранушенко.

Філософські студії
Навіть нормальна філософія ще якимсь чином себе виявляла. Звичайно, вже поїхав у кращі європейські світи Дмитро Чижевський. Але ще не стала ортодоксальною марксистська філософія і ще писали цілком пристойні речі академіки ВУАН Олексій Семковський (Бронштейн — брат Льва Троцького) та Володимир Юринець.

Антропологічна школа Ф. Вовка
Діяла, і досить успішно, антропологічна школа Федора Вовка в етнології й археології. Представлена іменами Олександра Алеша та Анатолія Носового. Існував антропологічний музей та Кабінет ім. Федора Вовка в структурі ВУАН.

Правнича школа
Українські правники намагалися писати про дійсно справедливий соціалізм з людським обличчям. Проте наступили тоталітарні часи і в краї далекі були заслані академік Олексій Малиновський, професор Арнольд Крістер та інші.

Географічний інститут
Опинилася поза законом і українська історико-географічна наука на чолі з академіком Степаном Рудницьким. Він лише в другій половині 1920-х переїхав зі Львова до Харкова, директором під створений для нього Географічний інститут. Багато встигнути за пару літ нормального життя він вже не зміг.

Школа українських лінгвістів
Була не менш сильною за школи істориків. Свідчення цьому — двоє з найвизначніших філологів проходили по процесу СВУ: Всеволод Ганцов і Григорій Голоскевич. Але таких лінгвістів було десятки: Олексій Синявський (автор правопису 20-х років, відомого як "скрипниківка"), діалектолог Олена Курило та інші.
Названо лише найпомітніші напрями діяльності українських гуманітаріїв досталінської доби. Наша наука, як і народ на підрадянській Україні, стали жертвою окупаційного режиму 1921—1991 років. А як би могли проявити себе тисячі науковців, яким довелося емігрувати через російсько-більшовицьку інвазію 1917—1921 років на Україну, через терор польської влади в Галичині, а Румунії — в Буковині. Названі прізвища вчених — це су-цільний мортиролог української науки. Це люди, які з незалежних від них обставин були відсторонені від науки у найкращий для науковців вік, після сорока років. Це люди, які черпали знання зі скарбниці світової наукової думки, які не знали проблем зі знанням європейських мов, які мали добрий науковий вишкіл від справжньої професури. Тому, коли ми говоримо про від ставання від кращих стандартів, то повинні пам'ятати — ми не мали змоги використати свій гуманітарний шанс.