Дещо з історії "богемних" самогубств

Xворобливо-алкогольні "пошуки істини" обдуреними українськими комуністами тривали у Харкові вже від кінця 1920-х років. Але активізувалися вони саме взимку 1932—33. "Ночі Гофмана" — так назвали цей період "комуністичної" агонії пролетарських письменників.
Слідом за Миколою Хвильовим, який відкрив навігацію "червоних" самогубств, того ж 1933-го року застрелилися нарком освіти Микола Скрипник і ректор Харківського педагогічного інституту Олександр Гаврилів, а також отруївся поет Петро Гірняк. "Старенька, ти взяла в мене нагани?" — питався Микола Куліш в своєї дружини, коли та з переляку сховала армійську зброю чоловіка після самогубства його приятеля Хвильового. До речі, на вимогу НКВC, якому було добре відомо про "безумні чаювання" в середовищі пролетарських письменників, Куліш свою зброю змушений був здати.
"Все частіше дивлюсь на наган,
все страшніше мені його дуло", — і собі жахався Володимир Сосюра, який згадував у власній "Третій роті" про кулю, що випустив навмання вбік ворожого бронепоїзда, внаслідок чого хтось обов'язково мав загинути, і якого дружина здавала в божевільню, пишучи заяви про "допомогу" до партійного начальства. Декадентського штибу "родинних" самогубств у Радянській Україні 1920—30-х років бути вже не могло, оскільки тут, навіть начитавшись, як Хвильовий, книжок Шпенглера, довіряли тільки собі та поодиноким друзям-соратникам. Але й їх іноді заступали більш надійні застільні співрозмовники на кшталт звичайнісінької пляшки.
"Давно б себе застрелив я,
давно б мої зів'яли зорі.
Та тільки те мене спиня,
що не один я п'ю із горя", — бідкався Сосюра у вірші "П'янь" 1926-го року.

Хвиля самогубств
Загалом у мистецькому середовищі 1920—30-х років самогубство — звичне діло. Причини, як правило, зводилися до одного: втрата популярності і, як наслідок, успіху. Так, знаменитий актор німого кіно Макс Ліндер після 1922-го року відчув падіння популярності, що призвело до нервового захворювання, а потім до самогубства. У 1933-му році світова зірка танцю Дженні Доллі (вона виступала разом із сестрою Розою) потрапила в автомобільну аварію, після якої в неї залишилося спотворене обличчя. Невдовзі Доллі повісилася на віконній рамі в номері готелю.
Будучи смертельно хворим, хотів застрелитися Михайло Булгаков, спонукаючи дружину дістати йому револьвер. Наклав на себе руки невигойно хворий туберкульозом відомий супротивник Володимира Леніна, меншовик Микола Чхеїдзе. Французький революціонер Поль Лафарг і його дружина Лаура (дочка Карла Маркса) сприйняли старість як хворобу. Відчувши старечу неміч, обоє прийняли отруту. Ліля Брик, близька подруга Володимира Маяковського, покінчила з собою в старості через перелом шийки стегна.
Схоже на невиліковну хворобу також і нещасливе кохання. Восени 1921-го року кинулася в Неву з Тучкова моста Настасія Чеботаревська, дружина письменника Федора Сологуба. "Я знаю, чому загинула Настя, — казала з цього приводу Анна Ахматова. — Вона психічно занедужала через невдалу любов ".
Поет-імажиніст Вадим Шершеневич також закохався у 1920-х в акторку Юлію Діжур, яка відповідала йому взаємністю. Під час чергової сварки він пішов геть, заявивши, що ніколи не повернеться. У такий спосіб поет хотів провчити дівчину. Нещасна кілька разів телефонувала до нього, але безрезультатно. Тоді акторка вистрілила з револьвера собі в серце. "Трагічно загинула людина, яку я любив, — визнав згодом Шершеневич. — Про смерть я довідався з газет, і ще кілька днів після смерті цієї жінки я одержував від неї, уже мертвої, листи. Листи з Київа до Москви йшли довше, ніж куля від дула до скроні".
У 1925 році, коли повісився Сергій Єсенін, Росією серед молоді прокотилася хвиля самогубств. Зокрема, Галина Беніславська, коханка Сергія Єсеніна, вистрілила в себе на його могилі менше ніж через рік після загибелі поета. "Свій передсмертний лист, як мені переказували, Галя написала на цигарковій коробці, — згадував Анатолій Марієнгоф. — Я читав його в музейній копії. "У цій могилі для мене все найдорожче", — написала вона".
Отже, самогубство зазвичай здійснюється через неспроможність проспівати пісню свого відчаю. Так, 2-го жовтня 1977-го року повісилася у власному гаражі Марі Терез Вальтер, що була коханкою художника Пабло Пікассо. Їхня дочка заявила, що мати так і не змогла перебороти своєї бурхливої пристрасті до Пікассо і, коли той помер, вирішила, що повинна піти за ним, щоб продовжувати піклуватися про митця. Так само, але через дев'ять років, себто 15-го жовтня 1986-го року, вчинила, застрелившись, також офіційна вдова художника — Жаклін Пікассо.
"Складалося враження, що Пікассо залишився для неї живою людиною, — згадує Ауреліо Торренте, директор мадридського Музею сучасного мистецтва. — Біля входу у свій будинок у Нотр-Дам-де-Ві вона встановила величезний портрет Пікассо. Постійно дивилася на цей портрет, радилася з ним..."
Таку саму ситуацію після самогубства українського письменника Миколи Хвильового у 1933-му році описує у своєму щоденнику Іван Дніпровський:
"Куліш повісив на стіні портрет нашого друга і, сидячи на канапі, жестикулює до нього:
— Григорович...
Жаль, ніжність, розуміння".

"Творча" розв'язка соцзмагання
Банальна втрата популярності, а також відповідно невдачі на любовному фронті, призвели до самогубства російського горлана-главаря Володимира Маяковського, якого у 1930-му році вже відверто критикували молодші колеги. Український комуніст Хвильовий бачився з Маяковським 1929-го року в Москві. "В будинку Герцена вечеря з Маяковським, — згадував Аркадій Любченко, — де обоє вони — і Хвильовий і Маяковський — пильно один до одного принюхувались і багато пили". Микола Хвильовий, як і його російський колега, вкоротив собі віку пострілом в голову в 1933-му році. Нібито надивився жахів голодомору по українських селах. Але ж переймання комуніста Хвильового трагічною долею українського села виглядає малоймовірним. Насправді головна небезпека бачилася Хвильовому в занепаді власної популярності. Саме з огляду на це незадовго до самогубства було влаштоване соцзмагання між ним та Олексою Слісаренком, в результаті якого обидва мусили представити нові "пролетарські" романи. Хвильовий романів, як відомо, не писав, видаючи на-гора "романтику вітаїзму" в оповіданнях, новелах, повістях. Незавершений роман "Вальдшнепи" був демонстративно спалений ним, немов третій том "Мертвих душ" Гоголя.
Прозові імпресії Миколи Хвильового сповнені мотивами доробків Андрія Білого і Миколи Арцибашева, Леоніда Андрєєва і Бориса Пільняка — такий собі суїцидний інтелектуальний допінг. Та до божевільних думок зазвичай приводили також зловживання алкоголем. Гастрономічно-бакалейна тема взагалі тісно пов’язана з історією самогубств того часу. Навіть у випадку з головою українського радянського уряду Панасом Любченком варто згадати, що самогубство він здійснив після бурної трапези, приїхавши з вікопомного пленуму додому на обід.
Сергій Єсенін, як знаємо, був завсідником богемних закладів: ресторанів, клубів, кафе. "В пьяном виде стеклом вскрыл себе жилы по левой руке и не давался, когда хотели перевязать рану", — згадує про поета редактор журналу "Новый мир" Полонський.
Так само Микола Хвильовий скінчив життя самогубством в стані посталкогольного катарсису, знаного в народі як "суха" біла гарячка.

У стані афекту
"Раз, коли сам перепився, Юлія Григорівна викликала мене телефоном з ДВУ, — згадував далі Аркадій Любченко, — Приходжу. Він уже сидить, щось ніби читаючи у себе в кабінеті. А потім мені каже: "Вночі був Блакитний". — Як? Що ви? —"Так, так, Аркаша. Ось з-поза шафи вийшов і каже: Ну, що ж далі буде?" Мені стало моторошно, бо Хвильовий говорив це цілком серйозно". А Блакитного на той час уже серед живих не було.
Те саме, зауважимо, відбувалося перед тим з прозаїком Михайлом Зощенком. "У 1926 р., коли катастрофа була для мене занадто близькою, — писав він, — коли протиріччя і конфлікти жахнули мене і я не знаходив виходу, я побачив дивний сон. Я побачив, що в мою кімнату входить Єсенін, який нещодавно помер, повісився. Він входить у кімнату, потираючи руки, щасливий, задоволений, веселий, з рум'янцем на щоках. Я в житті ніколи його таким не бачив. Посміхаючись, він сідає на ліжко, на якому я лежу. Нахиляється до мене, щоб щось сказати. Здригнувшись, я прокинувся. Подумав: "Він прийшов по мене. Усе скінчено. Я, мабуть, помру".
Отже, обидва "письменницькі" марення свідчать про відступ перед небезпекою, що про неї попереджають потойбічні гості. Найближчою небезпекою, зокрема для Хвильового, було за умовами соцзмагання представлення роману, якого він не написав. Решта пояснень самогубства колишнього чекіста, розчарованого в ідеалі Загірної комуни, не витримують жодної критики. Про голод на селі, яким нібито був вражений Хвильовий, було чути задовго до його пам’ятної експедиційної поїздки Слобожанщиною в складі письменницької агітбригади.
Через творчу безвихідь надходили думки про іншу "творчу" розв'язку соцзмагання. "Хвильовий п'яний бився головою об стіну — з відчаю, — згадує Любченко. — А от ще головою об стіну, де висіла мапа географічна півкуль — топитися в океані хотів". Мрії про героїчний суїцид — як відповідь на всі питання пролеткульту, літературної дискусії, українського націонал-більшовизму — часто лунали у розмовах Хвильового з приятелями по "творчому" застіллю. Але що це були за розмови? Хвильовий, як згадує Любченко, "коли запалювався — бив кулаком по столі, скакував, бігав і перекричати його було неможливо". Тож щодалі Хвильовий пив уже наодинці.
"Він взагалі любив випити, — свідчить Іван Сенченко про свого приятеля, — з друзями, щоб було весело, людно, з гомоном, з піснями. Але випивав він від нагоди до нагоди, від іменин до хрестин. То колись. А тепер: була нагода випити в громаді — пив у громаді, не було такої нагоди — випивав сам і все розстібав комір сорочки, немов йому душно було. Бачили, як він п'яний спав на території Шатилівської лікарні під парканом.
…Жив у присмерку; коли ж з'являлася якась спромога — улаштовував цілонічні бучі, оті учти під час чуми".
Тож Миколі Хвильовому, що перебував у мареві "ночей Гофмана" (як майже всі в Будинку "Слово" у Харкові в 1930-х роках), було не до написання роману на соцзамовлення. Замість цього, у день самогубства, а саме 13-го травня, письменник запросив колег до себе додому нібито на читання роману, а насправді на чергову пиятику. "Сьогодні моє любиме число — 13. Отже, сьогоднішній день мусить принести нам якусь приємну несподіванку. Як ти гадаєш, що це має бути?" — виношував свій задум Хвильовий у "Вступній новелі".
В результаті дружнього "чаювання" Хвильовим у стані афекту було остаточно прийнято рішення "замінити" роман на творчий акт іншого зразка. "Зараз я вам покажу, як треба романи писати!" — нібито гукнув він, ідучи по рукопис.
"За хвилину товариші почули постріл, — згадувала Варвара Губенко-Маслюченко, дружина Остапа Вишні. — Вони навіть не зрозуміли, що це за звук... Так ніби впала якась дерев'яна полиця. Коли вбігли до кабінету, Микола ще тріпав головою, ніби хотів витрясти із скроні той шматочок свинцю, який всадив собі в голову, і затих..."
Також Антоніна Куліш, дружина драматурга Миколи Куліша, свідчить, що в Хвильового "рука з кольтом впала і кольт випав", хоча з історії "червоних" самогубств відомо, що користувався Микола Хвильовий "бравнінґом", як його прототип з оповідання "Редактор Карк". До речі, патологічна манія самогубства була наскрізною у творах літератора. Так, Анарх в "Санаторійній зоні" шукав револьвера, щоби позбутися тягаря чекістського минулого. Згодом він, як і хлопчик Хлоня, втопився. Так само рішучо вішалась молода чекістка Мар'яна в оповіданні "Заулок". У столі редактора Карка лежав "бравнінґ", що схиляв його до думки покінчити з собою ("Редактор Карк"). Фатальна думка щодо втечі в нтя бентежила також комісара Сайґора ("Пудель") і опозиціонерку Спиридонову ("В лябораторії"). Про "кулю собі в лоб" слебезував й Карамазов у "Вальдшнепах".

Останній лист
Як ми знаємо, що ніякого роману Хвильовий не залишив. Замість цього на столі нібито лежав його передсмертний лист, що завершувався закликом: "Хай живе комуністична партія!" Зрозуміло, що листа згодом сфабрикувало НКВС, аби хоч якось виправдати ганебну поведінку комуніста в очах широкої громадськості. Те саме, до речі, можна припустити щодо передсмертних листів решти поетів-самогубців того часу на кшталт Маяковського чи Єсеніна.
Вірш Сергія Єсеніна з незабутнім рядком "До свиданья, друг мой, до свиданья...", що нібито кров'ю був написаний ним перед смертю, — це насправді перелицьована поетом поховальна пісня масонів. Мовити б, поетична вправа на задану тему, написана людиною-легендою. Але ж людина-легенда не пише творів на задану тему. Тим паче кров'ю, та ще й перед смертю. Можливо, щось не так з легендою?
Те саме з передсмертним листом "легендарного" Маяковського, в якому поет, звертаючись "товарищ правительство", вживає жартівливо-міщанський вираз "сериозно", зазначаючи, що "надо бы доругаться". Чи пролетарській поетиці Володимира Маяковського був притаманний такий "контрреволюційний" жанр, як чорний гумор? Здається, не дуже. Тоді звідки оці "сериозно", "доругаться"? З ким "ругаться" після смерті?
Зважаючи на загальноприйняту у 1920—30-х роках практику фальсифікувати не те що передсмертні листи, але й прижиттєві твори, можна ствердити, що вищезгаданий лист Хвильового був підкладений до справи комуніста-самогубця вже пізніше. З боку ідеологічного відділу ГПУ-НКВС у 1920-1930-х це вважалося буденною справою: власноруч творити для народу образ того чи того письменника — мертвого а чи живого.