Другие журналы на сайте ИНТЕЛРОС

Журнальный клуб Интелрос » Политик HALL » №39, 2007

Кому потрібна Україна?

Будь-яка країна не є унікальною. А з іншого боку, всяка країна унікальна по-своєму. Дехто стверджує, що Україна є надунікальною, чимось винятковим для світу і навіть Всесвіту. Очевидно, це перебільшення. Але без відповіді лишається питання: чому Україна весь цей час є? Чому весь час відтворюється те, що ми називаємо національною ідеєю? І чи потрібна Україна самим українцям?


altІсторики досі сперечаються стосовно того, коли насправді виникла Україна. Всі знають, що цей топонім з’явився у 1187 році, коли йшлося про смерть одного з переяславських князів Володимира Глібовича. Тоді вперше в літописі згадується Україна, яка за ним "сильно тужила". З того часу Україна майже вісім сотень років не зникає. Продовжується її формування – поступово, з різних територій. Феномен постійного відтворення України досі не розгаданий. Давайте згадаємо ті етапи нашої історії, коли формувалась державна ідеологія. Закладалась вона ще в Київській Русі. Як би не критикували сьогодні князя Ярослава Мудрого, і як би до нього не ставилися сучасні історики, але одну річ він таки зробив на довгі часи. Ідеться про “Руську правду". Звісно, що не можна її назвати Конституцією в сучасному розумінні цього слова. Це був радше кодекс традицій, кодекс звичаїв, який унормовував тодішні уявлення про справедливість. “Руська правда" на довгий час визначила правовий механізм регулювання суспільних відносин серед русичів.
Після монголо-татарської навали, після зруйнування Києва Батиєм Україна опиняється в складі Великого князівства Литовського Руського і Жмудського. Так тоді називалася ця держава, в складі якої довелося розвиватися народу руському (інакше – русичі, русини), саме цьому етносу, що став нашим пробатьком. У Великому князівстві Литовському діяв засадничий нормативний документ “Статут Литовський", дуже подібний більшістю положень на “Руську правду". У литовські часи був покладений початок українському козацтву. До нього історики, навіть вітчизняні, ставляться по-різному. Дехто вважає інститут козацтва варіантом європейського лицарства, а дехто називає козаків бандитами, які осідлали дніпровські пороги і займалися своєрідним рекетирством, беручі данину з усіх, хто ці пороги перетинав на шляху з варягів у греки. Але так чи інакше виникає феномен козацької держави. Як на мене, її головним юридичним надбанням є отримана у спадок конституція Пилипа Орлика.
Треба зазначити, українське козацтво було унікальне ще й тим, що освіта вважалась цінністю, про неї дбали. Саме завдяки козацтву, а також українському духовенству постала у часи Петра Могили, у 1632 році унікальна Києво-Могилянська Академія. Тоді українцям вдалося закласти традицію, яка підтримувала їх і надалі. А порівняно високий освітній рівень “потягнув" за собою і рівень естетичний. Це стало відчутно при Івані Мазепі, якого досі іноді називають зрадником, але все частіше – національним героєм. Його зображення є на наших десяти гривнях, його іменем називають вулиці, і вже достатня на то причина – факт, що він залишив по собі колосальну архітектурну спадщину. При ньому була збудована дзвінниця Софії Київської, відновлені, наново оздоблені і прикрашені Всіхсвятська церква в Києво-Печерській Лаврі, Миколаївський військовий Собор (який пізніше був зруйнований більшовиками і так досі й не відновлений), ще багато-багато пам’яток по всій Україні. Можна сміливо говорити, що “українське бароко" відсотків на тридцять, – це результат естетичних вимог Івана Мазепи. Зміцнення ідеї української держави на початку XVIII сторіччя також пов’язане з його іменем, як і спроба сміливого геополітичного маневру. Відомо, чим це скінчилося для України. З тих часів українська еліта ставить перед собою питання, на які й досі нема відповіді: дивно, чому власне Україна ще існує? І чи існує вона насправді? Чи є в неї майбутнє? Кому вона потрібна?
На початку ХХ століття здавалось, відповідь принаймні на останнє питання була знайдена. Україна була потрібна тим, хто засновував Директорію, Гетьманат, Українську Народну Республіку. Але в результаті цих спроб відтворення держави постала ніби “напівдержава" – Українська Радянська Соціалістична Республіка. Мало про це говорять, але якби не було Гетьманату та директорії і УНР, то навряд чи УРСР відбулась би. Можливо, відмерла би пам’ять про Україну як окрему одиницю, існувала б хіба якась символічна автономія у складі Російської Федерації. Та Ленін був змушений піти на створення УРСР, яка і започаткувала державну інфраструктуру, що нею по цей час користується Україна. Саме тому ми є членами-засновниками ООН. Безумовно, УРСР слід розглядати як одну з форм української державності.
Державна інфраструктура, система державної влади, та й самий адміністративно – територіальний розподіл були спроектовані, виходячи з інтересів радянської економіки. А та в свою чергу була зорієнтована на забезпечення інтересів військово-промислового комплексу. Відповідно і кадри плекали – з комсомольсько-комуністичного активу. Вони досі імплантовані в різних політичних партіях і на державних посадах. Це люди з іще тією ментальністю, з тими намірами, з тим кар’єризмом, і з тими мародерськими замашками, які вони сповідували і в радянські часи. Вони виховані на ідеології лицемірства та обману. Згадаймо комсомольські трудові загони, коли вишукувались методи експлуатації “на шару", безкоштовної експлуатації великих мас людей, яким не відшкодовувалось нічого. І ті, хто займалися цією експлуатацією, цією трудовою повинністю зараз у нас опинилися при владі. Вони цим ще й хизуються! Посівши нові відповідальні посади, перефарбувавшись з комуністів на, наприклад, націоналістів чи соціалістів, і навіть на демократів, вони не спроможні створити державу, яка б працювала для суспільства.
Зробивши дуже побіжний огляд наших історичних етапів, ми вимушені визнати, що країна Україна, безумовно, є реальністю, і так само реальністю є український народ. Але всі форми його державності були якимись.. недодержавними. Недарма ми знову рефлексуємо на цю тему: щось у нас таки негаразд… І кордони нібито існують, і повноцінна платіжна система функціонує, але все одно держава якась непереконлива.
Але подивіться, як перетинаються народ і держава. Ніби і той, і той виражають зміст слова “Україна", але інтереси їх протилежні. Як правило. Ніби соціум і держава існують окремо одне від одного, і один одного ледь терплять. Звичайний український громадянин намагається якнайменше спілкуватись з державою і державними органами, ніби нічого доброго від них для себе не очікуючи. Наш громадянин звертається до державної установи лише у крайньому випадку, коли потрібна конкретна допомога, або інша дія з боку держчиновника. Та коли ця взаємодія відбувається, коли звичайний українець впритул стикається з державою і отримує докази, що держава таки існує, – це виявляються докази частіше негативно забарвлені з точки зору емоційної. Бо держава та її повноважні представники часто протидіють інтересам громадянина, замість того, щоб їх відстоювати.
Українське суспільство традиційно за власною волею дистанцюється від влади. Це наша вкорінена традиція, бо влада над українцями надто часто була “не своя". Чи то польська або австрійська, чи то російська або радянська. Соціум існував в своєму закритому середовищі, і вважалось навіть непристойним співпрацювати з такою владою. Можливо, саме тому ми не сприймаємо державу як механізм захисту власних інтересів. Сприймаємо її, як щось накинуте зверху, як механізм примусу.
І це не тому, що українське суспільство якесь неповноцінне. Навпаки, кожний день, кожна значуща подія дає привиди говорити, що наш соціум є якісним. Приведу як приклад Дніпропетровську трагедію: скільки б нам не розповідали наші політикани і політтехнологи про те, що Україна розколота, але на таку трагедію вся країна, всі її громадяни від Львова до Харкова, відгукнулись одностайно, намагаючись допомогти. Хіба це не свідчення, що єдина нація існує? Адже вона здатна реагувати на такі трагічні подразники і допомагати своїм співвітчизникам у біді.
Важливий аспект цього стану речей – це відсутність еліти. Мені довелося почути пропозицію одного з одеських експертів: заборонити навіть називати українську політичну верхівку елітою! Адже їй не притаманна основна функція еліти – відповідальність. Немає в неї і функції стратегічного мислення. На жаль, українська аристократія, яка формувалася ще в феодальні часи, служила або полякам, або росіянам, або австрійцям. Або гинула в боях, або її забирали до ув’язнення. Національна аристократія, там, де вона мала змогу реалізуватися, виявляла себе яскраво і залишала ті сліди, якими ми користуємося по цей час. Князь Вишневецький заснував Запорізьке козацтво, князь Острозький створив Острозьку Академію, а гетьман Сагайдачний – Києво-Могилянку. Але це були радше винятки, ніж правила. Що ж до інтелігенції, то вона не створила поля відповідальності, стратегічного мислення і не задала вектор державного розвитку. І ця неспроможність у справі державотворення свідчить, що влада у нас неякісна. За часів незалежності України збирається парламент шостого скликання, а важко згадати, яке з цих скликань було більш-менш пристойним.
Чому такими потужними є держави Великобританія, Франція, Іспанія? Вони пройшли період абсолютної монархії, і ці імперські традиції закладали розвиток держав на століття. Вони мислили категоріями своїх пра-пра-правнуків. У нас такого періоду абсолютизму не було. Власне, сьогодні вже ніхто не буде створювати штучно те, що не було створено за довгі часи української історії. Лише констатуємо відсутність багатьох чинників сильної держави. Певною мірою це наш мінус, але, вважаю, є можливості перетворити цей мінус на плюс. Може, не так вже й погано, що українська держава як така не є самоцінною? Може, нехай самоцінною буде культура, нація, традиції? І зрештою, розвиток?
Але у нас немає достатньої концентрації інтелектуалів та відповідальних людей у владі, які б думали про розвиток країни. Політично-бізнсова бюрократія лише експлуатує інфраструктуру, що залишилась від Радянського Союзу. А ця інфраструктура поступово приходить до занепаду, і вже не забезпечує потреб, які формулюються у суспільстві. Тому така влада являє собою джерело небезпеки.
Коли держава перестає бути ефективною, наростає суспільний спротив. Він вже може не бути таким мирним, яким був на Майдані 2004 року. Він може бути набагато жорсткішим. В цьому разі Україна ризикує опинитися перед загрозою втрати всіх важелів управління. Найбільше, що турбує в цьому – це гіпотетична нестабільність фінансово-грошової системи. Ця функція української держави виконувалася до цього часу майже добре. Гривня є більш-менш стабільною. Інша річ, що у нас неймовірно долларизована економіка. Частина оборудок відбувається просто в іноземній валюті в закритих схемах. І держава в особі своїх чиновників в цьому зацікавлена. Навіть пересічний громадянин, сідаючи в маршрутку або паркуючи автомобіль, розуміє, що готівкові гроші, які він сплачує, крутяться поза державним обігом. Більшість оборудок, починаючи з нерухомості і закінчуючи антикваріатом, відбуваються в тіні. Тіньовий експорт сягає вражаючих масштабів. І все це на експлуатації залишків старої радянської інфраструктури (трубопроводів, залізниці, енергетичних потужностей, розподільчих систем) і робітників, яким виплачуються несправедливі зарплати. А держава, зацікавлена у використанні цієї інфраструктури, не дає собі жодної праці для її відтворення, для її розвитку.
Суспільні взаємини поступово трансформуються таким чином, щоб менше зачіпати державу. Але… під час рейдерських атак держава тут як тут! Рейдерську атаку просто так з вулиці не зробити, це робиться за участю правоохоронної системи, судів, міліції. І ми вже майже змирилися, коли йдеться про атаки на великі підприємства і потужних власників. Але зараз практика рейдерських атак розширюється і на земельні ділянки селян, і на квартири громадян, які не здатні себе захистити. За мовчазною згодою держави поповнюється кількість бездомних і безробітних людей. І це також є показником суспільної небезпеки з боку держави.
Але світ глобалізується. І ця глобалізація призводить до того, що управління і контроль над планетою переходять до мережі корпоративного бізнесу. А він в свою чергу зацікавлений у правильному та якісному функціонуванні як соціуму, так і держави, а отже – інфраструктури. Йому потрібні прозорі правила гри, яку забезпечить саме держава своїми законами, правоохоронною системою, кордонами. І в той же час йому необхідні люди, які здатні нормально працювати в рамках держави. Сподіваюсь, майбутнє України – саме у співпраці українських інтелектуалів і великих корпорацій. І в системі цієї співпраці може не знайтись місця сучасним політиканам. Тому, що це є розмова на інфраструктурному рівні. Корпоративний великий бізнес, так само як і суспільство, зацікавлені в тому, щоб розвивати і відтворювати інфраструктуру, а політикани на це не здатні, вони у цьому не зацікавлені. У них просто інші цілі і навички. Важливо тільки, щоб процеси інфраструктурної стагнації не набрали такого темпу, коли вони можуть завалити державу раніше, ніж почнеться така співпраця.

Архив журнала
№47, 2015№45, 2008№44, 2008№43, 2008№42, 2008№41, 2008№40, 2008№39, 2007№38, 2007№37, 2007№36, 2007№35, 2007№34, 2007
Поддержите нас
Журналы клуба