Другие журналы на сайте ИНТЕЛРОС

Журнальный клуб Интелрос » Политик HALL » №43, 2008

Богдан Жолдак: «Я був музою для Оксани Забужко»
Просмотров: 2113


Богдан Жолдак — найбільший письменник в Україні (вага 154 кг). Літератор Юрій Винничук назвав Жолдака батьком українського чорного гумору. (Автор скромно додає: «також білого і дебілого»...) Мій співрозмовник широкому загалу більш відомий як ведучий кількох телевізійних програм на УТ-1 та каналі «1+1», програми «Абзац» на радіо «Культура» і «Брехи — літературні зустрічі з Богданом Жолдаком» на першому каналі Національного радіо.

Писати прозу цей великий чоловік почав у 60-ті, однак опублікуватися тоді не вдавалося — друкував лише карикатури. Оприлюднився у 82-му як драматург: гопак-опера «Конотопська відьма», «Хто зрадить Брута?» були поставлені в українських театрах. Автор сценаріїв до кінофільмів «Козаки йдуть», «Відьма», «Іван та кобила» і безлічі короткометражних ігрових, анімаційних, документальних відеострічок. Серед нагород: Премія Івана Миколайчука (2007). Створив перший в Україні майстер-клас з кінодраматургії на кінофакультеті КДІТМу. Назви його прозових збірок говорять самі за себе: «Яловичина — макабрески», «Як собака під танк», «Бог буває», «Антиклімакс», «Топінамбур, сину», «Шиzотерапія»…



Чому письменники працюють у журналістиці, при чому часто за символічні гроші?

— Я працюю журналістом. І це якраз стосується літератури. Людину переповнюють усілякі думки, ідеї, які не є цікавими для художньої літератури. А воно ж розпирає, подіти його ж нікуди. От тому і в журналістику ці речі легко одходять у такому фейлетонному стилі, через жарти, які недоречні у художній літературі. Наприклад, коли я працював на радіо, то мав 50-хвилинні ефіри, і це мені дуже подобалося: ти язиком молотиш, навіть на комп’ютері набирати нічого не треба. У тебе приємні гості, які теж гарно язиком молотять. Це справжнє щастя. А коли дзвонять різні слухачі, які можуть по-гидкому поставити запитання, то це бадьорить і підстьобує! Дивовижна річ — от чого нема в роботі у друкованих ЗМІ — в прямих ефірах раптом в голову приходять чудові думки. Перебуваєш в такому стані, що мислиш не так, як звичайно. А потім, після прямого ефіру, відбуваються речі ще цікавіші: часто ще дві години триває розмова, причому набагато жвавіша, ніж перед тим. Якби такі розмови фіксувати, то можна в друкованій журналістиці зробити собі ім’я. Але все ніколи: все якісь дурниці заважають. А так можна в житті багато чого зробить.



У моєму запитанні ви могли б почути і такий підтекст: в нашій країні інтелектуали зароблять небагато. Якщо продовжити цю тему, то вони часто змушені йти на журналістські галери.

— Я знаю кількох письменників, які ці речі дуже болісно переживали, тобто цим людям дуже болісно було ставати журналістами. Бо бути журналістом, як виявилося, не так і просто. Зверніть увагу: деякі монстри від літератури працюють у газетах. Скажімо, Віталій Коротич працює в «Бульварі». Але, на радість українській літературі, Коротич сам виніс собі смертний вирок як письменник і як поет. Коли він працював у московському «Огоньку», то він сказав, що української літератури взагалі не було. Тим самим він і себе заперечив, так його доля і повела. Коли він її не бачить, значить, і його в ній не було. Тепер журналістика певного гатунку не дає померти цьому чоловікові з голоду. А я на відміну від Коротича не припиняю перебувати в українській літературі, а заодно працюю і як журналіст. З іншого боку, журналістика 60-70-х і та жовтизна, яку ми маємо тепер, неспівмірні. Якби вашому поколінню журналістів потрапили до рук газети комуністичних часів, ви б не повірили, що це називали журналістикою! Ви б прокляли той ганебний час із його страшною ідеологією. Натомість те, що відбувається у журналістиці сьогодні, пов’язане з грошима, та все одно воно не так загрозливо, як те, що було тоді. На жаль, у своїй більшості ті ж бульварні видання страшенно нудні. Вони вже навіть вичерпали свою жовтизну.



Чому жовтизна, джинса і комерція не такі страшні, як їх малюють?

— Вони не впливають так на свідомість, як тодішня партійна пропаганда. В часи Інтернету все ускладнюється, і пропаганда також. Побутовий приклад: колись мені кохана дівчина відважила ляпаса, бо я їй сказав їдучи з нею ліфті: «Ленін помер од сифілісу». Як я посмів про народного вождя таке бовкнути? На відміну від Сталіна, міф про доброго Леніна ще жив. Треба сказати, моя дівчина була прогресивна. Її матір працювала лікарем, тож я почухав вражену пику і кажу: «Спитай у мами». Наступного дня зустрічаємось. «Ну шо?» «Ну… але ж в нього Каплан стріляла отруєними кулями!» Ось як захищалася запрограмована психіка. Західноукраїнські видання так і писали потім — «пранцюватий вождь». Усі думали, що націоналісти збиткуються. А сьогодні байки про Леніна вже не байки: будь ласка, дослідження мозку вождя пролетаріату і всі подробиці про перебіг його хвороби. А радянські ідоли сьогодні — знахідка для журналіста, бо вони готові розповідати правду. І їх потрібно почути, бо інакше вони заберуть історію з собою у могили. Ті легенди і жахіття, в які ми в свій час не повірили, нині демістифікуються. Між іншим, лише зараз ми дізнаємося про те, що Булгаков написав п’єсу про Сталіна, яку тепер опублікували в його багатотомнику, — «Батум». А раніше хто б повірив у легенду про те, що Булгаков — пишучи останній, чотирнадцятий, варіант «Майстра і Маргарити» — творив п’єсу про Йосипа Віссаріоновича. Закінчив він ці два твори одночасно.



Тобто письменника, як художника, образити може кожен — і змусити писати казна-що?

— Легко сказати, що ніхто Булгакова писати ту непотрібну п’єсу не змушував. А насправді цей геній не мав зайвих грошей, йому їх катастрофічно не вистачало. Якщо згадати антимонархістські п’єси Мольєра, а також його промонархічні твори, то вислід такий: одна справа бавитися із французьким королем, а інша — гратися зі Сталіним. Він письменників навіть рівня Горького — хлопав як мух.



Сьогодні схожі легенди теж є? І чи довго вони живуть?

— Була колись така історія, що Янукович — «карний злочинець». В той час, коли він жив у Донецьку і працював головою міськвиконкому, один журналюга копав проти тамтешніх корупціонерів. Журналісту «подякували»: сфабрикували справу і посадили за ґрати. І там, в тюрмі, цей чоловік почув від зеків, які сиділи з Янеком, про їхнього «колєгу» багато деталей і фактів, які більше ніде б і не дізнався. Вітя сидів. Цей журналістський фактаж колись роздавить цього політика остаточно. Зараз починається і демістифікація Юлії Тимошенко. Прем’єр поїхала якоїсь суботи в московську прокуратуру і за лічені хвилини дістала індульгенцію по давніх енергетичних справах на мільйони. Та ж Москва, яка тримає всі справи про Януковича, і раптом так легко «відпустила» Юлю… Відомо, що Янукович знищив архівні матеріали. Ми говоримо про його дві одсидки, але мало що знаємо про ті справи, де до позбавлення волі дійшло. Дивно, ця людина виходить із тюрми і вступає в комуністичну партію. В радянські часи. А наступного року він їде в складі делегації автогонщиків у Монако. Його туди пустили, хоч гонщиком і не був. Який з цього висновок? Усім цим містифікаторам вдається сховати своє минуле. Але не назавжди.



Вас часто плутають з Андрієм Жолдаком, режисером, що працював у Харкові в театрі Курбаса і здобув славу далеко за межами України?

— Нехай плутають. Це син мого двоюрідного брата. Батько цього митця — страшний чоловік, відомий журналіст, у радянські часи видавав українську газету! Коли ж він приїхав з Кривого Рогу до Києва, то вступив до університету, де і познайомився з Тобілевичкою, мамою згаданого вами геніального режисера. Я з Андрієм знайомий. Це… людина-всесвіт. І нікого йому не треба. Якщо йому вдалося поставити у Черкаському театрі за місяць найважчу виставу «Одруження» за Гоголем (в чужому для нього театрі!), у його генії не годиться сумніватися. І якийсь театр із провінції має величезний успіх у Західній Європі. Якби в нас у інших сферах мистецтва були такі ж потужні генії, як Жолдак, ситуація була б значно кращою. Натомість революція відбулася лише у театрі.

Інші режисери займають свої ніші, розподіляють якісь там місця, але Андрієві навіть не потрібно про це думати. Він усіх їх випередив. Це режисер, який може дозволити собі імпровізувати під час репетицій так, що бавлячись, він повністю переробляє п’єсу. Він здійснив постановку «Хто боїться Вірджинії Вульф?» і залишив від першоджерела незмінним хіба що тільки назву. Сучасний театр має чимало хороших постановок в своєму арсеналі. Наприклад, в театрі «Колесо» — п’єса «Шантрапа», написана Садовським, заборонена в часи УНР, бо в ній дуже гротескно виписані українські митці і навколишня театральна ситуація. Я дивився цю виставу разів десять і щоразу думав, що мене забере з театру машина швидкої допомоги з діагнозом: сміхошок.



У чому феномен настільки резонансних постановок, що вони так діють на підготовленого глядача?

— Нині режисери роблять те, що вони хочуть. Оце найголовніше. Адже кожен окремий театр — така машина, яка має свою політику, свою послідовність дій. І от з’являється якийсь геній і хоче поставить по-новому «Гамлета», а в нього не виходить. Скажімо, колись в експериментальному театрі Олександр Ігнатуша хотів поставити «Павліка Морозова» Подерв’янського. Почалися репетиції — і злякалися режисерського втілення шедевру Леся всі, а з ними прогресивна Могилянка. Так і не змогли заковтнути. Думаю, що рано чи пізно цей невтілений проект знайде свого режисера і вибухне на сцені.



На якому етапі письменницької (і не тільки) кар’єри ви, на ваш погляд, перебуваєте?

— Я зараз перебуваю на потрясному злеті. Цього року мені вдалося видати 26 книжок для дітей у одному видавництві. І серед них мультиплікаційні книжки, де кожен малюнок — на сторінку. Поліграфічна якість досить висока і це мене як карикатуриста дуже тішить. Окрім того, вийшов мій «Самовчитель з української літератури» — посібник для дітей про те, як вигадувати казки. Історія цього казкарика не проста: колись в Центральній науковій бібліотеці я наштовхнувся на 800-сторінкову «Історію української літератури» без зазначення автора. Потім я дізнався, що цю працю написав Михайло Грушевський. Він починає історію української літератури з казок, легенд і міфів, де аналізує і класифікує персонажів і контр персонажів. Словом, розробив морфологію казки. Я ж запропонував дітям механізм вигадування казок, але надихнув мене на це саме казковий конструктор Грушевського.



Хто є вашою музою в казках для дорослих? Можливо, це одна з молодих письменниць...

— Радше навпаки: я був музою. Для Оксани Забужко. Бо це саме я познайомив її з Миколою Кумановським, архетипом головного героя «Польових досліджень...». Вони запізналися під час фестивалю герменевтики у Луцьку, який організовував Кумановський. Саме я вмовив Оксану приїхати на нього... Натомість Забужко не познайомила мене з жодною дівчиною. «Музом» я був, а музи собі не знайшов. Я зробив все для того, аби Забужко стала популярною на весь світ, а вона... Хоч би з офіціанткою мене познайомила. Я все чекаю, поки вона мені віддячить. Тоді я також напишу якісь дослідження і, може, прославлюся.



Даруйте, а в чому є ознаки тієї, яку ви часто згадуєте, геніальності?


— Це, коли ти твориш щось швидше, ніж встигаєш про це подумати. За кожним митцем стоїть свій критик, який щось там домислює за письменника. Але коли людина творить попереду всіх сподівань і робить це так, як ніхто до нього не робив (саме тому, до речі, що не озирається), це і є геній.



Якщо ви так добре на геніальності і геніях розумієтеся, то, може, ви також геній?

— Я не геній. Але коли я переглядаю свої старі оповідання, бачу в них окремі кавалки, які видаються мені геніальними. Натомість твір мав би бути повноцінно геніальним, від початку до кінця. В Україні сьогодні є геніальні поети. Наприклад, Жадан. Тим часом конкурс «Молоде вино» виявляє сотні геніальних дітей. Вони пишуть неперевершені вірші... Класичний варіант: в дитинстві людина пише поезію, потім прозу, тоді сценарії, а коли робиться геть старим пердуном — драматургію. Аби якось компенсувати свою провину, я просто беру відеокамеру і записую виступи цих дітей. Я знаю, що їх не видадуть або видадуть не те, що вони хочуть. У критичні для мене моменти життя просто вмикаю ці записи і мені стає легше. Ці діти... дуже щирі, і водночас грамотні та вибагливі. Ось кілька геніальних українських письменників, яких ніхто не знає. Видавництва їхні тексти не перетравили: Олександр Бонь, «Дикий мід» повість про життя юнаків у гуртожитку провінційного інституту. Дуже напружена енергетична проза. Або Андрій Слинчук, «Маленькі люди» — роман про життя карликів у Лос-Анджелесі часів 60-х років. Марія Духота пише про українське село, в якому відпочивають міські інтелігентки. Юрій Петров, Маринка Пономаренко, вихованки Василя Трубая при молодіжній студії в Обухові, що під Києвом, смалять геніальну прозу.



Щоб читачів української літератори побільшало, чого не вистачає: скандалу, промоції від літературних агентів-агенцій?

— Держава витрачає колосальні зусилля, щоб знищити українську літературу — і марно. Коли Україна здобула незалежність, українських книжок видавалося досить багато і попит на них був відповідний, а президент Кравчук, в радянські часи головний ідеолог ЦК, вгамував бум одним махом. Він знищив централізовану мережу «Укркнига», мовляв, це породження совєцьких часів… А нової мережі не створили. Дотепер. По-друге, не вистачає паперу. В Україні немає комбінату, де б продукували якісний високоякісний папір. Не виготовляється ні типографська фарба, ні фарби для тих же художників. Усі імпортовані фарби і інші поліграфічні засоби дуже дорого видавцям обходяться, тож собівартість української книжки вдвічі-втричі вища, ніж у тій же Росії. Плюс Росія давно перетворила наш український ринок на місце збуту своєї книжкової продукції. Ідеолог Кравчук і в кінематографі здійснив «великі реформи», знищив кінопрокат — передавши його з міністерства культури в міністерство комунального господарства. А ми сперечаємося, яким мусить бути кіно: продюсерським чи авторським. А гроші з кінематографу «пішли і не повернулися». Логіка в екс-президента була проста: чому ж кінотеатри в міністерстві культури, це ж комунальні споруди! Отакі ворони вміють нівелювати і культуру, і націю. Стільки часу мусолиться питання про голодомор, а якщо добре подумати, що населення України за часи незалежності зменшилося на більше, ніж 10 мільйонів людей, рекорд голодомору маємо всі шанси побити. Голодом і нуждою можна людину примусити до всього і до найстрашніших злочинів. Яка ж це колосальна робота на скількох рівнях проводилася, щоб українців настільки поменшало.



Ідеологія і міфологізація — це ті важелі впливу на свідомість, яким людські маси навряд чи колись зможуть опиратися. Якби ідеологія була іншою, тоді б ситуація була кращою?

Цікаво: в енциклопедичному довіднику «УСЕ», який видається завдяки роботі гіперінтелектуалів, немає статті про найбільший феномен світового духу, зразок найстарішої писемності на землі — Кам’яну могилу на Мелітопільщині. Натомість є згадка про козацький постій у Харківській області під такою ж назвою. Московський протошумеролог Кіфішин дешифрував ці безцінні написи на Мелітопільщині. Та навіть якби там були давні візерунки замість ієрогліфів, то чому, знов-таки, про цю пам’ятку не згадується? Якщо повернутися до ідеології, то тут як у Гоголя «нє по чіну бєрьош». Нема чого хохлам замахуватися на світові пріоритети в культурі.

Чомусь чеське видавництво «Артія» видає розкішний альбом первісного мистецтва, де йдеться, що стоянки в Україні — мамутові хатки — найперші архітектурні споруди в історії людства й ніде в світі таких нема. Ми ж першовитоки нашого мистецтва традиційно бачимо в християнстві. І сміх, і гріх. Уся ця ситуація переповідається однією притчею. Орел зловив зайця, летить, а ворони йому каркають, мовляв, що це ти дохлу кішку несеш. Ти диви, орел поніс дохлу кішку. І так на четвертій вороні він пустив зайця, яким ворони і наїлися. А сам полетів голодним.

Архив журнала
№47, 2015№45, 2008№44, 2008№43, 2008№42, 2008№41, 2008№40, 2008№39, 2007№38, 2007№37, 2007№36, 2007№35, 2007№34, 2007
Поддержите нас
Журналы клуба