Другие журналы на сайте ИНТЕЛРОС

Журнальный клуб Интелрос » Политик HALL » №34, 2007

Андрей Куликов. Спогади про майбутнє

Нині зрозуміло, що забувати про Росію було не можна, бо Росія не забула про нас. Не забули ті росіяни, які на виду, які мають змогу впливати на російську громадську думку і, що набагато відчутніше – на українську громадську думку. Історія новітньої української незалежності вся просякнута пам’яттю Росії про нас.


Я особливо гостро відчув відрубність від основного масиву моєї нації і по-справжньому замислився над цим уперше 1992 року, в англійському місті Брайтон. Тамтешня немолода мешканка, дочка білоемігрантів-росіян, дізнавшись моє прізвище, вишуканою російською запитала: "Розкажіть, як там у Росії, дитинко?" Я був відкрив уже рота, щоб розповісти, аж усвідомив: а я не знаю, як у Росії. Ще років за п’ять до того я без особливих сумнівів розповів би новій знайомій, "як там у Росії" – хоч і було чимало свого у житті кожної союзної республіки, але засадничо життя в цілому Радянському Союзі було однакове. Уже на зламі 1990-х років переносити реалії України на Росію, чи навпаки, було б неправдою. Але до того літнього вечора в Брайтоні мене ніхто про Росію не запитував.
Я і відповів, що, мовляв, про Росію не знаю нічого, окрім того, що можна прочитати в газетах чи дізнатися з радіо і телебачення, але натомість можу розповісти, як в Україні. Але англійську росіянку це не цікавило. Ідучи з місця нашої зустрічі і розмірковуючи над ситуацією, я зрозумів, що і мені байдужісінько – як там, у Росії.
Тепер я вважаю, що то було не мудро. Але тоді видавалося, що ось нарешті ми вирвалися з лабет імперії; маємо свою державу; співчуваємо балтійцям і кавказцям – як народам з давніми державними традиціями; намагаємося зрозуміти молдован і білорусів – як найближчих сусідів; можемо забути про середньоазійців – бо надто вже вони далеко; і мусимо забути про Росію – бо надто вона близько.
Усі ці спогади зринули, коли колега в Єкатеринбурзі розповіла, як була у гостях у родичів у Полтаві, і там її цілий час розпитували – а як у Росії ставляться до Ющенка, Тимошенко і Януковича, і як вона сама до них ставиться. Моїй знайомій було аж дивно, що українці гадають, що пересічних росіян, не політиків і не таких, хто пов’язаний з Україною діловими інтересами, такою мірою мала б цікавити Україна, щоби якось ставитися нехай би і до найбільших наших політиків.
Я вже не переймаюся тим, що я – угро-фін на прадавніх слов’янських землях. Чи то пак, що походжу з народу, який утворився з послов’янених угро-фінських племен, а потім повоював прадавні слов’янські землі. А коли вперше прочитав цю теорію про походження росіян, то переймався. Хотів навіть знайти собі поміж предків якихось вихідців з-попід Пскова чи Великого Новгорода: там, пишуть прихильники теорії, колись жили слов’яни, які самі лише зі слов’ян і взяли участь у творенні російської нації (але тих правдивих слов’ян згодом винищили московити). Не вдалося: одна гілка родини походить з Рязанщини, а друга і взагалі з Самаркандської губернії, а з якого послов’яненого краю дісталися туди, – не відомо. І от уже кілька років живу, не переймаючись. А про те, що, за радянською історичною наукою, я належав до народу, який перший вийшов зі спільної колиски, я забув.
На п’ятдесятому році життя я вперше провів більше тижня у Росії – не в Москві чи Ленінграді (от як давно я був там, і то лише одного разу), і не в Сочі, а на Уралі. Теж, звісно, не матірна Росія (а якраз там колись і жили, переважно, угро-фіни), місту Єкатеринбургу і трьохсот років немає, але, пам’ятаючи про наші Одесу і Миколаїв, не будьмо занадто прискіпливими.
Я вирушив до Росії не без побоювань. Звісно, не за життя чи здоров’я, а, радше, за ставлення до українців. Чи до людей з України, якщо хтось ще не пристав на думку, що кожен громадянин України – українець. Скільки недоброзичливих жартів про нас видають російські артисти розмовного жанру; скільки зневажливих і підбурювальних заяв роблять російські політики; скільки зловтішного спотворення української мови чи українського варіанту російської мови вставляють у свої програми російські телевізійники – як тут не побоюватися?
Хоча, якщо пам’ятати, що чимало з цього чуєш і бачиш на нашому ж телебаченні, то чого потерпати? Їй-пра, гірше не буде.
Колись родичі у Москві вразили мене словами про "український акцент" у моїй російській мові. У Єкатеринбурзі за вісім днів про це не прохопився ніхто. Російська мова у цьому центрі Уралу не ріже вухо аканням чи оканням, редукцією і якими там іще місцевими особливостями. Либонь, у цьому і є її місцева особливість (а, може, ліпше – "особистість"?) От уже коли шляхом додому пересідав з літака на літак у Шереметьєві, московський "ґаварок" митників і прикордонників видавався дивним. А в Єкатеринбурзі – як у Києві: якщо вже правильна російська мова, то – правильна.
Перевага подорожей до Росії для мене – в тому, що все довкола зрозуміло, принаймні щодо мови. І хоча телефони у них не мобільні, а "сотові", і вони досі кажуть "на Україні", а не "в Україні", з цими відмінностями у рідній мові можна змиритися. Під час торішньої подорожі до Грузії було по-іншому: не певен, чи бачив бодай один напис російською, доки дістався населеної переважно вірменами області Джавахеті. Чи було це незручно? Ні, бо поруч були грузинські колеги, які все пояснювали, а коли не було їх, ніхто не відмовлявся пояснити щось російською. Але в Грузії сталося те, чого давно зі мною не бувало за кордоном: мене назвали росіянином.
З грузинським колегою Звіадом я провадив навчання майбутніх працівників громадського радіо у населеному переважно вірменами районі, і робочою мовою була російська. Коли ми дали завдання взяти інтерв’ю на вулиці, а потім прослуховували зібрані матеріали, ми почули, як наші учні просять співрозмовника: відповідайте, будь ласка, російською, бо в нас, мовляв, обидва тренери – росіяни. Ну, гаразд, я, як нині кажуть – етнічний росіянин, але Звіад? Наші учні пояснили: так співрозмовникам легше зрозуміти, чому їх просять відповідати саме російською, а не вірменською (про грузинську не було і мови, бо мало хто в місті Ніноцмінда нею розмовляє). Але в усіх інших випадках учасники навчання, та й не лише вони, виказували цілковите розуміння, що "Україна – не Росія". І, до речі, жваво цікавилися мовними і культурними відмінностями, українською політикою і взагалі життям у нашій країні.
У тій частині Росії, де я нині побував, не так. Українець в Єкатеринбурзі – екзот, але цікавість до нього не поширюється далі ввічливих запитань про те, скільки довелося летіти і яка нині погода в Києві.
Тут більше звикли бачити таджиків, корейців, китайців, киргизів. Вони приїздять працювати і навчатися. Є відділ посольства Республіки Білорусь. Німці, британці та інші європейці – теж не дивина: тут і генеральні консульства, і представництва компаній. Єкатеринбург за багатьма показниками виходить на друге місце у Росії: вартість квадратного метра житла, рівень іноземних інвестицій, кількість авт на душу населення. Через цю кількість авт довелося вигадувати новий суб’єкт Російської Федерації, принаймні за номером: коли вичерпалися комбінації літер і цифр для номерних знаків з позначкою "66", впровадили позначку "96". Означає вона те саме: Свердловську область.
Отож: місту повернули історичну назву, а область так і залишилася названою за більшовицьким діячем. І пам’ятник Якову Свердлову на місці, і пам’ятник Леніну, і проспект Леніна, і друга головна вулиця – Малишева, теж більшовицького революціонера. І центральна площа – 1905 року, і станція метро на ній, звісно ж – теж.
І на тлі всього цього революційного минулого – сучасні готелі міжнародних мереж і магазини з наддорогими товарами, потужні підприємства і просторі будівельні майданчики, розкішні ресторани і всі ознаки капіталізму, що бурхливо розвивається. Казино і залів гральних автоматів менше, ніж в Україні. Награлися вже, либонь. Виграють в іншому.
Ще шляхом з аеропорту Кольцово до Єкатеринбурга впав у око транспарант: "Хай живе єдина Росія". Таких закликів теж менше, ніж "Любіть Україну" на шляху з Борисполя до Києва, чи в Києві. Напевно, менше потреби в закликах.
Яка може бути потреба, якщо не виникає сумніву у тому, що Росія варта любові – яка б Росія не була? Адже за російською традицією та ідеологією Росія може бути лише найкращою; отож і далі триває ідеалізація імперської історії і зарахування на власне конто усього, що можна зарахувати.
Якщо в Сполучених Штатах Америки чимало зусиль поклали на виховання ставлення до країни за принципом "Права чи не права ця країна – вона моя", то у Росії, здається, ідеологи сучасного державотворення культивують ставлення "Моя країна – лише права".
У телевізорі у готельному номері – три загальноросійські (тут кажуть – "федеральні") канали і один місцевий (решта – шістнадцять "імпортних", від Бі-Бі-Сі до "Полсату", і один "експортний" – англомовний "Росія сьогодні"). Сім вечорів перегляду професійно зробленого телебачення, з повним набором програм. Не купують росіяни розважальних програм в українців чи в казахів, самі виробляють. Фільми, щоправда, як і у нас, переважно російські та американські. Але ж коли каналів не десять-дванадцять, то і фільмів їм потрібно менше, а тому є змога показувати що покраще, а не купувати гамузом що дешевше. І своїх зірок для ведення розмовних програм не бракує – ані литовців, ані японців не перекуповують.
І от на тлі цього високопрофесійного за формою телебачення на всіх каналах – неможливість поставити під сумнів правоту Росії. Чи – небажання? Напевно, неможливість, породжена небажанням.
Українська мова не передає усіх тонкощів відмінності між двома значеннями слова "російський" у російській мові. Можна багато сперечатися про те, коли і з яких причин у російській виникли чи були впроваджені слова "русский" та "российский", але свої функції ці слова виконують вправно.
Показова рекламна заставка на єкатеринбурзькому телеканалі – "Слава російської зброї", де "російської" вжито в етнічному сенсі – перша подача циклу об’єднує два фільми: "Батальйони просять вогню" і "Кримська війна". Погодьмося з визначенням у застосуванні до Кримської війни: там воювали армія і флот Російської імперії, і скільки б у їх складі не було українців та представників інших народів, вели її в ім’я Російської імперії. Щоправда, та війна і набутий Севастополем статус міста "російської слави" так болісно нині дається взнаки Україні, що варто нагадати, що Кримська війна відбувалася не лише в Криму. Потрібно розповісти більше про битви тих років від Балтійського моря до Петропавловська-Камчатського, щоби відвести фокус уваги від нині української землі як осердя бойової слави імперської зброї. До речі, чи слави, – адже зрештою армія вторгнення таки вступила до Севастополя.
Але інша справа з фільмом "Батальйони просять вогню". Там ідеться про війну, яку в Росії і у нас найчастіше називають Великою Вітчизняною. З нацистськими військами воювали радянські – війська держави, яка на словах зреклася імперського майбутнього. Але після того, як Росія взяла на себе роль правонаступника Радянського Союзу щодо майна, вона де-факто привласнила і усе позитивне, що було в історії тієї держави. Перемога у війні – позитив, який свідчить про потугу держави. Тому – "слава російської зброї", хоч би хто воював у складі Червоної Армії. А безсудне вигнання цілих народів – злочин комуністичного режиму, який нібито визискував російську націю і Російську Федерацію навіть потужніше за інші народи колишнього СРСР.
Але поза тим на російському телебаченні точаться запеклі дискусії і про ставлення до іноземців, і про освіту, і про еротику, і про економіку. Їхні учасники так само запекло нападають одні на одних, як українські фігуранти подібних суперечок. Відмінності, які впадають в око і у вухо – суперечка між учасниками не перетворюється на критику глави держави "за все, бо він – головний"; суперечка не спричинює питання про правомірність існування російської держави, хоч би й усі визнавали, що справи в ній далекі від бажаного стану.
З одного погляду – брак демократії. З іншого – віра в державу та її історичну місію. Ця віра великою мірою насаджена і насаджувана, але якщо не за рахунок інших, – чом би й ні?
Повернуся до моїх страхів, які не справдилися.
Так, була фраза колеги з українським прізвищем, яка згадала про свою "хохляцьку натуру" у зв’язку з потребою дещо перевірити. Але вона ж сказала про "чудову мелодику" української, коли мені довелося в її присутності відповісти на телефонний виклик з України.
Так, був подив колеги з російським прізвищем: а який, мовляв, інтерес українського журналіста до Єкатеринбурга? Але тільки тому, що Україна так далеко і не надто представлена в столиці Уралу.
А що було ще? Друг-журналіст висловив співчуття з нагоди того, що робиться в українській політиці – він знав, з яким завзяттям я працював у листопаді і грудні 2004 на Майдані для радіоновин. Він виявився єдиним з зустрінутих мною в Єкатеринбурзі колег, хто постійно стежить за подіями в Україні, і то тому, що знайомий зі мною.
Мешканцям Єкатеринбурга є чим перейматися у своєму місті. Росіянам є чим перейматися у своїй державі. Більшість з них про нас забули. Вони не думають про нас щодня, як не думають щодня про Іспанію чи Лаос.
Їм, щоправда, можуть про нас нагадати, якщо виникне потреба. Але досі потреба інша.
А я от повернувся до Києва, трохи поспав, уранці пішов на роботу, підходжу до кіоску і кажу: "Пачку "Прими" без фільтра, пожалуйста". Подіяло-таки, не дарма побоювався.

Архив журнала
№47, 2015№45, 2008№44, 2008№43, 2008№42, 2008№41, 2008№40, 2008№39, 2007№38, 2007№37, 2007№36, 2007№35, 2007№34, 2007
Поддержите нас
Журналы клуба