Сучасна бандура – це вже далеко не той інструмент, який асоціюється лише з архаїчною минувшиною та стражданнями народу. Це скринька, в якій сховані фантастичні темброві барви, це цілий світ образів та емоцій. Бандура і справді фантастичний інструмент, який може співати не лише про глибоко національне, а й про загальнолюдське.
Помилково вважають, що бандура і кобза – одне й те ж. Так, у них спільне походження і принцип звуковидобування. Деякі дослідники вважають, що бандура об’єднала в собі риси східної лютні і давньослов’янських гусел. Деякі кажуть, що бандура – це дорозвинена кобза, яка відокремилася тоді, коли до кобзи почали додаватися струни. До речі, кількість струн бандури у різні часи варіювалася від 15 до 64, а зараз сягає і 70-ти. Кобза ж упродовж віків змінювалася мало. Бандура розвинулася за рахунок розвитку виконавської майстерності музикантів, – наскільки володіли інструментом, настільки багато робили струн. Також це залежало від вокальних здібностей та голосового діапазону виконавця, – адже на цьому інструменті часто виконували акомпанемент до співу.

Кобзарі і бандуристи
Бандура розвивалася як кобзарський інструмент. Мандрівні сліпі старці акомпанували собі як на кобзах, так і на бандурах. Ці інструменти були для багатьох козаків обов’язковим супутником під час походів. В ті часи існувала також світська бандура – торбан, який також називали панською бандурою. Адже при вельможних дворах певний час була велика мода на "холопське" мистецтво. Тож під цей інструмент виконувалися українські пісні, – переважно романсового плану. До речі, для торбану кілька творів написав навіть Йоган Себастьян Бах.
З часом у бандурному мистецтві окреслилися дві репертуарні течії – кобзарська та світська. Якщо кобзарі співали все більше на історичну та політичну тематику, то бандуристи зосереджувалися на романтичних піснях, інструментальній та вокальній майстерності, розважальній музиці. Так і виникла різниця між бандуристами і кобзарями. Хоча кобзарі мандрували і з кобзами, і з бандурами, і з лірами. Ця різниця в репертуарі і досі є каменем спотикання в стосунках між колами кобзарів і бандуристів. Одних звинувачують у старомодності, зашкарублих стереотипах, слабкій виконавській майстерності, а інших – у профанації бандури як національного інструменту.
Судіть самі. Кобзарство вже не є таким масовим явищем, як раніше. Щоби стати кобзарем, традиційно прийнято вчитися в справжнього кобзаря, який вчився в іншого справжнього кобзаря і так далі. Таких "спадкоємців" кобзарства насправді важко навіть перерахувати на пальцях. В основному сучасні кобзарі – це ті, хто навчилися у відповідних навчальних закладах або черпали свої знання в музичних та історичних архівах, етнографічних подорожах. Тоді вони гідні називатися кобзарями. Гірше, якщо це нащадки радянського режиму, які відростили собі довгі вуса і на цьому вся естетика закінчується. Як правило, це музиканти-середнячки, які прикриваються кобзою і краще говорять про музику, ніж її роблять. Основною їх ознакою є максимальна шаблонність образу українця – вуса, оселедець, шаровари та тому подібні атрибути.

Українська пандора
Бандуристи ж основним моментом у своїй діяльності роблять виконавську майстерність, – інструментальну та вокальну. Бувають співаючі бандуристи і бандуристи-інструменталісти. Їх прийнято критикувати за репертуар, до якого можуть входити як варіації на народні пісні, романси, твори сучасних композиторів для бандури, так і естрадні пісні. А що найбільше дратує консерваторів, – то це класика на бандурі. І ще, – одяг. Особливо їм не подобається, коли бандуристи вбирають фрак і виступають як академічні музиканти. Та тут насправді важить лише смак і відчуття стилю тієї музики, яку граєш.
Навчитися грати на бандурі можна з дитинства, – достатньо піти до музичної школи. Далі можна продовжити освіту в музучилищі та консерваторії. Є також навчальні заклади для дорослих початківців. Це Стрітівська школа кобзарів поблизу Канева, де хлопці не лише вчаться, а й живуть. Крім того, є Студія при Національній заслуженій капелі бандуристів імені Майбороди. Ці освітні заклади дають достатньо високий рівень володіння інструментом для того, щоби вступити до музучилища або поповнити лави провінційних бандурних ансамблів, філармоній тощо. До речі, такі совкові пережитки як „тріо бандуристів" в провінції є досі популярними. Щоправда, збирати повні зали для них – це фантастика, адже число шанувальників радянського псевдофольклору досить мале, а в молоді він взагалі викликає саркастичну посмішку. Тому виступати посереднім бандуристам доводиться лише по школах і музеях, – таких собі останніх форпостах української інтелігенції.
Про походження слова "бандура" існує дуже багато версій. Одні пов’язують це із інструментом пандора, який був відомий ще в ІІІ ст. до нашої ери в Римі, Африці та Асирії. Деякі вважають, що "бандура" видозмінилася від "тунбур" (зараз "дамбура") – це національний інструмент арабів. В Західній Європі були згадки про "мондоре" (Франція, ХІІ ст.), "бандурію" (Еспанія), "пандоре" (Італія) маючи на увазі, що пандора і бандурія – це один і той самий інструмент. Тож можна зробити висновок, що назва дуже древня, а точні відомості про її походження загубилися в давнині.
Грають на ній так: основною є права рука, вона грає на приструнках, а ліва – на басах. Це київський спосіб гри. Існує також харківський – "в перекидку" – коли ліва рука грає не лише на басах, а й на приструнках згори.
Через стандартні досить великі розміри інструменту у бандуристів з’явилося професійне захворювання, – сколіоз. Особливо шкідливо займатися на такому інструменті дітям. Їм не те що важко на ньому грати, – дитинка його і втримати не може. Раніше, щоправда, виготовлялися маленькі бандури для дітей, але зараз їх уже немає. Крім того, тим бандуристам, які володіють харківським способом гри, дуже незручно дістати до приструнків через перемикачі тональностей, що знаходиться над декою.
Цікаво склалася доля бандури в українській діаспорі. На початку ХХ століття українські емігранти вивезли за кордон ще не модернізовані грушеподібні бандури. Нові інструменти там продовжували робити за таким самим зразком. Так діаспорське бандурництво знайшло свою нішу – на таких бандурах більше ніде у світі не грають. Проте скромні можливості ще не вдосконаленого інструмента потягнули за собою застій у репертуарі і розвитку виконавства. Водночас, бандуристи-діаспоряни не бажають оволодівати модерновою моделлю інструменту та розвивати жанр, вважаючи, що таким чином можуть втратити свою унікальність.

Бандурний Страдиварі
Бандурним Паганіні і Страдиварі величають Романа Гриньківа як прихильники, так і противники. Він поєднав у собі риси інструменталіста-новатора, композитора, майстра модерних концертних бандур і чудового педагога. Роман грає київсько-харківським способом. Досягнувши найвищого рівня майстерності, він вирішив усунути певні недоліки інструмента – його важкість, розміри, а також вийти за рамки все ж не досить яскравого звучання. Тоді Роман вирушив на Чернігівську фабрику музичних інструментів, де тривалий час працював прибиральником заради того, щоби навчитися майструвати бандури. Там він таки багато чого навчився, тому що врешті змайстрував бандуру нового зразка – із неповторним багатим і глибоким звучанням. Роман в корені змінив модель начиння інструменту. Не втративши принципу звукоутворення бандури, він удосконалив звук і зробив її легшою. Також Гриньків вигадав для бандури демпфер – механізм приглушення струн, який заразом дещо змінює тембр. Це розширило виконавські можливості інструмента, дозволивши гру коротких нот, заради яких струни зазвичай просто глушать рукою. Також новаторством бандури Гриньківа є ніжка, на яку спирається корпус бандури під час гри. Це дозволяє, між іншим, уникнути сумнозвісного сколіозу.
Експериментальна майстерня Романа обладнана за останнім словом техніки. Там він чимало чаклував над призабутими дитячими бандурками. Це дуже вітав Президент України Віктор Ющенко, запросивши Романа викладати бандуру його дітям. Щоправда, через низку непорозумінь після року занять від послуг Гриньківа відмовилися, а тоді ще й забрали приміщення, в якому була майстерня. Обладнання довелося розвести по гаражах друзів, а експерименти на деякий час припинити, доки знову не з’явиться приміщення. Заслуги Гриньківа і без нових експериментів уже варті уваги. До того ж, він ніколи не зневірюється.
Звісно, не всі розуміють винахід Гриньківа, називаючи його інструмент "урбаністичним синхрофазотроном". В той же час, завдяки звуковому вдосконаленню, бандура залунала по-новому в буквальному і переносному значенні. Саме з новим інструментом Гриньків прославився як композитор-імпресіоніст, бандурист-джазмен, майстерний імпровізатор, виконавець академічної музики. Романову бандуру тепер чути навіть із оркестрової ями Національної опери – в оновленій постановці опери Лисенка "Наталка-Полтавка". А раніше все кобзарство в опері закінчувалося арфами в оркестрі і дідом із фанерною бандурою на сцені (так і досі в опері "Тарас Бульба").
Чарівні звуки інструменту Гриньківа "купили" видатного французького скрипаля і музичного діяча Ієгуді Менухіна, який назвав бандуру молодшою сестрою скрипки, тим самим визнавши наш національний інструмент рівним інструментам класичним. Наразі Роман є дійсним членом Асоціації професійних музикантів Ієгуді Менухіна, склавши з бандурою компанію диригентам, скрипалям та іншим "струнникам". Він є єдиним музикантом з України, який удостоївся членства цієї асоціації.
В своєму молодому віці – Роману Гриньківу всього 37 років – він уже встиг попрацювати з такими легендарними музикантами як Al Di Meola, Andreas Wollenweider, Peter Gabriel, Chris Finnen, John Williams, Енвер Ізмайлов та багатьма іншими. Зокрема, з Елом Ді Меолою Роман записав різдвяний альбом "Winter Nights", в якому бандура звучить в окремих і спільних треках. Пітер Гебріел запрошував Гриньківа на всесвітній фестиваль world music. Словом, наш бандурист отримав визнання у колі найзнаменитіших музикантів світу. Гриньків об’їздив із виступами чимало країн, а на батьківщині про нього все ще дуже мало відомо. Як завжди.
Щоправда, з українськими музикантами він теж чимало співпрацює. Зараз Роман готується одразу до кількох шоу, в яких візьмуть участь відома елекронщиця Zavolokа і співачка Катя Chilly. За тембр дивовижної бандури, вдалі джазові імпровізації, виконавську майстерність Гриньківа часто запрошують взяти участь у записах студійних альбомів. Таким чином, бандуру можна почути на дисках тієї ж Каті Chilly, Млади, гурту "Гайдамаки" та інших.
Зараз Гриньків закінчує роботу над своїм черговим ноу-хау, – суперпотужним власноруч зібраним комп’ютером, що здатний "потягнути" великі сценічні проекти – широкоформатне відео у синхроні зі світлозвуковою канвою шоу. "Модуль", – саме так назвав він своє диво техніки, – стане доповненням до бандури у новаторському композиторському задумі Гриньківа. Він значно випередив час, адже дотепер такі потужні комп’ютери не використовували в музичних шоу прямо на сцені. Для того, аби приховати "махіну", Роман планує створити спеціальний подіум, який буде частиною загального оформлення сцени. Ці сценічні розробки Ел Ді Меола колись назвав "бандурними "Зоряними війнами". В цьому справді щось є. Адже не за горами епоха міді-бандури. Вона буде озвучена за принципом електро-гітари або електро-арфи. Щоправда, тут справа не така й проста, бо, грубо кажучи, в гітари 6 струн, а от у бандури – 64, як мінімум. І резонує вона значно витонченіше і багатше за гітару. Тож для того, щоби визвучити її, потрібно більше 64 датчиків і ще безліч усілякого приладдя (зокрема, і комп’ютер-"модуль"). Гриньків надалі планує організувати цілу бандурну концертну агенцію, а також побудувати під Києвом Містечко бандуристів.
Ось таке майбутнє чекає на бандуру, – колись простий український народний багатострунний щипковий музичний інструмент із декою овальної форми і космічним звучанням.

Бандура складається з корпусу, деки, грифу, підструнників та струн (баси на грифі і приструнки на деці). Конструкція інструмента досить складна. Натягнуті струни дають велике навантаження на корпус. Переломлення струн також дає навантаження – на верхню деку. Все це в комплексі утворює специфічну акустику бандури. Звук розподіляється по всьому інструменту в найнесподіваніших місцях за законами, досі до кінця не вивченими і не впорядкованими. Таким чином виникає багатство бандурних обертонів. Через особливий механізм утворення звуку бандура є унікальною серед всіх інших інструментів.
Раніше інструменти виготовлялися індивідуально. Кожен бандурист традиційно виготовляв її сам під себе – корпус робив під свою статуру, щоби було зручно грати. Ці бандури бували грушеподібні, тобто мали гриф по центру. Виготовлялися інструменти повністю з дерева – верби чи осокору. Пізніше дорогі інструменти стало модно робити з явора – хвилястого клена, з якого в Європі робилися майстрові скрипки. Струни робили з волових жил. Вони були налаштовані лише в одній тональності.
Ця тональна одноманітність сприяла тому, що дуже багато майстрів працювало над модернізацією бандури. Однак найпопулярнішою стала уніфікована модель бандури майстра Івана Скляра, створена у 50-х роках минулого століття. Основними її рисами стали зміщений вліво від центру гриф, що дозволило збільшити діапазон (кількість струн), механізм перемикання тональностей, хроматичний звуковий ряд (як у всіх класичних інструментів). Такі зміни посприяли утворенню оркестрів за участю бандури, дозволили урізноманітнити репертуар. Таким чином, бандура стала популярним інструментом. Це, в свою чергу, дало поштовх до серійного виробництва однакових інструментів для капел та різного плану ансамблів. Їх почали виготовляти на Чернігівській фабриці музичних інструментів.
Чернігівські бандури моделі Скляра і досі найпоширеніші в Україні. На основі цієї моделі майстер Василь Герасименко розробив власну модель бандури, ввівши деякі новації. Проте вадою інструмента моделі Герасименка було найголовніше – акустика. Тому на Чернігівській фабриці від неї відмовилися. Тоді Василь Герасименко налагодив альтернативне виробництво бандур на Львівській фабриці "Трембіта". З часом бандури Чернігівської фабрики ставали все гіршими – музиканти-професіонали назвали б такий інструмент "меблями".
Зрештою, чернігівські бандури взагалі зняли з виробництва. Водночас, "Трембіта" продовжує їх виготовляти і зараз. Індивідуальні інструменти, але переважно старосвітські, також робить Київський кобзарський цех.
Звісно, уніфікована модель бандури Скляра має безліч переваг, однак є і певні недоліки. Зокрема, те, що інструмент дуже важкий: механізм перемикання тональностей, кілочки та струни – виготовляються із заліза. Крім того, конвеєр на фабриці не передбачав витонченості у плані звуку – фабричні бандури звучать значно
гірше за майстрові.


Роман Гриньків,
Заслужений артист України:

Що глибше "копаєш" давній фольклор, то більше бачиш, наскільки твоя древня культура подібна на якусь іншу. Саме в цьому, як на мене, зароджується мультикультурне. Не знаю, чому стиль world music створили на штучному об’єднанні різних культур. Мені здається, не там вона єднається, а в самому корені. Якщо черпати звідти, можна отримати реальний world music. Народні обряди і дійства – образні. Немає якоїсь документації реальної, ніхто з нас ніколи не бачив, як це робилося, є лише свідчення оповідей, уяви. З цієї ж уяви складається музика. Це і є ті образи. І найбільш чисто їх можна відтворити лише іншими образами. Це своєрідний код справжньої world music. Розуміючи це, я швидко розумівся із будь-якою публікою в Європі, Америці, Канаді… Тобто, грав своє, а вони відчули своє. А зараз мені мало лише бандури. Справа в тому, що, в принципі, можна вибрати щось одне – посадити дерево, народити сина, все таке, – і так прожити життя. Все. Наступний так само зробить. А можна взятися за щось безмірне, високе, яке можна втілити, лише маючи образне відчуття. За це вирішив взятися я.