Згадаймо, як громадська думка часів тоталітаризму завжди передбачала ортодоксальний підхід до усього, що не мало ідеологічного підгрунтя. Наприклад, до еротики. Не кажучи вже про таке неподобство, як секс. Оскільки сексу в СРСР, як знати, "не було", тож нізвідки йому було взятися також у літературі будь-яких "братніх" народів. Проблематика статі під ту махрово-бровасту пору замінялася її метафізикою, придатною для героїзації персонажів. Себто любили виключно Батьківщину. Натомість з розвитком історико-культурних тенденцій в Україні 1990-х роках (себто з навалою західно-гуманітарного досвіду) відбулось безсоромне розрізнення між гендером (соціальний аспект) і сексом (біологічний аспект). Хоч-не-хоч, довелося вихилятися й літературі.

Якщо сьогодні сказати, що ти читаєш, тобі відкажуть, в якій країні ти живеш. Цілком можливо, що це буде демократична країна, оскільки лише у ній літературу творять не письменники з критиками, але Ринок. Себто видавці, які формують культурну вітрину, визначаючи наші з вами уподобання і цілеспрямовано витісняючи те, що їм не відповідає. Але так було не завжди, і про це важко забути, наче про сексуальні травми суспільства, в якому доводилося жити і літературі, і читачам.
З одного боку, про еротику заговорило літературне жіноцтво, описуючи традиційні реалії у незвичному ракурсі. Це коли герой твору, як "дитя віками пригнобленої нації, компенсує свою ущербність, закомплексованість і несвободу, пригноблюючи свою подругу", вважає Соломія Павличко. З іншого боку, феміністична революція в літературі 1990-х вкотре довела, як усе "це діло" залежить у нас від ментальности, згідно з якою еротика ще довго сприйматиметься суспільством за порнографію. Стереотипи тоталітарного мислення активізують ностальгію за "унікальною, єдино-неповторною цілісною культурою з притаманною тільки їй філософією тілесності та діалектикою чоловічого й жіночого" (Людмила Таран), присутньою в виключно українському фольклорі. "Тої, патріархальної етнокультури вже нема, – значить Оксана Забужко, – її зруйновано гвалтом, розкуркулено, загнано до колгоспу, посаджено в кількості "100 тис. подруг" на трактор, вібрації якого абсолютно протипоказані жіночому організмові, вислано до Сибіру, де вона віддавалась конвоїрові за миску баланди, доведено голодом і страхом до найвищої у світі клініки чоловічої імпотенції та жіночої фригідності, – і намагатися, після всього цього, відродити її в живому вигляді так само безнадійно, як гальванізувати трупа".
Зрозуміло, що притиснуті вибором між "за" і "проти" здолання моральних стереотипів, наські мужні письмаки змушені були хоч якось визначатися. Або, як Валерій Шевчук, продовжувати "еротично" писати в стіл. Або викомарювати, по суті, про те саме, але – публічно, як Юрій Винничук. "Чим більше занепадають ідеали та губиться сенс, що походить "згори", тим більше ми змушені підкорятися життєвій енергії, що підтримує нас", – роз’яснює "цинічний" Пітер Слотердайк. Тож підкорялися, як знати, залюбки, змальовуючи кохання не лише до Батьківщини.
Наприклад, любить наш читач усілякі "еротичні" інтриги. Згадаймо лишень про скандал довкола "Пор’ядної львівської пані" Люби Клименко, яку видали "Дуліби". Знетямлена преса аж піною сходила, намагаючись дізнатися, хто ж криється за псевдонімом авторки. В одній капроновій, чи пак демократичній, газетці навіть провели власне розслідування на цю тему, а не менш національний веб-сайт закликав голосувати за кандидаток на спокусливу посаду "літературної хуліганки". Вибирати пропонувалося з Оксани Забужко, Ірен Роздобудько, Ірени Карпи, Марини Гримич, Марини Меднікової та Лариси Денисенко. До речі, псевдонім так і не розкрили.
У принципі, Забужко ще цілком може бути. Типу як придушує видавництво "Факт", яке регулярно її друкує, письменницьке лібідо, – от і сховалась під міщанським псевдо Люби Клименко в "Дулібах". Щоправда, в Гримич маємо чудовий натяк на використання службового місця й посади з "еротичною" метою. З підозрами щодо решти претенденток на скандальне авторство "Пор’ядної львівської пані" складніше. Так, наприклад, Роздобудько – певно, через конвеєрність власної творчості – щоразу припускається стилістичних помилок, чого не дозволяє собі "проворна" Клименко. Не краще й у хваленої "віртуозної лінгвістки" Меднікової. Нібито й маємо тут вряди-годи високий "набоківський" штиль, але "сковувальний газ" (замість "гамівного") паралізує будь-які "еротичні" бажання містифікувати й розігрувати. Так само, до речі, як у випадку з Денисенко.
Отже, галицький еротичний роман: кого ще з представників цього екзотичного жанру серед літературного нашого жіноцтва ми знаємо? Мабуть, самого лише Юрія Винничука, не більше. Тим паче, що на початку 1990-х він уже містифікував читачів, з’являючись на фото "Post Поступу", ніби як змінивши стать. Втім, не випадає, оскільки на галицькому фронті без перемін. У нових книжках тамтешньої "обнадійливої" Наталки Сняданко від часів її дев’ятдесятницької "Колекції пристрастей" технічно мало що змінилося. Двотисячна дебютантка Таня Малярчук, як знати, вихована на дискурсі безстатевого станіславського письма а ля дендраріумний Прохасько, тож будь-яких цивілізаційних "церегелів" від її анемічних героїнь годі чекати: вони ще "просять у мами купити пупсика і посудку на базарі у Заболотові". Інших охочих перекувати феміністичні мечі на художній орал відповідної прози не завважуємо.
Ба навіть у самої "літературної хуліганки" Люби Клименко, яка косить під галицьку авторку, амплітуда коливань у статевому реєстрі не виходить за межі пристойності. Милі евфемізми її "Пор’ядної львівської пані" аж ніяк не сформовані нафталінною культурою міста Львова, про який вона пише. Не намацуємо у неї навіть галицького "прутня", "піхви" чи "розкішниці", відвойованих свого часу в цнотливих галичан "пост-поступівськими" культуртрегерами Володимиром Павлівим та Олександром Кривенком.
Отже, як бачимо, по-козацьки затято "цим ділом" у наській літературі ніхто майже не переймався, і тому ініціатива перейшла до жінок, які приділяли еротиці у своїх писаннях значно більшу увагу. Отак поволі змінювались пріоритети, символи і тенденції. Замовклу Ліну Костенко замінила гомінка Лариса Денисенко, а національну свідомість заступила літературна розкутість. І це мало кого здивувало, оскільки за всі часи вважалося, що, пишучи, чоловік дивиться на Бога, а жінка, відповідно, – на чоловіка. Іншими словами, до жіночої літератури і досі ставляться неуважно, прислухаючись до голосу чоловіків. Хай там як, але саме тут і слід шукати витоків нашого літературного козакування.
Справа у тому, що найпершим, хоч і не найкращим "еротичним" письменником в Україні нині вважається Юрій Покальчук. Парадоксально також те, що письменником його офіційні спілчанські кола ніби й не вважають. Мабуть, тому, що власне "літератури" в його писаннях не густо, натомість усе аж піниться у тамтешніх повістях від "еротики". Чому так відбувається? Чому буттєва слава хвацького плейбоя Покальчука перекидається на його, далеко не зразкові щодо класики еротичного жанру, тексти? Виявляється, усе дуже просто, оскільки знову впирається рогом у питання менталітету.
У даному питанні навіть посварені "незалежними" інвективами "братні" літератури залишаються солідарні між собою. І якщо, на думку сусідів, у російській літературі лише "баня" і "секс" залишаються предметами досі не артикульованими, то у нашому письменстві взагалі не знають, звідки така нехіть до тілесного. Ну, не можуть порядно описати ту чи іншу ситуацію, прояснити позицію тощо, бо як почнеш пояснювати, то який вже тут в біса порядок. Словом, не дурно було б спершу закласти сяку-таку ідеологічну базу, культурне підгрунтя, історичне виправдання і таке інше. Натомість Покальчук узявся, та й описав. Жорстко, непорядно, по-своєму, але таки знайшов підрядні слова і мовні фігури задля створення у сучасній літературі того "еротичного", що, даруйте, маємо у великій кількості його порнографічних книжок. Добре це, а чи погано – не знати, бо читач на тому не розуміється, оскільки кращі зразки такої творчості поки що не спущені зверху, і гарячими пиріжками по ринкових цінах не розходяться.
Ще більший парадокс стосується тематичного ангажування решти авторів, які наважуються скочити у гречку "еротичного" письма. Річ у тім, що вони не віддаються обраній темі, використовуючи її в якості спецій до головної, зазвичай прісної страви свого твору. Натомість Покальчук, слід згадати, віддається із захопленням, захватом і козацьким завзяттям. Може, тому це більш скидається на порнографію, аніж на будь-що інше, "головне" і тематично "виправдане"? Очевидно, сенс такої вправності полягає у майстерному дотриманні жанрових основ. Які вони? Як правило, невибагливі, себто малохудожні, більш механістичні та тілесно перевантажені. Словом, такі, що в сучасному українському письменстві відсутні. Деінде по сусідах їх не бракує, але у нас катма. Ось, наприклад, чимало цікавенького з галузі "романтичного" чтива з’явилося останнім часом на книжковому ринку України. Вирізнити його з навали маскульту, в принципі, не важко. Спокусливо-непристойні назви та малюнки на обкладинках цих малотиражних, але багатообіцяючих в сенсі специфічної розваги книжок, містять у собі специфічний код вводу. Звісно, не „да Вінчі".
Наприклад, вийшла друком така одіозна річ, як "Порнографічна поема" Майкла Тернера, священної корови сучасної американської контркультури, актора незалежного кіно, композитора авангардної музики, автора романів, розсмиканих на цитати і покладених в основу культових фільмів. Також видрукуваний роман "Порно" Ірвіна Велша, знакового ірландського письмака, символу генерації Х, альтернативщика й оспівувача субкультурного дна. Потішив і "Сором’язливий порнограф" Ніколая Фробеніюса, популярного норвезького постмодерніста, драматурга й сценариста. Ну й, нарешті, "Порнократія" Катрін Брейя, активної французької феміністки від літератури, режисера й сценариста.
Що ж до вищезгаданого тематичного парадоксу, то краще згадати скандальний роман "Хтивня" Міхала Вітовського, нещодавно перекладений Андрієм Бондарем. Саме у цей бік не стільки "хтивого", скільки "сповідального", чи пак вельми рефлективного письма завертає теперішню нашу "еротичну" літературу. Загалом "Хтивня" вельми показова й повчальна книжка. І не лише тому, що йдеться у ній про малознаний в літературі тип гомосексуальних стосунків. Це коли чоловіки, називаючись "феями" ведуть себе по-жіночому, не змінюючи мужнього вигляду навіть в "еротичних" сценах. "Під час читання я відчував дотик правди, – свідчить авторів колега Анджей Стасюк. – що останнім часом у польській літературі трапляється дуже рідко".
Насправді ж, згаданий Вітовський недаремно, оскільки пише про дещо більше, аніж екзотична дружба. В ефемерному світі його персонажів існують не лише девіаційні розбіжності, сувора субординація і цехові закони. Самий час підпорядкований у нього іншому, романтичному ритмові соціалістичної "еротики". І все це диво в оазі своєрідного нонконформізму зникає з розпадом Радянського Союзу, падінням Берлінської стіни та з інших, суто життєвих причин. Для головних героїв роману, "старих чуваків, для яких все в їхньому житті вже давно скінчилося", світ завалився трохи пізніше, у 1992-му, з виводом з Польщі радянського військового контингенту. Спорожніли казарми, куди наші мужні феї бігали на побачення з юними солдатиками. І кількість самогубств у їхньому ніжному середовищі зросло на цілих 35 відсотки.
Для тих, кому усе це видасться дикуватим і смішним, Вітовський – на відміну від прямодушних українських письмаків – готовий буквально на пальцях роз’яснити суть проблеми. Виявляється, на прикладі таких кумедних, але "життєвих" артефактів вільно буває пояснити навіть суто політичні речі. Наприклад, різницю між капіталістичним пеклом і соціалістичним раєм. У першому випадку "капіталістичне міщанське суспільство вміло подати секс в елегантній упаковці", натомість у радянській системі проблема виносилась за рамки соціалістичної моралі та гігієни стосунків. Ну, наче Покальчук за двері "офіційної" літератури. Себто, повертаючись до засад соцреалізму, – на вулицю: у парки й на вокзали, де мирно співіснували і мужні феї, і жінки-повії.
Тож за соціалізму, як бачимо з роману Вітковського, жилося краще. Козацьких розваг, чи то пак чудернацького "сексу", згадаймо, не було ніде. Навіть у літературі, не те що у житті. Але саме це збуджувало і наснажувало, наче героїв "Хтивні", яких у побуті називали зовсім не "феями", а самі розумієте ким. Але сексуальної "прухи" під згадувану пору було не густо, тому рятувала, як завжди, благенька романтика: тайванська порнографія, фірмові цигарки і, звичайно ж, музика з буржуйських радіостанцій. Втім, у поляків була хоч Мариля Радович із Здзиславою Сосницькою, яку вряди годи нам показували у новорічних "Мелодіях і ритмах зарубіжної естради". А тут "еротично" голосив самий лише Йосиф Кобзон.
Теперішня молодь, як на думку старіючих фей, традицій не дотримується. Вона не читає книгу життя, полюючи виключно за чековою книжкою клієнта. "Може, на нас ще хтось нападе? Може, нас німці захоплять?" – солодко мріють під музику ностальгійної Анни Герман герої Вітковського. Натомість в Україні до цього далеко, оскільки не козацьке це діло – заморського "сексу" чекати. Тому й доводиться читати самого лише Покальчука. До того ж, як кажуть, не письменника.