Діяльність Володимира Челомія була переважно спрямована на створення
великого оборонного щита СРСР, і тому він був глибоко засекреченою
людиною. Лише після його смерті (його не стало 8 грудня 1984 року)
почали говорити про його внесок у розвиток ракетно-космічної техніки.
Сьогодні на російському телебаченні з’явилися фільми, є окремі
публікації і книжки про діяльність Володимира Миколайовича, але скільки
б не писали про нього, все буде недостатньо – настільки значні були для
держави результати роботи керованих ним науково-конструкторських
організацій, настільки це була неординарна людина.
Його
покликанням була механіка. Він на відмінно закінчив Київський
авіаційний інститут. А через рік після закінчення інституту захистив
дисертацію на звання кандидата наук, став докторантом Української
Академії наук. В числі п’ятидесяти докторантів Радянського Союзу був
удостоєний почесної нагороди – сталінської стипендії. Напередодні війни
захистив докторську дисертацію на тему "Динамічна стійкість і міцність
пружного ланцюга авіаційного двигуна", яка загубилася, не дійшовши до
ВАКу. Потім після війни він вдруге її захистив вже в Росії, в МГТУ ім.
М.Е. Баумана.
Діяльність Володимира Миколайовича відзначена двома зірками Героя
соціалістичної праці, орденами Леніна, він лауреат Ленінської і
Державних премій. А найбільше пишався золотими медалями: ім.
М.Є.Жуковського "За кращу роботу з теорії авіації" та ім. О.М.Ляпунова
"За видатні праці у галузі математики і механіки" від АН СРСР. Він був
не лише Генеральним конструктором таємного конструкторського бюро, від
якого залежав геостратегічний баланс двох наддержав – СРСР та США. Він
був вченим і педагогом – доктор технічних наук, професор, академік АН
СРСР, завідувач заснованої ним кафедри в Московському Державному
Технічному Університеті ім. М.Е. Баумана. До того ж був депутатом
Верховної Ради СРСР.
Здавалось би, що Володимир Миколайович – везунчик долі, або якийсь
надто успішний кон’юнктурник. І справді, нерідко з’являються
публікації, наповнені сентенціями, мовляв, усі його досягнення – це
результат особистого сприяння з боку Микити Хрущова, бо в ОКБ Челомія
працював син Першого Секретаря Сергій. Але замовчується, що Микита
Хрущов був зміщений із свого посту в 1964 році, а основні досягнення
ОКБ Челомія були ще попереду. Володимиру Миколайовичу доводилось
перемагати, як кажуть, не завдяки , а "вопреки".
Скільки його проектів, які б могли принести славу і могутність державі
в 1970– 1980-х роках, зекономити великі кошти (які тепер набувають
першочергової актуальності в космічних програмах США чи Китаю),
залишилися нездійсненими! Серед таких – ракетно-космічний комплекс для
польоту на Місяць "УР-700 – ЛК-700" і легкий космічний літак ("ЛКС").
Автор цих рядків, ще молодим спеціалістом, працюючи в конструкторському
бюро Челомія, брала участь у конструкторських розробках цих проектів,
тому ці теми особливо близькі і небайдужі. Стверджую, що, якби були
прийняті до виробництва проекти "УР-700 – ЛК-700" і "ЛКС", дуже
вірогідно, що експедиція з нашими космонавтами побувала б на Місяці
першою, і сьогодні б ми мали ефективний транспортний засіб – легкий
космічний літак. Це думка багатьох ведучих спеціалістів в галузі
космонавтики.
На чому базується таке твердження? В 1961 році, після польоту Юрія
Гагаріна, США прагнули реваншу в космосі. Американці вибрали
піонерський напрямок – здійснити в найкоротший термін політ до Місяця.
Джон Кеннеді 25 травня 1961 року виступив з посланням у Конгресі до
народу США: "Я вірю, що держава погодиться на необхідність висадити
людину на Місяць і забезпечить його повернення на Землю до кінця цього
десятиліття". Національно-космічне агентство Америки (НАСА) оголосило
конкурс на кращий проект космічного корабля "Аполон" для польоту трьох
астронавтів на Місяць. В США почалися роботи по програмі "Сатурн –
Аполлон".
Цей виступ став сигналом для розгортання робіт по програмі пілотованого
польоту на Місяць не тільки в США, а й в СРСР. В керівні органи держави
були запрошені Сергій Корольов, Володимир Челомій і Михайло Янгель.
Перед Сергієм Корольовим було поставлене завдання висадити експедицію
на Місяць. В корольовському ОКБ починаються роботи над створенням
надпотужного ракетоносія (РН) "Н-1".
Конструкторському бюро Челомія Постановою ЦК КПРС і Ради міністрів від
24 квітня 1962 року доручається створити ракетоносій для обльоту
Місяця. На першому етапі челоміївський ракетоносій, який став
широковідомим під назвою РН "Протон", був запроектований як
двоступенева ракета для відпрацювання першої і другої ступенів в
програмі обльоту Місяця і паралельно як РН для виведення на орбіту
Землі важких супутників. В 1965 році РН "Протон" "УР-500" успішно
стартував, вразивши світ своєю потужністю. Він вивів на орбіту навколо
Землі однойменну наукову станцію "Протон" незбагненної на ті часи маси
– 12,2 тонн. До речі, перший американський РН "Сатурн-1", із сімейства
ракетоносіїв, створюваних для польоту астронавтів на Місяць, допускав
корисне навантаження до 10 тонн.
Наступний надпотужний ракетоносій "УР-500 К" в ОКБ Челомія розроблявся
у відповідності з Постановою від 3 серпня 1964 року вже як
трьохступенева ракета для вирішення основної задачі – обльоту Місяця
пілотованим космічним апаратом з послідуючим поверненням на Зем-лю.
Характерно, що проектування і виробництво ракети подібного класу велось
вперше. Ряд рішень не мали і не мають аналогів в практиці
ракетобудування.
Двигуни першого ступеню були запроектовані і виготовлені в ОКБ
Глушка, другого ступеню в ОКБ Косберга. Бокові баки і центральний блок
першого ступеню, а також кожний наступний ступінь транспортувались на
космодром залізницею окремо і по простій схемі збиралась на технічній
позиції космодрому. Тобто для ракетоносія зі стартовою масою біля 700
тонн вдалось обійтись без проведення складних і великих за обсягом
робіт поза межами заводу-виробника. Виробництво всіх ракетоносіїв
відбувалося в Москві на машинобудівному заводі ім. М.В.Хрунічева. Без
суттєвих змін в конструкції ракета експлуатується більше 40 років, і
сьогодні не поступається основним конкурентам-ракетоносіям на світовому
ринку космічних транспортних послуг.
Володимир Миколайович був наділений виключним даром наукового
передбачення. Його наукові ідеї, оригінальні технічні рішення і
практичні розробки і сьогодні слушні. У нього був свій особливий стиль.
Це нова, яскрава, іноді, на перший погляд, парадоксальна ідея,
блискучий її захист з переконливою аргументацією на основі копіткого
аналізу з точки зору надійності, мінімальності затрат і термінів
виконання.
В той же час роботи з розробкою ракетоносія "Н-1" в КБ Корольова йшли
кепсько. В основу ракетоносія був закладений невдалий проект. Володимир
Челомій вважав його технічною авантюрою. Він звертав увагу на те, що в
компоновку ракетоносія, особливо першої ступені, були закладені вкрай
хибні конструкторські рішення. 6 вересня 1965 року уряд, зваживши на
відставання робіт по РН "Н-1" і загрозу втратити пріоритет в
космонавтиці, видає Постанову про прискорення робіт в Місячній програмі
на основі вже випробуваного РН "УР-500 К". Приєднавши дорозгінний блок
"Д", розроблений в ОКБ Корольова, стало можливим вивести вже 20 тонн
корисного навантаження. Цього було досить для запуску космічного
апарату без екіпажу з метою обльоту Місяця. 2 березня 1968 року на РН
"УР-500 К" з дорозгінним блоком стартував перший корабель "Л-1"
розробки ОКБ Сергія Корольова, призначений для доставки екіпажу на
Місяць. Він здійснив обліт Місяця і повернувся на Землю.
Для КБ Челомія завдання було виконано, ракетоносій для обльоту Місяця
створений, але Володимир Миколайович не заспокоюється. Роботи над
програмою висадки людини на Місяць він розгортав ширше, ніж це
передбачалось завданням "партії і уряду". Він виношує ідею створення
нового потужного ракетоносія на базі "УР-500 К". Для розробки за
короткий термін потужних ракетоносіїв Челомій і раніше широко
використовував принцип наступності – використання одних і тих же
елементів і блоків в різних об’єктах. Тепер Володимир Миколайович
пропонує під РН "УР-500 К" підвести новий ступінь, використавши потужні
двигуни, які в той час в ОКБ Генерального конструктора двигунів
Валентина Глушко розроблялися для РН "Н-1". Звернемо увагу, всі три
Генеральні конструктори: Сергій Павлович Корольов, Володимир
Миколайович Челомій, Валентин Петрович Глушко – вихідці з України.
Насправді були вони без метафор кожен – гетьманом у своїй справі. Це
нам, українцям, приємно усвідомлювати, але і конкуренція поміж них, як
це ведеться серед нас, була найжорсткіша.
"УР-700" – так Володимир Миколайович назвав новий ракетоносій. При
цьому урядової Постанови на його розробку не було, хоч керівництву
переваги челоміївського проекту були відомі, і вони з ними
погоджувалися. І тільки тоді, коли зовсім стало ясно, що з
королівського РН "Н-1" толку не буде, в 1967 році вийшла урядова
Постанова про розробку ескізного проекту ракетно-космічного комплексу
"УР-700 – ЛК-700" в ОКБ Челомія.
За один рік був виконаний ескізний проект важкого РН "УР-700" і
космічного корабля "ЛК-700" з цільовим призначенням доставки екіпажу з
двох-трьох чоловік на Місяць і повернення його на Землю. Траєкторія
польоту була розрахована на прямий (без проміжних стиковок) політ до
Місяця. Зауважимо, що зараз важко встановити, чи був знайомий Володимир
Челомій з працями свого полтавського земляка Юрія Кондратюка і його
траєкторією польоту на Місяць, якою скористалися американці.
Відомо, що траєкторія з проміжною орбітою навколо Місяця розглядалась
челоміївськими спеціалістами. Але треба було зважати на ризики,
пов’язані з недостатньою надійністю електронної апаратури на той час (в
практиці космонавтики не один радянський космічний корабель після
успішного старту летів не туди, куди треба, через механічні помилки
виконавців – наприклад, монтажників, при стиковці електричних кабелів).
І Володимир Челомій обрав варіант траєкторії без проміжної орбіти
штучного супутника Місяця з прямою посадкою на Місяць і зі зворотним
прямим стартом з його поверхні. З метою підвищення надійності
ракетоносія загальне число двигунів було вибране мінімальним, а
конструктивно-компоновочна схема ракетоносія і Місячного корабля мали
оптимальне поблочне розділення.
Паливні баки і відсіки мали ті ж розміри, що й агрегати РН "УР-500", це
дозволяло повністю використати конструкторську документацію, технологію
виготовлення і виробничу базу для нього. Враховуючи обмежені терміни
створення такого потужного комплексу, в усіх двигунах ракетоносія
передбачалося використати широко освоєні низькокиплячі компоненти
палива. Окрім того, зважаючи, що кошти на створення стартового
комплексу складають значну частку в загальному кошторисі проектування і
виробництва ракетоносія, домовилися, що ракетоносій "УР-700" буде
стартувати з стартової площадки, збудованої для "Н-1".
Передбачалося, що, окрім доставки екіпажу на Місяць, РН "УР-700" міг би
використовуватись і для таких задач, як створення станції на Місяці і
її забезпечення, виведення автоматичних станцій для вивчення Сонця і
планет Сонячної системи, здійснення пілотованих облетів Марса і Венери.
Американський РН "Сатурн-5", що розроблявся в США для Місячної
програми, майже по всім параметрам поступався "УР-700". Наприклад,
розрахункове корисне навантаження американського РН складало 130 тонн,
в той час як у РН "УР-700" – 150 тонн.
Вибір компоновочної схеми корабля "ЛК-700" для здійснення посадки
екіпажу на Місяць зумовлювався тими ж челоміївськими підходами: вибір
оптимальної тяги двигунів для всіх етапів польоту від навколоземної
орбіти до повернення на Землю, блочний устрій систем корабля, зручність
розміщення і роботи екіпажу на кораблі. Системи космічного корабля
"ЛК-700" забезпечували життєдіяльність 2-х космонавтів на протязі 8-ми
діб (з них до 24 годин перебування на Місяці) як в штатних умовах, так
і в умовах розгерметизації. Результати ескізного проектування
ракетно-космічного комплексу "УР-700 – ЛК-700" показали реальну
можливість реалізації висадки екіпажу на Місяць в 1972 році.
По відгукам генерал-полковника авіації Миколи Каманіна, організатора
Центра підготовки космонавтів ім.Ю.А.Гагаріна, челоміївський корабель
для посадки на Місяць "ЛК-700" був також значно простіший і надійніший,
ніж "Л-1" і "Л-3", запроектовані в КБ Корольова.
Але цей перспективний ракетно-космічний комплекс залишився не
реалізованим. Спрацювала радянська бюрократична машина. Час був
загаяний, кошти "з’їв" корольовсько-мішинський ракетоносій "Н-1"
(Сергія Павловича Корольова вже на той час не було в живих, він помер
14 січня 1966 року). Тоді ж з ініціативи міністра оборони Дмитра
Устінова всі пріоритети незалежно від якості проектів були віддані саме
РН "Н-1".
Для збірки РН "Н-1" на полігоні був створений завод "Прогрес".
Запуск "Н-1" відбувся 21 лютого 1969 року. Ракета відірвалася від
стартової площадки, але на 67-й секунді пройшов збій в роботі першого
ступеню, і вона впала на територію полігону. 3-го липня цього ж року
відбувся наступний запуск "Н-1". Ракета відірвалася від стартового
столу і, пропрацювавши 10 секунд, розвалилася на частини. На цей раз
вона впала на пусковий стіл, вмить знищивши всі 5 поверхів стартового
комплексу. Уламки носія розлітались на відстань до 7 км. Це означало
крах не тільки проекту "Н-1 – Л-1", а й кінець проекту "УР-700 –
ЛК-700".
Так бездарно провалилася радянська пілотована Місячна програма. Але
заради справедливості зазначимо, що ми першими в світі, хай лише в
автоматичному режимі, на челоміївській ракеті облетіли Місяць і першими
здійснили посадку автоматичних апаратів на поверхню Місяця. Сьогодні
широко розгортаються дискусії, чи взагалі потрібні пілотовані
експедиції, може краще зосередитись тільки на автоматичних польотах?
Зазначу лише, що висновки автором робляться з погляду сучасника тих
подій, в контексті того часу.
А в США 3 березня 1969 року запускають космічний корабель
"Аполлон-9" з екіпажем з трьох астронавтів з метою відпрацювати техніку
маневрування апаратів на орбіті навколо Місяця. І, нарешті, 16 липня
ракета "Сатурн-5" стартує з місячним кораблем "Аполлон-11" і
астронавтами на борту: Армстронгом, Олдрином і Коллінзом. Починається
політ до Місяця. 20 липня Армстронг і Олдрин успішно здійснюють м’яку
посадку корабля на поверхню Місяця, і Армстронг робить перший
історичний крок землянина по поверхні Місяця.
Вже в 1980-х роках недобра воля міністра оборони СРСР Д.Ф. Устінова
вдарила й по іншому проекту Володимира Миколайовича. В 1974 році в США
почалася розробка космічного транспортного корабля "Спейс шаттл"
багаторазового використання. Володимир Челомій запропонував свій
проект, спираючись на надійний ракетоносій "Протон" і проект
ракетоплана – багаторазового легкого космічного літака ("ЛКС").
Перші проекти ракетопланів В.М. Челомія відносяться до 1950-х років.
Конструкторське бюро, яким він керував, розробляло ракетні комплекси й
ракетно-космічні системи різного призначення. Об’єднуючим елементом
більшості з цих розробок було крило, якому Челомій приділяв особливу
увагу. Його колективом була запропонована, а потім і розроблена
оригінальна конструкція крилатої ракети зі складними консолями крила.
Це дозволяло розмістити ракету в обмеженому об’ємі
транспортно-пускового контейнера бойового морського корабля або
підводного човна. Після виходу ракети з контейнера в повітрі складені
консолі крила розкривалися автоматично, і крилата ракета летіла далі.
Це було новаторське рішення, не відразу сприйняте колегами, але успішні
запуски з надводної поверхні, а також з-під води довели доцільність
саме такої конструкції крила.
У Челомія був також досвід в розробці ракет типу німецької ФАУ-1, якою
під час війни німці обстрілювали Лондон. Тому, коли в 1960 році в
Радянському Союзі було прийняте рішення про розробку проекту
ракетоплана, то доручено воно було саме колективу конструкторського
бюро, керованого Володимиром Челомієм. На першому етапі була розроблена
і виготовлена натурна модель, і вже в 1961 році були проведені перші
льотно-конструкторські випробування моделі ракетоплана вагою 1750 кг.
Наступний етап включав отримання експериментальних результатів входу в
атмосферу Землі апарату на гіперзвукових швидкостях. Отримані
результати дали можливість приступити до розробки проекту ракетоплана
масою 6300 кг з еліптичною траєкторією з перигеем 160 км и апогеем 290
км.
І коли вже був виконаний значний обсяг робіт, створена кооперація
субпідрядних організацій, роботи з ракетоплану в ОКБ Челомія відповідно
до урядового рішення були зупинені й передані в ОКБ Микояна – разом із
групою фахівців, які займалися цим проектом. Там починалися роботи по
створенню багаторазового авіакосмічного комплексу "Спіраль", головним
конструктором якого став Гліб Лозино-Лозинський. За цією програмою
передбачався вивід на орбіту ракетоплана за допомогою гіперзвукового
літака-розгонщика. Але в такому вигляді проект виявився передчасним –
не було відповідних технологій для його здійснення, і проект закрили.
В ОКБ Челомія протягом сімдесятих років минулого століття йшла
напружена робота по створенню нових крилатих і балістичних ракет,
ракети-носія "Протон", орбітального комплексу "Алмаз". І в той же час
спеціальна група перспективного проектування при активній увазі до цієї
теми Володимира Челомія продовжувала розробляти проекти ракетопланів,
про що свідчать численні авторські свідоцтва, отримані співробітниками
ОКБ. Проектували варіанти з використанням екранопланів,
літаків-розгонщиків, зокрема, разом з Інститутом проблем механіки АН
УРСР розроблявся проект космічного літака з системою зрідження кисню у
верхніх частинах атмосфери.
Новий етап у проектуванні ракетопланів в ОКБ Челомія відноситься до
1975 року. В ці роки в СРСР і за кордоном фахівців ракетної техніки
почала серйозно турбувати проблема вартості запуску 1 кг корисного
вантажу. Космонавтика, побудована на одноразовому використанні ракетної
техніки, починала відчутно тиснути на бюджети й екологію країн. Цим в
значній мірі і було обумовлене повернення до транспортних систем
багаторазового використання – ракетопланів. У США після успішної
Місячної програми звернулися до багаторазової транспортної космічної
системи (МТКС), що одержала назву "Спейс шаттл" (космічний човник),
перший політ якого відбувся 12 квітня 1981 року.
В СРСР в 1976 році також приймається урядове рішення про створення
багаторазової транспортної космічної системи. В дечому вона дублювала
американську "Спейс шаттл". Радянська партноменклатура на той час
почала сприймати Захід як непогрішимий еталон, який належало сліпо
копіювати. Для цієї програми необхідно було розробити новий ракетний
носій "Енергія", Генеральним конструктором якого було призначено
Валентина Глушка, й космічний корабель "Буран" – його Генеральним
конструктором став Гліб Лозино-Лозинський.
Володимира Челомія також запросили взяти участь у цій програмі. Але він
відмовився, тому що завжди був прихильником, як тепер кажуть,
несиметричних рішень – рішень, які дозволяють меншими зусиллями досягти
бажаних результатів. Він доводив, що розробка МТКС типу "Спейс шаттл"
для СРСР економічно невигідна й запропонував проект легкого космічного
літака, який буде запускатися ракетоносієм "Протон". Це зменшувало
кошторис розробки транспортно-космічної системи більше ніж на порядок.
Проект ракетоплан "ЛКС" плюс ракетоносій "Протон" був на той час
найбільш реальний і технічно забезпечений.
"ЛКС" із самого початку розроблявся як космічний багатоцільовий літак,
який міг виконувати транспортні операції по обслуговуванню існуючих
орбітальних станцій, доставці екіпажів і вантажів на орбіту і
повернення їх на Землю, а також дозволяв вирішувати чимало завдань,
пов’язаних з обороною, наукою й народним господарством країни.
З врахуванням прийнятої в ті роки військової доктрини США програма
"Протон – ЛКС" парирувала зусилля США в створенні стратегічної
оборонної ініціативи (СОІ), елементи якої розроблялися американцями
задовго до її проголошення. Зокрема, в той час серйозно обговорювалося
питання про створення космічного бомбардувальника на базі "Спейс
шаттл", здатного на першому витку траєкторії польоту бомбити Москву й
інші міста Радянського Союзу.
Після прискіпливого аналізу різних варіантів Челомій зупинився на
проекті, в якому "ЛКС" міг виводити на орбіту 4-5 т корисного вантажу.
В космічному літаку передбачалося максимально використати результати
льотно-конструкторських випробувань моделей ракетопланів шістдесятих
років, а також відпрацьовані на орбітальній станції "Алмаз" системи
управління, забезпечення життєдіяльності екіпажу, теплозахисту, тощо.
Теплозахисне й теплоізоляційне покриття були розраховані на 100 пусків,
причому вони виготовлялися за нетрадиційною технологією. Це дозволило
відмовитися від дуже витратної "плиточної" системи, що застосовувалася
на "Спейс шаттл" і, по одній з версій, стала причиною трагедії
американського космічного човника "Колумбія".
Лише за чотири роки, що для розвитку космічної техніки є надзвичайно
коротким терміном, була реальна можливість створити ракетно-космічну
систему з багатоцільовим космічним літаком "ЛКС" і ракетоносієм
"Протон". Для запуску "ЛКС" уже тоді були готові два стартові комплекси
з двома стартовими позиціями кожний. В 1980 році колективом
Центрального конструкторського бюро машинобудування під керівництвом
Челомія було підготовлено 25 томів "Технічних пропозицій" по
конструкції "ЛКС" і 15 томів по його використанню. Був виготовлений
повномірний макет космічного літака, і Челомій виніс проект "ЛКС" на
розгляд Державної комісії. Проект отримав схвальні висновки експертних
комісій, але знову втрутився міністр оборони Дмитро Устінов, і
перспективний альтернативний челоміївський проект закрили. Дарма
Володимир Миколайович доводив доцільність виготовлення й запуску
двох-трьох льотних машин "ЛКС", щоб упевнитись в його ефективності й
показати, що цей проект на порядки зменшить витрати на програму
багаторазової космічної системи.
Замість цього на державному рівні приймалося рішення про прискорення
розробки МТКС "Енергія – Буран". При цьому треба віддати належне
фахівцям, які спроектували й виготовили ракету-носій "Енергія" і
космічний корабель "Буран", здатний виводити в космос 30-тонні вантажі.
Якщо посадкою американських шаттлів і до цього часу керують люди, то
"Буран" був забезпечений повністю автоматичною системою посадки, для
теплозахисного екрану використовувався унікальний вуглець-вуглецевий
матеріал і особлива кераміка. Московський інститут авіаматеріалів
розробив унікальний алюмінієво-літієвий сплав для паливних баків, а
Київський інститут ім. Патона – безпрецедентний спосіб зварювання цього
сплаву. Стартувавши в Байконурі 15 листопада 1988 року, космічний літак
"Буран" через три години польоту, керований суперавтоматикою, з
ювелірною точністю приземлився на посадкову смугу, збудовану спеціально
для нього.
У цьому проекті СРСР не тільки наздогнав, але й випередив Америку.
Тільки яких це коштувало зусиль і як бездарно закінчилася ця програма!
Крах всього СРСР наблизили витратна напруга програми МТКС "Енергія –
Буран" на економіку країни і непристосованість радянської економічної
системи до конвертації власних унікальних технологічних досягнень,
генерованих у космічній галузі, в народне господарство країни. А новій
російській владі космічні програми взагалі виявилися непотрібними, і
апофеозом їх "діяльності" є доля космічного літака "Буран", що більше
не злетів, а стоїть прикутим на Пушкінській набережній Парку культури й
відпочинку в Москві.
Порівняльний аналіз тактико-технічних характеристик проектів "Протон –
ЛКС" і "Енергія-Буран" показує, що кожний з них мав свої напрямки
оптимального використання. Але, оцінюючи забезпеченість обох проектів
готовими системами й рівнем їхньої розробки, можна зробити висновок, що
якби в 1980 році було ухвалене рішення про створення системи "Протон –
ЛКС", а вже потім такого грандіозного проекту, як "Енергія – Буран",
багатьох втрат у масштабі цілої держави можна було б уникнути.
Тепер же, в останні десятиліття, космос перетворився в надзвичайно
вигідну справу. Весь світ зв’язують системи передачі інформації за
допомогою космічних систем, за рік виникає необхідність запуску сотень
орбітальних об’єктів. Свої супутники намагаються запустити не тільки
розвинені країни, але й ті, кого раніше презирливо називали "третім
світом" – Індія, Китай, країни Латинської Америки. Потрібні супутники
для пошуку корисних копалин, для керування рухом не тільки літаків,
кораблів, а навіть автомобілів, для екологічного моніторингу. До того ж
на орбіті існує Міжнародна космічна станція з постійним перебуванням на
ній людей. Для їхнього обслуговування, ремонту потрібні багаторазові
транспортні космічні системи. Дедалі більшої популярності набуває
космічний туризм.
Після закриття програми "Енергія – Буран" Гліб Лозино-Лозинський
прикладав надзвичайні зусилля для створення багаторазового комплексу на
базі україно-російського літака-носія АН-225. Але пішов з життя
Лозино-Лозинський, хиріє НПО "Молнія", яке він очолював, після трагедії
з "Колумбією" не так давно поновив польоти "Спейс шаттл". В той же час
у США активно працюють над новим крилатим носієм, який зможе виходити
на орбіту й повертатися на Землю як звичайний літак. Якщо справа у
американців "вигорить", то ця система різко обрушить ціни запуску на
орбіту 1 кг вантажу й зробить неефективною традиційну ракетну космічну
техніку.
В Росії в лютому цього року був проведений конкурс проектів нової
космічної транспортної системи. Як стало відомо, в конкурсі переміг
проект ракетно-космічного комплексу ім. Сергія Корольова –
багаторазовий космічний корабель "Кліпер". Він розрахований на доставку
і повернення з орбіти до 6 космонавтів. Це теж дуже нагадує
американський проект космічного літака на 6 чоловік, який, як заявлено,
розробляється для задоволення попиту бажаючих на космічний туризм.
В дружній бесіді Володимир Миколайович незадовго до своєї трагічної
кончини говорив, що "доганяти і переганяти" – це хибне рішення. Я тоді
вперше від нього почула роздуми про те, що в подібних ситуаціях треба
шукати "несиметричні рішення". Саме проекти "УР-700 – ЛК-700", "Протон
– ЛКС" могли стати достойною "несиметричною" відповіддю американській
Місячній програмі і "Спейс шаттлу".
Хочеться зауважити в зв’язку з процесами, які відбуваються зараз в
Україні, що пошук несиметричних та асиметричних рішень в озброєнні та
інших галузях життя – надзвичайно актуальне питання, особливо в
українських умовах. Фактично це єдина можливість зберігати
конкурентоспроможність в умовах, в яких симетрична конкуренція
неможлива через відсутність ресурсів – нафтогазових, фінансових,
технологічних, людських. Шлях "доганяти і переганяти" – хибний шлях:
сліпе копіювання любого рецепту (західного чи східного) – справа людей
з минулого або недоброзичливців. Це добре розумів Володимир
Миколайович. Доганяти – означає відставати!
Основні здобутки Генерального конструктора Володимира Челомія:
– 45 проектів крилатих ракет: за його життя 18 пройшли випробування, з
них 10 прийнято на озброєння Воєнно-морського флоту Радянського Союзу;
– Перші в світі маневрові супутники "Політ – 1", "Політ-2", серед них і
ті, якими під час Карибської кризи Микита Хрущов лякав американців;
– 32 проекти балістичних ракет, з них 10 прийнято на озброєння.
Балістичні ракети сімейства "Соток" ("УР-100"), попри те, що створені
понад 40 років тому, і сьогодні перебувають на бойовому чергуванні в
Росії – їх