Другие журналы на сайте ИНТЕЛРОС

Журнальный клуб Интелрос » Политик HALL » №36, 2007

Природа влади. Сергей ДАЦЮК
Просмотров: 8358

Політична влада зберігається за державними інститутами тільки доти, доки політичні інститути представляють спільні інтереси громадян даної держави. Коли це не так, державні інститути втрачають владу, і влада переходить до своїх безпосередніх проявів – так званої прямої демократії. Тобто влада це щось таке, що не збігається з її інституційними проявами.


Природа влади взагалі і демократичної зокрема
В первісному розумінні влада це воля щодо власних бажань, тобто влада це влада над собою. Той, хто не має влади над собою, не може мати влади над іншими. Влада людини в людському оточенні це сваволя примусу щодо інших для досягнення власних бажань як таких, що є або хоча б видаються за спільні бажання. Поступове ускладнення бажань призводить до того, що бажання виражаються все більш і більш складно. Таким чином первісна влада, яка спрямована на виконання власних бажань, стає досягненням концептуально описаних інтересів, цілей, смислів, віри, ідей.
Влада зазнає не тільки концептуального ускладнення, але й організаційного ускладнення. Авторитарна влада (влада одного або групи людей) і демократична влада (делегована влада більшості) складають основні розмежування способів організації влади впродовж всієї історії людства. Демократична влада в інструментальному розумінні це спосіб інтеграції індивідуальної волі у колективну волю.
Демократична влада це умовне делегування своїх повноважень кожним через соціальні механізми: щодо управління індивідуальною мотивацією життєдіяльності – економічним лідерам, щодо осмислення, представлення спільних інтересів та організації спільних дій – політичним лідерам, щодо віри та культурного життя – духовним лідерам. Умовним це делегування є тому, що не має значення, чи ми добровільно деякою активною дією делегували свої повноваження, чи такі повноваження вже здійснюються щодо нас, а ми з ними так чи інакше погоджуємося. Демократична влада відтак є владою не тільки державною, але і груповою, корпоративною, клерикальною тощо.
Дійсна влада в демократичному світі має таку природу, яка не збігається з інституалізацією влади. Так звані інститути державної влади можуть в дійсності не мати ніякої влади – ні над суспільством в цілому, ні над окремим індивідом зокрема. Духовна влада взагалі дуже рідко належить інституалізованим структурам. Економічна влада в глобалізованому світі належить економічним лідерам, що знаходяться повсякчас за межами інститутів більшості держав світу, що є аутсайдерами. Політична влада зберігається за державними інститутами тільки доти, доки політичні інститути представляють спільні інтереси громадян даної держави. Коли це не так, державні інститути втрачають владу, і влада переходить до своїх безпосередніх проявів – так званої прямої демократії. Тобто влада це щось таке, що не збігається з її інституційними проявами.
Разом з повноваженнями владі також умовно делегують компетенцію. Тобто публічна влада також означає універсальну компетенцію – владоможець має знати все, щоб здійснювати владу. Наскільки універсальне знання є відкритим – це повсякчас представляє собою проблему наявності таємниць: державних, військових, слідства, персональних даних, корпоративних. Чим більш закрита влада, тим більше у неї таємниць. Делегування компетенції означає також право на маніпуляцію – вплив на суспільну думку без оприлюднення мети такого впливу.
Маніпуляція стає справжнім злом демократичної влади. Розвинуті інститути мас-медіа, політичні технології та політтехнологи використовують тисячі нормативних шпаринок для того, аби використати механізми демократичної влади задля маніпуляції. Оскільки демократична влада є владою неповороткою в плані узгодження та прийняття норм, то політтехнологи завжди знаходять спосіб, як здійснити маніпуляцію на виборах, в мас-медіа між виборами, щоб нав’язати прийняття того чи іншого рішення в процесі лобіювання інтересів окремих корпорацій чи осіб.
Демократична влада не є універсальною щодо ефективності її запровадження та використання. Демократична влада є більш-менш ефективною в суспільствах західного світу. Демократична влада неефективна в державах, де традиційно домінуючою є влада віри, тобто в теократіях. Демократична влада не є ефективною в державах, що розколоті за територіальною ознакою на різні достатньо великі культурні середовища, що не можуть бути поєднані в рамках якоїсь однієї платформи – мовної, ідейної, релігійної тощо. Особливо проблемною демократична влада стає в державах, суспільство яких розколото на майже дві рівні частини – чи то за мовною, чи то за культурною, чи то за релігійною, чи за всіма одночасно ознаками.
Чому ж демократична влада не є універсально-ефективною? Причина цього криється в основному способі демократичної організації влади – делегуванні повноважень більшості та домінуванні більшості над меншістю в прийнятті владних рішень. Справжнім нездоланним вибором демократичної влади там, де більшість або не є можливою, або є згубною для держави, є вибір – домінування чи баланс.
Демократична влада створювалась як влада домінування. Демократична влада організовує домінування більшості над меншістю через спеціальні інститути – партії, вибори, коаліції, громадський контроль, поєднання центральної влади з органами самоврядування. Але всього цього виявляється недостатньо, коли з тих чи інших причин в тій чи іншій державі домінування взагалі не може бути застосованим.
Баланс не є функцією демократичної влади, тобто консенсусна демократія як теорія та практика європейських демократій, по суті, вже не є демократичною владою як такою, оскільки досягнення консенсусу у складних за організацією суспільствах є вже не функцією народу і навіть не функцією політиків, а функцією експертів та консультантів, які спроможні знайти складні принципові форми консенсусу. Окрім того, для консенсусної демократії необхідно політично грамотне суспільство, яке здатне розуміти та підтримувати консенсус, який віднайдений його експертами та консультантами.
Головні причини неспроможності багатьох умовно-непридатних країн до демократії перейти до консенсусної демократії якраз і є політична неграмотність суспільства і, перш за все, політичної еліти: її неспроможність скористатися послугами політичних експертів та консультантів та низька кваліфікація останніх. В таких політично неграмотних суспільствах принциповий консенсус розуміють як компроміс інтересів. Оскільки компроміс будь-яких інтересів в кінцевому результаті пов’язаний з інтересами розподілу власності, владних повноважень та доступу в ЗМІ, то компроміси є важкими для досягнення, нестійкими та короткотривалими. Неспроможність ні досягати більш-менш стійких компромісів, ні перейти від компромісів до консенсусів – розриває такі демократичні держави на частини.

Змінена природа демократичної влади
Досі ми говорили про демократичну владу, яка побудована на унітарному суверенітеті. Унітарний суверенітет це коли вся повнота влади даної держави належить винятково державній владі. Навіть коли центральна державна влада поєднується із самоврядуванням цієї держави, ми маємо справу з внутрішньо-розподіленим суверенітетом, де частина повноважень належить місцевим громадам, а частина повноважень належить традиційним гілкам центральної влади – законодавчій, виконавчій, судовій.
Але сьогодні ми маємо справу з більш складними системами розподіленого суверенітету. Частина повноважень належить самоврядуванню, яке нормативно підтримується на наддержавному рівні. Частина повноважень щодо військової безпеки делегована наддержавним утворенням. Частина повноважень щодо фінансових та економічних питань делегована міждержавним структурам. Інформаційно-телекомунікаційні інфраструктури та культурна політика може тільки частково належати державі, а частково належати як іншим більш економічно потужним державам, так і наддержавним утворенням. Так розподілені повноваження породжують складно-розподілений суверенітет держави, який в принципі не може бути описаний в традиційних підходах до демократичної влади як до більшості.
Окрім того, у сучасному світі набули значної сили інші типи та способи влади, які існували і раніше, але були досить мало розвинутими. Мається на увазі зовсім не влада малопублічних та таємних наддержавних та міждержавних організацій, бо їх вплив – почасти лише міф. Маються на увазі публічні типи та способи влади, на які рідко звертають увагу, коли говорять про демократію. Далі ми коротко викладемо типи влади, які впливають та значно змінюють демократичну владу.
Перш за все, ми мусимо означити самоврядування уже не як демократичну владу. Наперекір багатьом теоретичним доктринам, які розглядають самоврядування як саме найбільш послідовний вияв демократії, ми вбачаємо у самоврядуванні перехідний тип влади від представницької демократії до безпосереднього самоврядування. Принцип субсидіарності означає, що повноваження, які неможливо виконувати на рівні самоврядування, тимчасово, в чітко визначеному обсязі, передаються до представницької центральної влади, і в будь-який час вони можуть бути повернуті назад за рішенням самоврядування. Ми тут маємо справу не з абстрактним малокомпетентним народом, а з компетентною місцевою громадою. Мало того, самоврядування може навіть розширювати права на конституційному рівні, і це повинно визнаватися центральною владою як зміни до конституції.
Влада держав-гегемонів, що мають свої довгострокові стратегії геополітичного, геоекономічного та геокультурного світового домінування, серйозно впливає на демократичну владу інших держав, які неспроможні протиставити їм контрстратегії, бо повсякчас, навіть якщо і мають документи зі словом “стратегія”, то в принципі не розуміють, що таке стратегія. Традиційно нестратегічні країни під стратегією розуміють просто довгострокову програму. Існує навіть профанне визначення стратегії, яке народилося всередині однієї з вітчизняних політичних сил – “стратегія це тактика, тільки надовго”.
Влада інфраструктур, які в сучасному світі набувають суб’єктної природи. Кожна інфраструктура має потугу до територіальної експансії. Інфраструктура настільки змінила світ, що фактично поклала край геополітиці. Не територіальні переваги, а розвинена інфраструктура набуває вирішального значення в нинішньому світі. А відтак той, хто створює таку інфраструктуру, диктує напрямок, швидкість та формат пересування змісту нею, той і має владу на території, яку охоплює дана інфраструктура.
Корпоративно-партійна влада – це найбільш небезпечний союзник демократичної влади, який водночас є її конкурентом. Крупні, і перш за все транснаціональні корпорації, сьогодні стали фактично наддержавними утвореннями влади. Інститути публічного та непублічного лобізму значно змінюють природу демократичної влади. В деяких державах ця зміна відбувається настільки сильно, що держава по суті управляється корпораціями. В таких державах, де вирішальна роль належить саме корпораціям, партійно-корпоративні групи створюють систему партійного тоталітаризму. Партійний тоталітаризм це така організація державної демократичної влади, коли вся повнота влади на всіх рівнях, включаючи і місцеве самоврядування, належить владним частинам партій (партійним фракціям в різних органах влади), доступ в які для громадян, навіть для решти членів партії, не є вільним.
Інший тип влади – влада наддержавних утворень, таких як НАТО, СОТ, тощо, та влада наддержавних інститутів, як наприклад, Венеціанська Комісія. Ці нові типи та інститути влади мають або безпосередні засоби для здійснення влади (як от НАТО) або здійснюють владу шляхом нормативного диктату державним владам, які визнали їх повноваження щодо себе, як СОТ чи Венеціанська Комісія. Питання наявності одного глобального суб’єкта, що здійснює стратегічну владу у світі, досі лишається відкритим, оскільки для фіксації такого суб’єкта ми вже використовуємо те чи інше бачення змісту влади. Наприклад, в змісті економічної гегемонії ми побачимо глобальний суб’єкт США, а в змісті демографічної гегемонії ми побачимо глобальний суб’єкт Китай.
Таким чином можна констатувати, що демократична державна влада, яка за своєю природою є владою ієрархічною, популярною і малокомпетентною, все більше і більше поглинається зовнішньою владою глобальної компетенції, яка має стратегічну концептуальну мережеву природу. Так демократія поглинається недемократичною владою, причому цей процес досі продовжують осмислювати лише всередині демократичної традиції, тобто як розвиток демократії, а не як принципову зміну теоретичних засад влади взагалі, тобто як перехід від демократії до нових типів влади. Перш за все з’являється новий тип влади – концептуальна-стратегічна-інноваційна влада.

Концептуальна влада як конкурент демократії
Концептуальна влада це влада суб’єктно-неорганізованої природи – влада підсвідомого (архетипи), влада стереотипів повсякденності (міфи), влада споживацьких цінностей (реклама, кіно, телебачення), концептуальна влада (стратегічні ідеї). Носії чи поширювачі такої влади теж становлять ніби окрему владу – влада актуальної комунікації (медіа), влада віртуальної комунікації (Інтернет).
Влада підсвідомого стає владою відтоді, відколи психоаналіз стає інститутом суспільства. Причому психоаналітична влада є тотальною – вона діє або через психічно неадекватних лідерів у суспільствах, де немає інституалізованого психоаналізу, або через концептуальне бачення психоаналізу, що транслюється психоаналітиками їх клієнтам в тих суспільствах, де психоаналіз інституалізовано.
Влада стереотипів повсякденності стає найбільш очевидною саме в світі глобалізованої інформації та комунікації. Міф стає загальнопоширеним та дієвим, коли його транслюють кіно, література, та мас-медіа. Міфи виникають не тільки традиційно-соціальним чином як творчість малорефлексивної соціальної свідомості, але і штучно створюються, зокрема в цілях маніпуляції тими ж таки політтехнологами, рекламістами, піарниками.
Справжня влада анонімна. Найпотужнішою за масштабами та найбільш анонімною є влада споживацьких цінностей, які транслюються рекламою, кіно, телебачення. Це ціннісна влада, яка конкурує з іншими типами трансляції цінностей – ідеологією (як це донедавна було в СРСР, а зараз ще продовжується в деяких ідеократіях) чи релігією, як це відбувається в теократичних державах. Така влада повсякчас мало усвідомлюється та недостатньо обмежується демократичними суспільствами, бо демократична влада поки що не знайшла ефективних механізмів такого обмеження.
Мас-медіа та Інтернет ніякої окремої влади не мають. Хоча їх іноді і називають четвертою владою, але насправді мас-медіа або є провідниками державної чи партійно-корпоративної влади, коли вони піддаються цензурі або потай за хабарі виконують корпоративні замовлення, або є провідниками концептуальної влади та самоврядування, коли вони створюють ринок стратегічних ідей. Інтернет змінює владу набагато фундаментальніше. Мова йде не тільки про електронне самоврядування, яке взагалі має прийти на зміну демократії як представницькій владі. Мова йде про те, що Інтернет дозволяє взагалі вийти за межі актуального світу – в світ віртуальний, але про це іншим разом.
Інноваційно-концептуальна влада – четвертий тип влади, окрім трьох за Вебером – легальної, традиційної та харизматичної. Отже, концептуальна влада це щось таке, що не збігається ні з традиційними інститутами влади, ні з її традиційним розумінням. Мало того, коли говорять про латентні структури світової влади, то повсякчас згадують масонів, Трьохсторонню Комісію чи Міжнародну Раду в США. Тобто мислять латентні структури влади як організаційні структури. Ми ж стверджуємо, що латентні структури влади існують, але це не організаційні структури, це – структури концептуальної влади. Далі ми спробуємо сформулювати основні принципи концептуальної влади.
1. Концептуальна влада є латентною. Це означає, що концептуальна влада не є матеріальною і не є актуальною. Концептуальна влада, в залежності від онтології, в якій ми це формулюємо, є ідеальною чи віртуальною. Концептуальна влада не залежить від тих чи інших носіїв, які її впроваджують, несуть на собі або підтримують. Концептуальна влада знаходиться на іншому рівні розуміння, ніж традиційна матеріальна чи актуальна влада.
2. Концептуальна влада є анонімною. Це означає, що концептуальна влада не є суб’єктною, тобто не пов’язана безпосередньо зі своїми суб’єктами-носіями. А відтак концептуальна влада може здійснюватися через поширення стратегічних ідей в будь-який спосіб. Тобто, як казав Маршалл Мак-Люен: посланець це тільки послання.
3. Стратегічні ідеї неможливо скрити. Це означає, що концептуальна влада в традиційному розумінні не є утаємниченою чи скритою спеціальними засобами, як це буває в маніпуляціях демократичної влади. Стратегічні ідеї скриті лише своєю складністю для профанів, але завжди відкриті для тих, хто їх спроможний зрозуміти.
4. Концептуальна влада подібна до спрута чи шарового пирога (в залежності від віртуальної чи ідеальної онтології). Це означає, що концептуальна влада є мережевою неієрархічною, має багато рівнів чи шарів свого існування і, відповідно, розуміння. Інакше кажучи, онтологія концептуальної влади є багаторівневою-мережевою.
Таке розуміння влади принципово змінює наше ставлення до неї з точки зору її завоювання всередині демократичної традиції. Якщо традиційно бажання влади та воля до влади в демократії ототожнювалися, то тепер ми маємо розрізняти ці різні шляхи. Бажання влади це бажання споживати владу, коли владоможець свої інтереси видає за соціально значимі, а соціально значимі інтереси видає за свої. Така уявна тотожність породжує його волю до завоювання та утримання влади в демократичному суспільстві. В той час, коли у демократичної влади з’являються потужні конкуренти, що мають уже концептуальну природу, владоможець повинен бути, перш за все, компетентним, аби не тільки завоювати, але і втримати владу.
Демократія ж як історичний тип влади, на нашу думку, приречена на поразку. Епоха бушизації влади, тобто приходу до влади малокомпетентних людей демократичним шляхом, скоріш за все закінчиться загальною кризою демократичної влади як такої. Майбутні владоможці змушені будуть стати компетентними і будуть включені не в процес делегування влади, а в процес безпосереднього здійснення влади через самоврядування та в процес стратегування як окремий тип недемократичної влади. Стратегування ніколи не було і не буде демократичною владою.
Не бажання влади, а воля до влади дає владу. Воля до влади має концептуальний характер. Не воля до влади породжує смисл влади, а смисл влади породжує волю до влади. Концептуальна влада вже домінує, залишилось тільки в результаті кризи зафіксувати це інституційно як нову владу – не демократію, а полікратію.

Архив журнала
№47, 2015№45, 2008№44, 2008№43, 2008№42, 2008№41, 2008№40, 2008№39, 2007№38, 2007№37, 2007№36, 2007№35, 2007№34, 2007
Поддержите нас
Журналы клуба