Другие журналы на сайте ИНТЕЛРОС

Журнальный клуб Интелрос » Политик HALL » №36, 2007

Святослав Вакарчук. Пророк з холодильника. Андрей ОКАРА
Просмотров: 3390

altКоли я вперше його почув і побачив, це був справжній культурний шок: раптом по якомусь московському музичному телеканалу молодий україномовний чувак намагався закритися в холодильнику – при цьому текст пісні був напрочуд екзистенційно навантаженим:

Там, там, там, тільки там, де нас нема
Там не падає зима
Тільки там, тільки там, де нас нема
з неба
Там, там, там, тільки там, де нас нема
Там не падає вона
Тільки там, тільки там, де нас нема
й не треба…


Там, де його нема, там де нас нема, там, виявляється, всі ходять на головах, там тече жива вода, там менше льоду ніж тепла… Я подумав, що то пісня про Рай. Або про мінус-простір. І коли він вдруге згадав про зиму, я остаточно зрозумів, що українська культура збагатилася ще одним екзистенціалом:

Скажі мені, чому не можу
Забути те, чого нема?
Скажі мені, чому не можу
Забути те, що
Те, що навколо зима?


Я хотів йому сказати, чому навколо зима. Але відповіді не знав і сам.
Навколо був 1999 рік. Померли Анатолій Солов’яненко і Олександр Разумков. Кучму переобирали президентом. Я подумав, що між цими подіями неодмінно повинен існувати якийсь таємний зв’язок. Про Гонгадзе тоді знали лише політичні журналісти та деякі депутати. Про Мороза думали, що він – майже український Месія та Змієборець, а не викладач таращанської "бурси". Інтелігентні київські друзі повідомляли, що от, ніби є такий молодий перспективний політик Віктор Ющенко – голова Нацбанку України, і що проголосували б точно за нього, а не за "цих", але його поки що мало хто знає та й він не балотується. Навколо був тотальний морок та тотальний Медведчук. І я тоді думав, що настала доба "класичних" українських пристосуванців – таких, що без жодних сумнівів та вагань готові на що завгодно.
Я думав, що історія України скінчилася і що в Небесній Канцелярії на ній поставлено жирного хреста. Тому цей холодильник мені видавався ледь не найяскравішою моделлю внутрішньої еміграції – кудись всередину себе, де немає ані Кучми з Медведчуком, ані усіх тих подонків та уродів, які тоді розплодилися, наче енцефалітні кліщі в теплу зиму та спекотне літо.
І я думав, що коли-небудь настануть інакші часи, і по Хрещатику, по Майдану, по Інститутській та Михайлівській буде крокувати українська Залізна Гвардія імені Михаїла Архангела з таким собі українським Корнеліу Кодряну на чолі. І не так важливо, чи є в Україні цінності, за які було б можна померти. Головне, що є люди, готові померти за ідею – навіть за відсутності свого Корнеліу Кодряну. Тоді я переймався румунською Консервативною Революцією і думав, що українські смертники неодмінно будуть йти під пісню, подібну до "Ми йдемо" Марії Бурмаки, – щоби усім було зрозуміло: дороги назад вже немає і попереду – вогонь, тотальна війна, ріки крові, розпечена мідь та залізо, що перетворюється на сталь!
В таку глуху і безнадійну пору хлопець з холодильника став наче володарем почуттів цілого покоління – він знайшов той єдиний таємний нерв, що тисне на мозок і доводить: вихід є! Не той, що у розкрите вікно, і не той, за який приблизно в цей самий час агітувала в передвиборчих листівках Юлія Тимошенко. Вихід є – це значить, можливий перехід на інший рівень існування, в іншу реальність, в інші таємні світи. Вихід є – значить, людина здатна на преображення тут і зараз, значить, є прорив з душевного рівня на духовний! Вихід є – його не може не бути!
Але сам той хлопець таки зачинився в своєму холодильнику: його творчість міцно зафіксувалася на душевному рівні – він став володарем душ. Але не духу. Усі його найкращі наступні пісні були саме про душу: "Янанебібув", "Відпусти", "Сьогодні", "Холодно", "Знайди мене", "Для тебе", "Вище неба", "Без бою", "Пташка", "Не можу без тебе". Кажуть, у нього є міцний генератор почуттів та творчості – така собі Юля Солнцева чи Ліля Брік: "залізна леді", рокова жінка. Про це й не треба знати достеменно, треба лише послухати пісні. Вони аж ніяк не про нещасливе кохання – вони про інше. Його пісні – то є сповідь привороженої, зачарованої душі:

Вiдпусти, я благаю вiдпусти,
Бо не можу далi йти я…
Вiдпусти, я благаю вiдпусти,
Я не хочу бiльше йти…

Вище неба, вище неба
Мила моя
Як то я без тебе?
Чому душу не пускаєш
Вище неба
Чому так високо літаєш?..

Хто ти є? ти взяла моє життя
І не віддала
Хто ти є? ти випила мою кров
І п’яною впала.
Твої очі кличуть – хочуть мене,
Ведуть за собою.
Хто ти є? ким би не була ти
Я не здамся без бою!..

Ти не боялась вогню
І вчила бачити місто,
Так неподібно на всіх
Носила світле намисто,
Мов теплі краплі дощу
Десь загубилися в небі:
Без них не може земля –
Так як і я – більше не можу без тебе…


Але душа ліричного героя його пісень блукала "вище неба" у супроводі демонічних спокусниць. Вони не дають піднятися ще вище – в емпіреї. Його душа плаче – вона заручниця. Якби я сам був ним, то з його музичним хистом та енергетикою я би, певно, писав би пісні про холодне сяйво вічності, про перетворення світу, про видіння Раю та Пекла. А він пише про Неї – про свою чи то Беатріче, чи то Лілю Брік. Це карма найталановитіших українських рок-музикантів: вони мають можливість піднятися на рівень абсолютного духу, на рівень холодного сяйва, але залишаються у полоні своїх душевних мук та дитячих психологічних травм.
Взагалі-то, рок-культура створює особливий вимір, знаходячись в якому можна наплювати на буденність, матеріальність та соціальність. В нинішніх умовах саме в рок-музиці залишається простір для чистого духу, для абсолютного одкровення. З українських музик дуже небагато хто має моральне та психологічне право "забити" на канони жанру, на "формат", на "папіків" з FM-станцій, на світські умовності, на продюсерів, на гонорари, на маркетингові дослідження, на інтерв’ю ідіотським гламурним журналам для "піпла". На свій обов’язок бути таким, яким тебе хочуть бачити. Себто, одним з різновидів недолюдини: попсовиком, "форматним" поп-рокером, глянцевим "гламурчиком", гомофілом, гомофобом. Ці щасливі – Олег Скрипка, Святослав Вакарчук, можливо ще гурт "Кому вниz" та Марія Бурмака – мають унікальну можливість: відчувати себе обранцями долі, медіумами між світами, світлими пророками вічності, містами у тих музичних містеріях, які розігрують їхні музиканти. Вони мають можливість не продавати свої пики на рекламні бренди, не пропагувати презервативи або ВІЧ-клінікі. Вони мають можливість з Гидких Каченят вирости у Прекрасних Лебедів. А не в Бролерних Качок з дебелим підгузком.
Коли він заговорив, що Україні треба вступати до НАТО, я зрозумів: все, його взяли в оборот – як "посла доброї волі" ООН чи як когось ще. Це йому, а не нам "губи медом замастили" та замість холодильника подарували найсучасніший рефрежератор. Хай би він, може, дописав дисертацію з теоретичної фізики, аніж намагався зображати аспіранта доктора Бжезінського – з геополітики.
Але раптом трапилася Оранжева революція – якраз на день Архангела Михаїла, і по Майдану та навколишніх вулицях пішли незліченні революціонери. Вони готові були померти – ні, не за Ющенка – за ідею. Хай і не зовсім зрозуміло, яку саме. Але не померли.
Наступна доба була гірким похміллям: знову, як і за Кучми після 1999-го, звідусіль повилазили різноманітні кліщі-уродища. А ті, які не померли на Майдані, знову повинні були емігрувати: у себе, в бізнес, в паралельний світ, в холодильник. Але він, наче Оболомов, що зліз з дивану, наче Ілля Муромець, що зліз із печі, вистрибнув із свого холодильника, залишивши в морозильній камері рокових спокусниць Ліль Бріків та Юль Солнцевих:

Веселі, браття, часи настали –
Ми наближаємось до мети.
Чому ж тоді я шукаю
Іншу стежку, чому я
Далі з ними не хочу йти?

Веселі, браття, часи настали –
На грудях світить нам слави знак,
Нам очі ніжно закрили,
Губи медом змастили,
Душу кинули просто так

Тихо тихо навколо стало –
Кудись поділися голоси,
Часи веселі настали,
Нас лишилось так мало –
Ну їх брате такі часи…



І чоловік зо п’ять моїх українських знайомих по секрету казало, що вони плакали, коли бачили відео на цю пісню. Особливо коли під кінець наче довженківські кадри: земля і засів новими зернятками. Це були серйозні та несентиментальні чоловіки – такі не плачуть ніколи. Я їм промовчав у відповідь про те саме.
Конформістський рок 2000-х – це набагато гірше за "попсу". Принаймні, "попса" не "клеїть горбатого", не намагається здаватися тим, чим вона не є. Рок як соціальний протест залишився десь у 1980-х – там, де Віктор Цой та Юрій Шевчук: "Перемен, мы ждем перемен!" Вони і досі не діждали – проте, не там дожидали. Рок як кокаїнове, героїнове чи маріхуанове блудослів’я – це взагалі справа для лікарів. Не для психіатрів – для наркологів.
Рок як екзистенційний протест – оце те єдине, що залишилося у цих звуках.
Рок як візіонерські осяяння, рок як музична містерія перетворення, рок як передначертання Долі, рок як Рок.
Ми будемо ховатись у їхніх звуках, у їхніх барабанних збивках, у свисті мікрофонів, у чарівних передзвонах райських дзвоників та замогильному скреготі їхніх електрогітар.
Хтозна, а раптом це останнє місце, де ми можемо сховатись?


Вплив ОЕ на українців є надзвичайним, і ви, певно, про це знаєте. Відчуваєте відповідальність? Маєте стратегічні міркування щодо того, як розпорядитися цим капіталом?
– Так, безумовно, відчуваю. Оскільки, коли ти виходиш до аудиторії в декілька тисяч, декілька десятків тисяч людей, то більшість твоїх думок та твоїх слів підсилюється тією величезною енергетикою, яка іде від залу, і, таким чином, дуже швидко й зрозуміло сприймається. Якщо ти скажеш, або вдієш щось таке, що є тобі непритаманним, це може привести до неправильних результатів, ти зробиш велику помилку. Тому така, безумовно, відповідальність існує. Але зациклюватись на ній не варто, тому що інакше ти перетворишся на людину, або якщо ми говоримо про "Океан Ельзи", на музикантів, які є заручниками власної значущості, чи власної відомості. А митець має бути вільним.
Зараз, ніби у добу Перебудови, совістю народу знову стали рокери – не церква, не поети, не журналісти, а саме рокери. Не вбачаєте в цьому певних закономірностей?
– Просто рок-музика є достатньо легкою для сприйняття. Разом з тим в рок-музиці в тій чи іншій мірі завжди присутні алегорії, зв’язані з соціальним змістом. Тому її всі сприймають найкраще.
Чому ОЕ повертається до року? І що у світовій рок-музиці вас особисто зачаровує, чим, на вашу думку, визначається її вплив і значущість?
– На сьогоднішній день є різний вплив. Можна впливати так як Bono з U2 – їздити на самміти, або проводячи великі благодійні акції. Можна впливати так, як це робить Tori Amos, впливаючи на почуття й емоції людей, на їх серця, на підсвідомість. Можна впливати так, як це робить поп-музика, яка фактично пропагує вільний від стереотипів і дуже часто спримітивізований спосіб життя. Є різні способи впливу.
А стосовно "Океану Ельзи" – ми ніколи не відходили від року, щоб до нього повертатися.
Ви більш красномовні у піснях, а в інтерв’ю на питання відповідаєте або сухо, або надто поетично і не конкретно. Чому? Вас дратують ЗМІ, стандартні питання або нерозвинений читач?
– Я вважаю, що найкраща відповідь на питання – це та, яка відкриває суть, але залишає дуже багато простору на домислення.
Ви бачите прогрес у тому, що відбувається в Україні останні 15 років? Якщо так, чим цей прогрес вимірюється – політикою, добробутом, освіченістю?
– Все відбувається за зрозумілим сценарієм. Однак хотілось би пришвидшити перехід від пошуку заради тої гармонії, яку ми шукаємо.
Як оцінюєте ефективність піар-акції з підтримки вітчизняної книги, в якій ви нещодавно брали участь?
– Поки що рано про це говорити, давайте краще дочекаємось до кінця року, коли ми зробимо все, що хотіли зробити.
Чому вважаєте, що освічена нація є щасливішою? Доведіть, будь ласка.
– Я не сказав, що освічена нація є щасливішою. Я сказав, що освічена нація є сильнішою. Деколи, як казав Грібоєдов – горє от ума, але в будь-якому разі, чим більше людей в країні які мають широкий світогляд, здатність до глибокого аналізу та пізнання, тим більше шансів, що країна буде конкурентно спроможною, й разом з тим, успішною.
Що для вас – успіх у Росії? Нащо він, іншими словами? Це суто комерційний проект, або ви хочете донести щось до наших східних сусідів. Тоді – що саме?
– Успіх у Росії є для нас дуже приємним. Російська аудиторія – це важлива для нас й шанована нами аудиторія. Однак ми би не хотіли робити окремих акцентів на популярності в Росії. Нам однаково дорога публіка скрізь. Хоча, безумовно, ми відчуваємо себе українською групою.
Чи вважаєте показником якості музичного продукту той факт, що ваш новий диск став платиновим у перші ж години продажу? На що спираєтесь у оцінці власної музики?
– Для нас не є важливими цифри. Хоча приємно, ще вже друга платівка (2005 рік, альбом GLORIA також став платиновим) удостоюється таких високих результатів. Думаю, що найважливішим є навіть не те, скільки людей купили твій альбом, хоча це теж важливо, а те, скільки людей, послухавши цей альбом, сказали – "це саме те, що я хотів, або навіть більше". От відсоток таких людей, відносно всіх тих, хто купили диски, є важливим внутрішнім критерієм для нас.


22 травня у київському Палаці спорту в рамках всеукраїнського туру "МІРА" відбувся приголомшливий концерт групи Океан Ельзи.
Палац спорту був заповнений вщент – на концерт Океанів зібралася рекордна кількість глядачів за всю історію концертів в Палаці Спорту – близько 15 тисяч.
Музиканти презентували глядачам нову концертну програму. Окрім пісень з нового альбому "МІРА", музиканти виконали деякі пісні з попередніх альбомів.
Від першої до останньої пісні зал співав разом з групою, однаково тепло зустрічаючи як добре відомі пісні з попередніх альбомів, так і нові.
Для туру "МІРА" була розроблена особлива концепція виступу з ефектом інтимності, "кабінетності". Для підсилення цього ефекту за допомогою статичних приладів світло розподілялось окремо на кожного з музикантів. Безпосередньо у київському Палаці Спорту сценічне світло було виставлене таким чином, що візуально подовжувало сцену й створювало враження абсолютного єднання сцени із залом. За враженнями очевидців зі стажем, такого концерту у своєму житті вони ще не бачили!
Через великий ажіотаж, викликаний цим концертом, було оголошено другий концерт у Києві – він відбувся у Палаці спорту 24 червня.
Наразі група перебуває у всеукраїнському турі, який охопить концертами близько 30 міст України. По його завершенню "Океан Ельзи" чекають гастролі у США та Європі.

Архив журнала
№47, 2015№45, 2008№44, 2008№43, 2008№42, 2008№41, 2008№40, 2008№39, 2007№38, 2007№37, 2007№36, 2007№35, 2007№34, 2007
Поддержите нас
Журналы клуба