Другие журналы на сайте ИНТЕЛРОС

Журнальный клуб Интелрос » Политик HALL » №36, 2007

Чому саме Львів? Тарас ВОЗНЯК
Просмотров: 7517

Львів можна не розуміти. Це мене не хвилює. Я знаю головне – Львів не можна не враховувати у найсерйознішіх геополітичних розкладах. Про це свідчить та сама історія.


altОглядаючи всю історію розвитку Львова, ми можемо побачити принаймні чотири дивним чином втілені у львівській архітектурі періоди розвитку міста, що сформували його дух. Це руський Львів, що задав головний тон місту, ренесансний Львів – місто великого торгового шляху, сецесійний – місто трьох (українського, польського та єврейського) національних Відроджень, а також місто українського і польського (маємо це визнати) національного резистансу.
Часто запитують, а чи є Львів європейським у повному сенсі слова містом, закладаючи у поняття європейськости лише позитиви. Звичайно, так, як, скажімо, Венеція чи Севілья, де, як і у Львові, немало історичного Сходу і чиє сьогоднішнє завдання і шанс – втримати це різноманіття, що є інструментом і перевагою. Львів є містом полікультурного спадку. На його візантійську основу наклалися польське, німецьке, єврейське, вірменське, австрійське, а згодом російське та совєтське нашарування, через Львів відбувалася трансляція європейських віянь, через нього йшли на Україну католицизм, протестантизм, контрреформація, хасидизм, франкізм, сіонізм. Сам же він зазнав ерозій соціалізму/комунізму і націоналізму. Місто спробувало всіх європейських великих стилів – ренесансу, бароко, рококо, класицизму, щоб знайти своє справжнє обличчя у розніженій віденській сецесії.
Свою самостійність Львів вибудовував на магдебурзькому праві, автономії Koenigreich Galicien und Lodomerien, австрійському парламентаризмі. У незалежній Україні місто намагається існувати на принципах хоча й обмеженого, однак самоврядування.
В історії українського національного руху Львів не раз відігравав ключову роль. Уперше – наприкінці XIX століття, коли через переслідування російського царату центр національного руху перемістився з Наддніпрянської України в Галичину. Саме тоді Галичину порівняли з П’ємонтом, маючи на думці, що вона покликана відіграти в долі України таку ж роль, що і П’ємонт у визволенні та об’єднанні Італії.
Вдруге Львів став головним осередком українського політичного життя у 20-30-х роках ХХ століття, коли тоталітарна система в СССР придушувала будь-які спроби усамостійнення народів, і лише в Західній Україні, попри утиски польської влади, визвольний рух продовжував розвиватися. Проте, в обох випадках Львову не вдалося до кінця відіграти роль столиці "українського П’ємонту".
З волі Гітлера та Сталіна Західна Україна і Львів, як розмінна монета, опинилися у складі СССР. Скільки років Україна була розірвана по різних імперіях – і ось, здавалося, нарешті єдність. Як з’ясувалося – зі звірячим обличчям. Чи про таку єдність йшлося західним українцям?
Чи не кожна родина на Західній Україні потерпіла від цього режиму. Оговтавшись, більшість населення так чи інакше почало опиратися, і цей опір тривав аж до 50-х років. До кінця свого існування комуністичне правління так і не зламало хребта мовчазному, але затятому неприйняттю. Виростали нові покоління, а спротив залишався, створюючи передумови виникнення вогнищ і каталізаторів розвалу СССР.
Після об’єднання України під совєтською владою і придушення націоналістичного підпілля Львів, здавалось, остаточно перетворився у пересічний обласний центр СССР, хоч і з певною "місцевою специфікою". Проте й тоді багато українських патріотів вірили, що нове національне відродження почнеться саме зі Львова.
Наприкінці 80-х, коли внаслідок горбачовської перебудови та гласності з’явилися перші паростки свободи, Львів першим став на шлях боротьби за державність і значною мірою потягнув за собою всю Україну, втретє ставши центром національного відродження.
Чому саме Львів? Опинившись під більшовицькою владою лише в 1939 році (остаточно в 1944), Львів зазнав меншого впливу системи. Він і в совєтські часи залишався одним з найбільш українських міст України, де попри всі русифікаторські зусилля панувала українська мова. КГБ й комуністичній пропаганді не вдалося витравити пам’ять про національно-визвольну боротьбу. Справу підпільників 40-50-х новими методами продовжували дисиденти 60-70-х – Львів став одним із найважливіших осередків дисидентського руху.
Незважаючи на атеїстичну пропаганду, Галичина залишалася цитаделлю релігійності, що в совєтських умовах було проявом нонконформізму. У підпіллі продовжувала діяти заборонена Українська Греко-Католицька Церква.
Після здобуття Незалежності місто опинилося на роздоріжжі. Увага політичних лідерів сконцентрувалася на загальноукраїнських справах, націонал-демократичний політичний істеблішмент переїхав до Києва. Практично ніхто не займався власне регіоном та Львовом. Націонал-демократичні, а потім і постнаціоналістичні лідери бачили Галичину як своє завжди вірне запліччя, справний інструмент для здобуття чергового депутатського мандату. Як результат – регіон і місто почали деградувати: економічно, політично, суспільно. Прийшов час усвідомлення цієї ситуації, певного отверезіння. Потрібно визначитися як щодо своїх можливостей, так і щодо перспектив. Звісно, не можна вибудовувати утопічних проектів на кшталт водного шляху з Гданська до Галаца, однак, якщо нічого не плануєш, то нічого і не осягнеш – місто та регіон і далі стагнуватимуть.
Якщо говорити про Львів, то щонайперше слід відійти від старих індустріальних підходів до його розвитку. По-перше, тому, що для такого шляху розвитку регіон не має жодних ресурсів (енергетичні та матеріальні ресурси у регіоні незначні), а по-друге, індустріальна епоха у світі завершується. Наступає епоха інформаційна, що потребує набагато менших матеріальних затрат, однак набагато більше затрат інтелектуальних. А інтелектуальний ресурс у регіоні є, хоча він майже не відновлюється. Інформаційний продукт, чи то телепередача, чи програмне забезпечення, дуже трудозатратний, а саме трудові ресурси у регіоні дуже великі.
Однак, для реалізації такого інформаційного, у найширшому сенсі слова, проекту потрібні не просто трудові ресурси, а трудові ресурси високої кваліфікації. Тому безсумнівним пріоритетом має бути розвиток освітньої структури, університетський проект, модернізація, підвищення рівня і можливо перепрофілювання ряду вищих навчальних закладів.
Львів, історично місто багатонаціональне і полікультурне, має шанс стати свого роду Страсбургом Центрально-Східної Європи, містом зустрічі Заходу та Сходу Європи, містом примирення українців і поляків, українців і євреїв після сотень років конфліктів та непорозумінь. Європейський вигляд Львова є чималим ресурсом для переконування європейців у європейскості України. У цьому непоганим ресурсом був би розвиток Українсько-Польського Колегіуму не тільки у Любліні, але й у Львові і, можливо, трансформація його у справжній університет.
Львів може відіграти і роль проєвропейського лобіста в Україні. Саме звідси мали б генеруватися проєвропейські ідеї та проекти, однак, досі постнаціоналісти плекають надії на якийсь ефемерний, неєвропейський, третій вибір України, чим успішно ллють воду на російський млин нового/старого євразійського проекту. Виборці на чергових виборах мають нарешті замислитися і над тим, що професійні "рятувальники" України вкупі з дрібними галицькими олігархами вже давно продемонстрували, що саме регіоном та містом вони не хочуть і не будуть займатися, використавши його тільки як плацдарм для столичної кар’єри.
Безсумнівним пріоритетом Львова мав би стати і потужний медіальний проект. Сьогодні в Україні практично монополізовано весь інформаційний простір не тільки у політичному, фінансовому, мовному сенсах, але й у географічному – всі серйозні медіапроекти зосереджено у Києві. Однак, оптимальною, на нашу думку, була б німецька модель децентралізації медіального простору, при якій головні газети видаються поза Берліном, головні телевізійні канали теж працюють у регіонах, хоча транслюються на цілу Німеччину. Загальнонаціональні медіальні ресурси не обов’язково мають творитися у Києві. Шансом міг би бути спільний телевізійний проект разом з ЄС (подібно до німецько-французького культурологічного каналу Arte), або ж загальнонаціональний інтернет-проект саме у Львові. Не менше шансів мають і кілька респектабельних львівських газет.
Саме Львів мав би бути полігоном для відпрацювання моделі успішного, зорієнтованого саме на ЄС а не на Росію міста (як інші "успішні" в Україні міста – Донецьк, Дніпропетровськ...), чого, до речі, очікували і на Сході України. Однак, Львів таким прикладом успішного прозахідного міста не став. Радше навпаки.
Не можна нехтувати і тим, що Львів і досі, дарма, що у Незалежній Україні, залишається, найбільшим україномовним, а отже, у повному сенсі слова, українським містом.
Львів мав би стати місцем творення нової "української ідеї", нового "українського проекту" – європейського варіанту динамічної і демократичної єдності у різноманітності, а не накинутого Росією екстенсивного євразійського варіанту, з її російськомовною суспільною верхівкою та суржикомовними масами. Саме Львів має нарешті подолати шкідливий, успадкований з 30-х років, постнаціоналістичний проект української моноетнічної держави.
Не можемо забувати і про Львів у контексті нового кордону з ЄС, бо з його встановленням місто буде відірване не лише від своїх головних економічних партнерів, але й штучно позбавить людей по обидва боки кордону їхнього історичного спадку. Ні до чого доброго такі поділи, звичайно, не приведуть. Не інтегровані до європейських стандартів прав та свобод людини, Україна та Львів можуть стати новим вогнищем міжетнічних конфліктів.
Важко прогнозувати майбутню можливу роль Львова не виходячи з ресурсного потенціалу всієї Західної України. Після проведення адміністративно-територіальної реформи Львів, без сумніву, має стати центром набагато більшого адміністративного утворення, ніж Львівська область. Не конче воно має охоплювати тільки Галичину. У відповідності з різними пропозиціями туди мають увійти і Волинь, і Закарпаття, і Буковина. Вже довший час цей законопроект не може вийти за рамки профільної комісії Верховної Ради. Можливо, власне, через відсутність таких депутатів від Західної України, які б зрозуміли потрібність вказаної реформи і пролобіювали інтереси регіону. Гальмує не лише депутатська обмеженість, але й опір сьогоднішніх обласних властей, що, мріючи залишатися "великими" володарями маленьких територій, дуже зручно спекулюють міфом "галицького сепаратизму", долучаючись тим самим до деградації всього регіону.
Західний регіон завжди був джерелом людських ресурсів. Чимось подібним він є і зараз – до Києва чи за кордон вимивається найцінніший науковий потенціал, освічена молодь. Для його регенерації та повернення хоча б частини заробітчанських емігрантів потрібно було б створити економічні передумови, однак цієї перспективи поки що не видно. Щоправда, у цьому можна побачити і певні позитиви – люди, що пропрацювали на Заході певний час, переймають культуру праці, навички, технології, вони найменш негативно налаштовані щодо Заходу. Живий контакт з найближчими сусідами у Середній Європі знімає міжетнічні напруженості у самому регіоні. Масове володіння іноземними мовами у Західній Україні є неспівмірно більшим у порівнянні із відповідними показниками у Центральній чи Східній Україні. У Галичині чи Буковині на побутовому рівні без проблем спілкуються польською, угорською чи румунською мовами – мовами країн, що невдовзі, як члени спільноти, стануть значним ресурсом для співпраці з ЄС та НАТО.
Економічний потенціал Західної України та Львова сьогодні незначний, однак істотно позитивно відрізняється кількість повсталих тут малих та середніх приватних підприємств у порівнянні зі сходом України, де все ще переважає морально та фізично застаріла сировинна індустрія – видобуток металу, вугілля, енергетика. Саме така структура підприємництва у регіоні, що подібна до структури у сусідніх країнах Середньої Європи, створюють найкращу в Україні базу для формування середнього класу та розвитку громадянського суспільства.
Важливою перспективою регіону є розвиток транспортної та продуктопровідної інфраструктур, що значною мірою і зумовить успіх "європейського проекту для Львова". Місто має стати ефективними воротами України на європейських транспортних магістралях. Сьогодні основна увага приділяється реконструкції та будівництву сучасних швидкісних доріг. Транспортна Координаційна група G24-Т, що функціонує як Транспортне Міністерство ЕС, затвердила план перспективного розвитку Європейської транспортної мережі. Він передбачає розвиток 9 транспортних коридорів для вантажних та пасажирських перевезень через Європу. Два з них перетинатимуть Львів: транспортний коридор №3 Берлін-Вроцлав-Львів-Київ, транспортний коридор №5 Трієст-Любляна-Будапешт-Чоп-Львів. У майбутньому коридори №3 і №5 об’єнаються із південною трансєвропейською трасою Лісабон-Мадрид-Трієст, яку продовжать до Росії, Казахстану, Центральної та Південно-Східної Азії.
До цього часу транспортна сітка України, попри проєвропейські декларації, розвивається не у напрямку ЕС, а спиною до нього. Швидкісні потяги пускаються у першу чергу до Харкова та Одеси, а не до Львова чи ЄС. Проект швидкісного потягу Київ-Львів дуже на часі.
Не менш нагальною є і потреба подальшої розбудови сітки прикордонних переходів уздовж всього західного кордону України. Регіональні лобі мали б бути головними промоторами лібералізації майбутнього візового режиму на західному кордоні України з ЄС, однак дивним чином ніхто з, тоді ще кандидатів у депутати ВР, навіть не обіцяли цього. Без цієї лібералізації західний регіон та Львів опиняться у ситуації "візового" голодування, що спричинить напруженість на кордонних переходах і сприятиме масовому розквіту корупції.
Стратегічне значення має і нафтопровід "Одеса-Броди-Гданськ". Однак, нещодавнє перенесення головного офісу зі Львова до Києва істотно зменшило причетність Львова до його експлуатації та підірвало економічну основу міста.
Для ефективного функціонування регіону та міста велике значення має розвиток вільних економічних зон на кордоні з ЄС та у самому Львові – вільна економічна зона "Яворів" прилягає до західної межі міста. Нещодавно розпочалися процеси перенесення виробництв з країн Середньої Європи, що приєднуються до ЄС, на прилеглу територію України – головно у вільні економічні зони поблизу кордону. Це очевидний позитив, адже примітивний рух товарів доповнився конкретними інвестиціями, створенням додаткових робочих місць, а отже і зменшенням соціальної напруги у прикордонних регіонах. Рівень кооперованості регіону та Львова із країнами Середньої Європи значно вищий, ніж у цілому по державі. Однак, неодноразові спроби створити вільну економічну зону у самому Львові наполегливо блокуються у Києві.
Економічним ресурсом регіону та міста є майбутня близькість ЄС. У цьому контексті цікавим був би подальший розвиток системи єврорегіонів на майбутньому кордоні з ЄС, що стимулювало б транскордонну співпрацю. Зараз розробляється концепція ще одного єврорегіону "Сян" з центром у Львові та Ряшеві на базі Львівської області та Підкарпатського воєводства РП, що мав би стати механізмом розвитку транскордонної співпраці.
Карпатський, Волинський регіони та Львів мають і великий туристичний та рекреаційний потенціал. Для розвитку цього ресурсу потрібно виконати ряд передумов: у регіоні має бути сприятлива атмосфера для всіх приїжджих (особливо для так званого "сентиментального" туризму), доконечно розбудовані готельний бізнес, сфера обслуговування, музейництво (разом з кільцем замків довкола Львова). Щонайпершими завданнями є проблема водопостачання, реставрації та збереження історичного центру Львова.
Найближча мета української політики – статус асоційованого членства у ЄС та створення зони вільної торгівлі. Найближчим часом головними формами співробітництва України з її західними сусідами є співпраця у рамках таких спеціалізованих структур, як Вишеградська четвірка і Центрально-європейська ініціатива. Для України та Львова головним партнером у цій інтеграції, звичайно ж, є Польща – саме Львів міг би стати центром українсько-польського співробітництва у рамках співробітництва Україна-ЄС. Всі необхідні передумови для цього вже закладено.
Одним з напрямів євроатлантичної інтеграції України є її зближення з НАТО. У цьому сенсі Західний регіон України і Львів, як місце розміщення Штабу Західного оперативного командування Української Армії, дислокації Українсько-польського батальйону, розміщення найбільшого у Європі Яворівського військового полігону, на якому головно реалізується програма України та НАТО – "Партнерство заради миру", мають шанс стати одним з істотних центрів саме цього процесу.
Певними кроками і розгортанні процесу інтеграції України до ЄС може стати створення у Львові постійно діючих наднаціональних установ, осередків діалогу політиків, учених, митців, першим прикладом чого став Самміт президентів Центральної Європи. Не позбавленій сенсу запропонований Києвом проект створення у Львові однієї з резиденцій президентів України – звичайно, у разі практичного, а не вербального європейського вибору України. Абсолютно необхідним є розвиток сітки генеральних консульств закордонних держав та представництв різних міжнародних інституцій.
Не менш вагомим, однак мало пропагованим і не використовуваним фактором є і те, що Львів є містом трьох всеукраїнських релігійних центрів – Української Греко-Католицької Церкви, Римо-Католицької Церкви та Вірменської Апостольської Церкви. Львів є унікальною доменою двох Кардиналів і може стати великим духовним центром, осередком екуменічного діалогу – передумови цього закладає Український Католицький Університет.
Тільки відкрите місто Львів має шанс не потонути у безнадійній провінційності, не застигнути у "закостенілостях" франкових Галапагосів, а стати успішним українським європейським містом.


Инна Дмитриенко
Известный русский писатель-диссидент Солженицын констатировал, что из-за того, что Россия не смогла включить этот край в состав империи, собственно, и возник галицкий сепаратизм, а следом за ним и независимая Украина. При этом он явно не учел, что галицкий сепаратизм не был истреблен другими империями, в составе которых он побывал. Те же, кто пишет о галицком феномене с симпатией и любовью, все чаще рассматривают его, как символ надежды на всеукраинское национальное возрождение. Но Галичина – только десятая часть Украины, если говорить о ее суммарном потенциале. Политический консерватизм галичан так и не смог подняться выше идей соборности в ее унитарном понимании и смириться с тем, что Украина по составу населения очень разная. Базируясь на лаврах первого этапа борьбы с коммунизмом, галичане упорно приобщают к национально-обрядовой традиции группы школьников из Восточной Украины во время рождественских каникул. Но не случилось главного: Надднепрянщина не приняла форм политического мышления галичан. А галицкие политики по сегодняшним меркам профессионализма получают не самые высокие оценки. Не стала понятней и сама "западенська" психология. А меньше всего понятен в этой ситуации сам Львов.
Пример Закарпатья и Волыни говорит о том, что идеологи ОУН не смогли приспособить донцовский национализм к потребностям других регионов. Он оставался преимущественно галицким национализмом, который если и находил сторонников вне Галичины, то не очень много. Во время войны "походные колонны" ОУН прошли героический путь от Львова до Кубани, но так и не смогли увлечь за собой большие массы украинского населения. Причин, конечно, много, но не последнюю роль сыграл все же "галицкий фактор":стремясь к лидерству галичане упорно сохраняли узко-региональные особенности! Даже в лесах Кировоградщины повстанцы читали журнал "Перець" на галицком диалекте, их зачастую принимали либо за поляков, либо за немецких шпионов – настолько непривычным было их произношение для остальных… Когда же всплески национального возрождения в той или иной степени охватили всю Украину, лидеры пассионарного западного региона снова наступили на родные грабли поверхностно-показушного подхода "главное побольше наших флагов". Неожиданно оказалось, что без "харьковского правописания"1929 года, без слов "фльота, кляса, бльок, парлямент" нам никогда не построить независимой Украины!
Национальная идея, замешанная в целый коктейль генетических обид, здесь пережила и Сталина, и Хрущева, и Брежнева… Перестройку во Львове восприняли преимущественно как шанс национального освобождения, но не обновления или оздоровления… Киев к концу 80-х был не только толерантнее, но и интеллектуальнее Львова. К нему присматривались Днепропетровск и Одесса, сам же он изучал опыт прибалтов. Но уже тогда в Киев активно рвалась пробудившаяся Галичина… Она принесла с собой свой подпольно-повстанческий опыт, психологию противостояния и нетерпение. Этого багажа могло хватить разве что на победу украинской символики. Еще в конце 30-х к руководству национальным политическим движением пришли студенты без оконченного образования, сельские активисты с несколькими классами. Вот почему политизированный Львов даже на снимках выглядит более провинциальным, чем тот же Таллинн или Вильнюс. Донцовский антиинтеллектуализм оставил глубочайший след в обществе и подорвал у определенной его части доверие к образованному человеку, когда превалирует убежденность, что не наука, не ум, не интеллект, а характер, воинственность, жажда власти делают человека способным вести народ. Галицкие миссионеры ведь и теперь больше руководствуются чувствами, а не разумом. В результате создалась атмосфера, когда аналитиков никто не слушает, а радикалы и крикуны – в почете. В этом смысле очень современной выглядит попытка философа и правозащитника Мирослава Мариновича отделить сущность украинской национальной идеи от галицкого национализма, который часто ее монополизирует, нанося большой урон консолидации нации во всеукраинском масштабе.
Монолитная ранее Галичина в какой-то момент оказалась расколотой по конфессиональному признаку при сохранении "совкового" уровня духовности… И главное, что при всем этом амбиции Львова оставались на прежнем уровне: Пьемонт и все тут! Мирослав Маринович, директор Института религии и общества Украинского католического университета считает, что толерантный Восток быстрее приобщит к политической украинской нации этнически неукраинские субстраты (как это было и в Запорожской Сечи), чем экзальтированный Запад.
Оказалось, что украинская столица гораздо больше поработала на создание консолидирующей национальной идеи, и соответственно, единой политической нации. Правда, у галичан всегда есть в запасе "несокрушимый" аргумент: что толку в патриотизме киевлян, если Киев остается русскоязычным городом? Однако даже львовский писатель Роман Иванычук, безусловный патриот родного края, вынужден признавать: "в Восточной Украине этот национально прозревший украинец в какой-то степени сильнее нас. Он искренен и предан, и будится в нем казацкая традиция солидарности, отваги и той украинской ласковости, которой у нас на Западе меньше".
"Сильнее нас…" – В этом есть много правды. Украинский патриот из Восточной Украины может плыть против течения, даже если он и один. Галичанину необходима привычная среда, он быстро "угасает" без поддержки своих. Чужих делать своими он не умеет. Так уж сложилось, что самые известные украинские патриоты конца ХХ века – это выходцы из обрусевших регионов: Донбасса, Причерноморья, Черниговщины. Василий Стус, Иван Дзюба, Микола Руденко, Петро Григоренко и многие другие не могли похвалиться украиноязычным окружением ни в юности, ни в детстве. И все же они сформировались как украинские патриоты. Без подполья. Без патриотической автокефальной церкви. Без родственников в Канаде. Они были патриотами, но не стали ксенофобами, чем выгодно отличались от многих галицких политиков, идущих на поводу у своего реликтового электората. Они умели делать друзьями русских, литовцев, армян, крымских татар… Тот же Мирослов Маринович удачно подметил: "Украинская идея, если ее основным стержнем станут ненависть и противостояние, не сможет конкурировать с обновленной русской идеей, которая формулирует себя в категориях новейшей геополитической дружбы. Во всяком случае, мягкое восточно-украинское сердце обязательно отвернется от злой галицкой антирусскости…"
Так можно ли найти Львову понятное практическое предназначение в современном быстро меняющемся мире?
Архив журнала
№47, 2015№45, 2008№44, 2008№43, 2008№42, 2008№41, 2008№40, 2008№39, 2007№38, 2007№37, 2007№36, 2007№35, 2007№34, 2007
Поддержите нас
Журналы клуба