Другие журналы на сайте ИНТЕЛРОС

Журнальный клуб Интелрос » Политик HALL » №36, 2007

Шевченко і шевченкоїди. Игорь БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО
Просмотров: 5525

Загалом збройні сили нашого шевченкознавства завжди передбачали наявність лише однієї захисної стратегії: приберіть-но Шевченка! З грошей. Таким чином Батьківщина могла спати спокійно, бо кордон був на замку. І тому прикордонне шевченкознавство з людським обличчям залишається найвищим досягненням української науки.
Тут вже нічого не вдієш, і цілком зрозумілою є затятість, з якою обстоюються косметичні ідеали національної ідентичності.



altУ нашого Кобзаря назагал кумедна доля. Свого часу футуристи з 1920-х затіяли акцію "Реабілітація Шевченка", вважаючи, що "аматори вишиваних сорочок і картопляного лушпиння дуже просто і дуже сумлінно засоплили Його постать". І що в країні, де кожен третій при слові "Шевченко" починає всміхатися, ніякий Чемберлен не пройде. Втім, психотичні інвестиції Шевченко отримав саме від закордонних інтерпретаторів. Ставши містифікованим супутником постмодернізму.
Отже, знову, як бачимо, постмодернізм. За його часів розігрується не футуристична "реабілітація" батька Тараса, а звичайний скандал. І з’являються книжки типу "Поет як міфотворець" Григорія Грабовича, "Шевченків міф України" Оксани Забужко і "Вурдалак Тарас Шевченко" Олеся Бузини. І навіть "Вульгарний "неоміфологізм": від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка" Петра Іванишина.
Загалом одним з перших розчув футуристичний заклик реставрувати Шевченка американський славіст Джордж (Григорій) Грабович. "А наші критики рідні / ба радянські шевченкісти, / певніш шевченкоїди, / замість того, щоб його реставрувати / і показати без штанів / як справжню людину, / зробили канона". Слідом стягнули штани з Лесі Українки, Ольги Кобилянської і Агатангела Кримського, відповідно, Нила Зборовська, Тамара Гундорова і Соломія Павличко. Але то пізніше. Спершу була книга Грабовича "Поет як міфотворець", а згодом – і міркування про "оголений" портрет нашого батька Тараса. При чому автор і в автентичності його "народного" образу засумнівався, уявляєте? Мовляв, на фото з-під етнографічного кожуха у Шевченка концертний фрак визирає! Начеб такий плейбой, як Шевченко, міг дозволити собі естрадний трюк з перевдяганням і введенням в оману цілого сонму шевченкознавців. Аналогічно, до речі, мерзнув у кожушку на голе тіло і знаний російський поет Андрій Вознесенський, чекаючи у дачній лазні на приїзд кореспондентів з "BBC". Ось з’являться вони, а поет вистрибне перед ними на сніг, засоромиться, і всі скажуть: "Русский медведь!"
Зрозуміло, що не були випадкові ті обставини, за яких зусилля з регенерації обірваних культурних традицій майже миттєво обернулися на нігілізм та негативне ставлення до колишніх ідеологічних догм у культурі. До цього призвели бюрократичний авторитаризм вищої школи, а також підступаючий ринок, який, опосередкувавши зацікавлення просвітленої публіки, почав висувати власні критерії інтелектуальної праці. У такій ситуації позиція дидактичного просвітительства і збереження культури, що спирається на дихотомію високого і масового в мистецтві, втрачає свою соціальну забезпеченість і культурну стійкість. Але існує. Справді класичним прикладом просвітянсько-народного шевченкознавства можна вважати програмову статтю "Міфоноші і адвокати" Олександра Сизоненка. Вона була видрукувана свого часу в "Літературній Україні" і присвячена зокрема розбору шевченкознавчих праць Грабовича і Забужко.
Несподівана втрата теперішньою літературознавчою публікою довіри до знакових в українській культурі постатей (якою, безперечно, завжди був Тарас Шевченко) пов’язана саме із тим, що ці постаті вже не в силі заповнити собою вакуум, утворений споконвічним чеканням Месії, Пророка, Вашингтона. Власне, по відношенню до них це чекання змінилося за своєю природою. Минуле перестало бути альтернативою, притулком, єдиною формою культури. "До Тараса Шевченка треба підходити, як до Везувія", – значить Сизоненко. Але постійно жити на вулкані, погодьмося, не дуже затишно! Так само, до речі, як і в музеї – незручно і доволі нецікаво. Втім, на щось більше теперішнє офіційне літературознавство, здається, не спроможне.
У принципі, така позиція зрозуміла. Давня література була дозволена офіціозом лише тому, що до неї було вільно дещо додати, або й зовсім щось прибрати. Ще недавно вшанування Шевченка нашою Системою можна було порівняти хіба що з возвеличенням самого товариша Леніна. Це була, мовити б, номенклатурна власність правлячого в культурі апарату – особиста і недоторкана. Натомість сучасна література і мистецтво самим своїм "незрозумілим" бунтарським існуванням, а також інтерпретаціями минувшини в очах Системи завше посягали на ту власність. А це вже було і залишається злочином. "Шевченко для нас – і Глагол, і Закон! І ніякими Фрейдами, Юнгами, Шопенгауерами та Шпенглерами, екзистенціалістами та постмодерністами його не виміряти і не переінакшити – руки короткі" – визначається сьогодні Сизоненко. Одне слово, "постмодернізму" нам не треба!
Зрозуміло, що самий тон таких міркувань про теорію в літературознавстві приховує внутрішню розгубленість і безпорадність наських "шевченкознавців" перед задачами систематичного розбору своїх дисциплінарних проблем. Слова "теорія" і "методологія" викликають у них страх виявитися некомпетентними і неадекватними теперішньому часові.
Скоріше за все, суть питання полягає у сенсі і статусі сьогоднішньої теоретичної роботи. Сучасна філологія як наука перетворюється на літературне краєзнавство, а в літературних дослідженнях панує дух провінційного педвузівського еклектизму. Дарма що прикрашений він вряди-годі номенклатурним жовто-блакитним пір’ям, що часом стирчить із найнесподіваніших місць: від індіанського епосу до пригод Робінзона Крузо. Дослідник насправді цурається "теорії", уникаючи широких предметних узагальнень і типологічних співставлень. Через це наше літературознавство являє собою своєрідну кашу із залишків етнографічної історії літератури, простеження мотивів, біографічної обумовленості творів та інших рутинних способів опису історико-літературного "тьох-тьох-тьох". У цій еклектиці глухнули і глухнуть літературознавчі голоси колишніх і теперішніх "відступників": Ігоря Костецького і Григорія Шевельова, Ігоря Качурівського і Віктора Домонтовича, не кажучи вже про Григорія Грабовича та Оксану Забужко.
Теперішнім "захисникам Шевченка" все важче буває захистити поета перш за все від свого власного, тривіального потрактування його творчості. Адже нині це потребує зовсім іншого аналітичного апарату, інших уявлень про дисциплінарні антропологічні конструкції, інших теоретико-методологічних ресурсів, якими той самий Сизоненко не володіє і не хоче володіти, мовляв, "про Шевченка і писати, і говорити, і трактувати його творчість треба так само ясно, просто не лукаво, як він сам писав", а все інше – розвінчування Кобзаря, стратегію чого, уявіть собі, "розробив Аллен Даллес 1945 р. перед останніми залпами Другої світової війни". (А ось Володимир Висоцький вважав, що "это все придумал Черчиль в восемнадцатом году"!).
"Нам нав’язують трактування чужинське, звихнуте на ідеалістичній маячні, на фрейдизмі!" – приречено волає Сизоненка. І звідси походять кумедні погрози щодо близького приходу вищезгаданих Месії, Пророка чи Вашингтона "з новим і праведним законом" власності на дослідження культурних традицій. Зазвичай це обертається повною відсутністю критичного імунітету до "рушників" із "солов’ями" в літературі та мистецтві. Або й більше – утвердженням академічних версій, що утворилися у шевченкознавстві внаслідок виникнення "офіційних" роз’яснень відносно тих же "Гайдамаків" чи "Гонти в Умані".
І в результаті посеред нинішніх дослідників не виникає жодних суперечок чи дискусій (а це вірна ознака виродження самої дисципліни чи повної її стагнації). Не виникають вони насамперед тому, що, навіть, будучи винесені поза стіни Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАНУ, аніяким чином не утворюють поля для критичної перевірки висунутих гіпотез. Конститутивною є процедура не пояснення, а відбору літматеріалу, який заміняє і аналіз, і концептуальну інтерпретацію.
Отже, думка про те, що будь-який академізм у науці – це воля до тотальної влади, народжує сьогодні найрізноманітніші індивідуальні тактики. Скандальна книжка "Вурдалак Тарас Шевченко" Олеся Бузини у цьому контексті є цілком показовою.
Які ж були передумови "ревізіоністського" перегляду української літературної класики, здійснені Бузиною? З одного боку, це незадоволення дотеперішнім станом сучасного літературознавства, що зосередилось на проблемі точного контролю дисертаційного матеріалу, накопиченні прагматичних парадоксів і підміні сенсу самого слово "знання".
З іншого боку, чималу "ревізіоністську" роль зіграло розчарування в ідеях консенсусу і діалогу, неможливих в системі, де ігноруються усі неофіційні форми розуміння і нетрадиційні інтерпретації. Саме на розвінчуванні такої, донедавна потужної структури, як мислення бінарними опозиціями "класичне-сучасне" (себто "святе-брутальне") побудовані намагання Бузини дослідити літературну спадщину з національного пантеону. Для Бузини його "критична" діяльність в якості дослідника класичної спадщини – це спосіб виявити її симулятивність, штучність і робленість щодо сьогодення. Мовляв, в опусах на кшталт "Вурдалак Тарас Шевченко" відбудовується реальність образу, вихолощена хрестоматійним трактуванням.
"Деякі щирі українці нахвалялися побити авторові морду", – пригадується, писав ще 1922-го року футурист Михайль Семенко після того, як довкола його маніфесту із "спаленням "Кобзаря" розігрався нечуваний в українській літературі скандал. Історія, як бачимо, повторюється. „Бузинятина" це нині мало не літературознавчий термін.
В суті речі, факт оприлюднення памфлету "Вурдалак Тарас Шевченко" зайвий раз довів, що не тільки мова офіційної ідеології, але й промовляння сучасного соціального "дна" рівною мірою утворюють реальність. Тобто найрадикальніші варіанти розкладу цілісності в пантеоні української літкласики, як правило, позбавлені самостійного значення. Радикальна атака на літукраїнну спільноту, здійснена Бузиною у його памфлетних текстах, – це лише складова великого експерименту сучасності. Зрозуміло, що для розглядуваного тут автора творчість самого Шевченка – лише тло, на якому він зображує власну постать.
Ясна річ, що саму ідею такої стратегії навряд чи варто сприймати серйозно. Втім, вона симптоматична для постмодерного мислення в літературознавстві, який у відміні колишніх звичних зв’язків бачить лише шлях до нової неієрархічної цілісності. Але шлях – не завжди дорога.
Загалом страх банальщини в офіційного дослідника заступає сьогодні усі можливі доводи, із фактографічними включно. Теоретична абстиненція при цьому заповнюється жалюгідним компенсаторним "націоналізмом". І надходять солодкі марення про історичне призначення Української Літератури, якій буцімто судилося увійти у майбутнє чомусь саме великими епічними полотнами. Вони наповнюють душу тугою за нездійсненим, породжуючи не таке вже й дурне запитання: "А хто ж зробив так, що нашого Кобзаря нині треба захищати?" Невже це самий Ален Далес, як на тому наполягає Сизоненко, за допомоги "сановитих власників вілл, гігантських авіаційних та автомобільних заводів, нафтових магнатів та банківських воротил" прирік нашого Генія і Пророка на довічний хрестоматійний контекст в літературі, звідки бачиться один вихід – не відродження, а реанімація "історичного тіла"?
І все частіше зануджені сучасні дослідники заходять до спальні подивитися на мертве тіло. А Тарас Шевченко, підвівшись, каже їм:
– Здрастуйте!


– А за те я його ненавиджу, що саме Шевченко кастрував нашу інтелігенцію. Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім’я йому легіон? Хіба це не Шевченко – цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна й безвольна людина, – хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати "по-катеринячи", бунтувати "по-гайдамачому" – безглуздо та безцільно – й дивитися на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як-то кажуть, за очі й пити з ним горілку та холуйствувати перед ним, коли той фамільярно потріпає нас по плечу й скаже: "а ти, Матюшо, все-таки талант". Саме цей іконописний "батько Тарас" і затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю.
Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б і України, а я гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досі... бо в сьогоднішньому вигляді з своїми ідіотськими українізаціями в соціальних процесах вона виконує роль тільки тормоза.


Микола Хвильовий. Вальдшнепи. 1927


А наші критики рідні ба радянські шевченкісти, певніш шевченкоїди, замість того, щоб реставрувати і показати без штанів як справжню людину, борця, що знавсь на поетичному ремстві – зробили канона і наділи на Шевченка ковпак та свиту і разом як блазня виставляють на показ і репетують і репетують вони –
учіться
учіться
у нього рими!


Ґео Коляда. Ей, ви, не хапайте за манжети тов. Шевченка! 1929



– А за те я його ненавиджу, що саме Шевченко кастрував нашу інтелігенцію. Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім’я йому легіон? Хіба це не Шевченко – цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна й безвольна людина, – хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати "по-катеринячи", бунтувати "по-гайдамачому" – безглуздо та безцільно – й дивитися на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як-то кажуть, за очі й пити з ним горілку та холуйствувати перед ним, коли той фамільярно потріпає нас по плечу й скаже: "а ти, Матюшо, все-таки талант". Саме цей іконописний "батько Тарас" і затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю.
Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б і України, а я гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досі... бо в сьогоднішньому вигляді з своїми ідіотськими українізаціями в соціальних процесах вона виконує роль тільки тормоза.


Микола Хвильовий. Вальдшнепи. 1927

 

 

 

Архив журнала
№47, 2015№45, 2008№44, 2008№43, 2008№42, 2008№41, 2008№40, 2008№39, 2007№38, 2007№37, 2007№36, 2007№35, 2007№34, 2007
Поддержите нас
Журналы клуба