Другие журналы на сайте ИНТЕЛРОС

Журнальный клуб Интелрос » Политик HALL » №37, 2007

Игорь БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО. Координація слави
Просмотров: 3424

У нинішньому засиллі літературних премій, конкурсів і на всілякий штиб рейтингів пересічному читачеві годі второпати, навіщо вони потрібні. В ідеалі будь-яка премія нібито покликана визначити шлях майбутнього розвитку літератури. Але ж сама література розмежована сьогодні на офіційну, ринкову, а також конкурсну. Ідеальна премія –
це взагалі камертон, налаштований на подолання згаданих меж: кордони розсуваються, сутінки розходяться, в літературі з’являється перспектива. Проте, між суспільством, реальним літературним процесом і механізмом функціонування наських премій існують суттєві розбіжності.

Хоч премій і конкурсів не меншає, але читач все одно обирає якусь іншу літературу. Прислухаючись до нього, часом самі письмаки механічно гуртуються під назвою "Інша література". Зокрема, існує практика – скандальні відмови від премій, як це зробив свого часу Юрій Андрухович. Популярності це не завадить. З іншого боку, можна звинуватити журі в консерватизмі, расизмі, антисемітизмі та гомофобії, як це було у випадку з "Книжкою року Бі-Бі-Сі". Виходить, і одіозна "Книжка року" на чолі з Костянтином Родиком, що викликає заздрісний лемент люду, і герметична Шевченківська премія – це ігри заради ігор? Суцільне відмивання чи перерозподіл казенних грошей і симуляція літературного процесу?
Втім, літературна премія – далеко не панацея для "живого" літературного життя. У цьому самому житті (але за межами України) живе, наприклад, сьогорічний лауреат Шевченківської премії польський поет Остап Лапський. Інший громадянин не України, що номінувався на Шевчекнівку – Мойсей Фішбейн. Напевно, вони варті були відзнаки вже тому, що писали українською. Та ще й „вживу".
Окремої уваги варті такі назви наших конкурсів, як "Золотий Бабай" і "Коронація слова". Хто вигадує такі лексичні шедеври? Кому потрібні продукти цього „плужанства", які щороку роздруковуються щоразу новими видавництвами? Наразі і "коронація", і тавтологічне тут "слово" виявляються елементами ринково не функціональними. Все це діє на руку хіба зубатим критикам.
Втім, на обрії давно вже з’явилися інші премії та конкурси, що формуються десь подалі від спілчанських годівниць та діаспорних фондів, задивлених на патріотичні боввани. Загалом буржуйські це конкурси з преміями, товариші, оскільки грошові, до того ж цілком приватні, і це ніби як чудово – супроти номенклатури Шевченківської премії. Скажімо, "Книжка року Бі-Бі-Сі" або премія "Лучшая украинская книга" журналу "Кореспондент". Для того, щоб зрозуміти механізм популярності, яким користуються їхні засновники, треба нагадати, що ці медійні аматори механічно переносять свої "літературні" симпатії на теорію маркетингу. Добре, якщо вони люблять книжки не віртуально, а, мовити б, навпомацки. Тобто, крім модних імен, знають, про що новий роман Ірен Роздобудьмо. Втім, це так само складно, як відрізнити поета Павла Коробчука від поета Коробчука Петра. На жаль, маємо усе ж таки віртуальну любов, немов секс по телефону. Чи пак "дзвінкову" організацію літературного процесу. Що це таке?
Отже, віртуальний літературний процес і "масова" популярність його героїв – це результат фантазування. Не маркетологів, яких більшість українських видавництв не мають, бо дорого і навіщо, але – зацікавлених редакторів громадських видань: глянцевих і суспільно-політичних, як уся наша нинішня культура.
Сьогодні маємо два типи фантазій на тему конкурсної популярності.
Перший – це суто жіночі фантазії редакторок чи завідувачок відділами культури в журналах-газетах, або зовсім вже "фантастична" діяльність Світлани Пиркало з РС Бі-Бі-Сі чи Серафіми Василькової з інтернет-видання "Кульбіт". Ці фантазії, як правило, не передбачають особливої реалізації. Адже це лише милі мріяння про те, як непогано було б мати свій власний рейтинг авторів і книжок, що б сформував нову віртуальну модель літературного ринку. Помилятися таким мрійницям не страшно, оскільки мріють вони, як правило, у недешевих виданнях, для яких оплатити якусь недолугу літературну вікторину – раз плюнути. Оскільки переможців вибирає або добре оплачуване журі, або взагалі анонімна інтернет-спільнота, і тут вже авантюр з махінаціями не уникнути.
Другий тип – це чоловічі фантазії активних редакторів, видавців і реальних улаштовувачів шоу типу Костянтина Родика, Петра Мацкевича, Івана Малковича чи братів Капранових. Їхні плани – це якраз оті "правильні" віртуальні фантазії, що в принципі передбачають власну реалізацію, немов марксизм, глобалізація чи Інтернет. Реальні вони ще й тому, що оплачуються не наосліп (як ведеться в попередньому випадку – головними редакторами-сибаритами на утриманні в закордонних хазяїв-інвесторів), а реальними видавцями-замовниками "популярності" для того чи іншого автора. Звідси й суб’єктивність "конкурсних" рейтингів. Адже перевіряються вони життям, тобто книжковим ринком. А він, як відомо, в Україні – єдиний, і інтереси його рядових споживачів не купиш для власного задоволення чи на користь українським авторам, оскільки ті споживачі все одно придбають Коельо чи Марініну.
Словом, перспектив щодо об’єктивності премій-конкурсів у наших вельмишановних організаторів – ніяких. Оскільки небагато з них знає точно, що ж таке – сучасна література, і як її оцінювати. І то не вихід, коли від редакційної нудьги намагаються створити її самотужки на шпальтах своїх газет-журналів, використовуючи, так би мовити, службове положення.
У принципі, нехай буде багато літературних конкурсів і, відповідно, журнальних премій – хороших і різних. Але книжковий ринок це все одно не структурує. Адже ці заходи – не жанрові чи художньо-стилістичні, а всього лише локальні, дилетантські, необов’язкові та маргінальні. Просто ринкова, конкурсна і загалом конкурентна література, мабуть, взагалі можлива лише за наявності певного багажу, архіву, приватної колекції, а не лише аматорських амбіцій. Питання про статус художніх творів пов’язане насамперед з їхнім архівним статусом, тобто у даному випадку – з питанням про те, які маємо механізми збереження, фіксації й презентації. В іншому разі це буде не література, а літературний, даруйте, процес. Чому зусилля того ж Родика чи Мацкевича, не кажучи вже про вищенаведені традиції медіа-премій не спроможні структурувати книжковий ринок?
На жаль, різного штибу преміально-конкурсним заходам, що нині існують у медіа-форматі, важко досягти легітимного, немов Шевченківська премія, статусу. На щастя, це й не потрібно, до того ж суто приватний та необов’язковий характер цих заходів цього не вимагає. Щодо рейтингів медіа-простору, то телевізійні чи радіоконкурси впливають на стан речей взагалі мізерно, існуючи у замкнутому просторі експертного журі. На РС Бі-Бі-Сі це зокрема такі фахівці, як Віра Агеєва, Сергій Васильєв, Юрій Винничук і Костянтин Родик. У "Корреспондента" не менш поважні експерти: Андрій Бондар, Святослав Вакарчук, Лесь Герасимчук, Леся Демська-Будзуляк, Юрій Макаров, Олександра Коваль, Тарас Федюк. Іноді, щоправда, у просторі всеукраїнських розмірів, як у випадку з Форумом видавців у Львові, трапляються душевні, чи пак "немасові" одкровення, але зазвичай вони все одно не вкладаються в межі ринкового.
Так, іноді наше читання визначається розподілом на маркований та немаркований простори типу "обов’язкова програма / необов’язкове чтиво". Межа може бути підказана "Другом читача" або нав’язана "Книжником-Review". Але сумно, коли з авторської колекції новоявлених модераторів-ентузіастів щось пропонується трактувати як "масове" або "ринкове". Тим більш коли останнє протиставляється "літературному" та "патріотичному" чи, не дай Боже, "елітарному. "Елітарності" насправді ніякої не існує – маємо суцільну "модність". І добре, якщо це "модні" українські автори Любко Дереш, Софія Андрухович та Ірена Карпа, а не Сергій Мінаєв, Ксенія Букша чи Оксана Робскі, однаково успішно представлені на книжковому ринку України.
Отже, для літературної поп-механіки сполука "елітарне / масове" сьогодні неактуальна, оскільки книжку на ринку здебільшого купують за ознакою "модне / немодне". Навіть професор Тамара Гундорова з Інституту літератури ім. Т.Шевченко це помітила, написавши про поп-критику в "Книжнике-Revіew". Довелося їй буквально процитувати російського культуролога Бориса Гройса, який значить, що наука вся розвалилася, ніхто вже не відрізняє науку від не-науки оскільки немає критеріїв, немає цензури, а де немає цензури – там немає науки.
А знаєте, чому немає ні науки, ні критики, ні іншого "живого" життя у наській чи то офіційній, а чи вже приватній медіа-буденщині? Та тому, що в сухій соціології "домашніх" конкурсів і премій не вистачає особистості, стимулу, скандалу. А без цього сьогоднішні розмови про культуру принципово не відрізняються від розмов про рекламу чи політику. Точніше, відрізнити допомагають юні та зухвалі автори типу Ірени Карпи або Анатолія Ульянова чи слем-поетів Богдана Горобчука, Павла Коробчука та Олега Коцарева, що дарують читачеві з глядачем відчуття свободи. Нехай навіть це відчуття ілюзорне й сурогатне, наче на "анархістському" святі-фестивалі Сергія Жадана у Гуляйполі.
Натомість у реальному житті та серйозній літературі "дорослих" українських авторів інакше. Тут вже панує добре темперована видавництвами свобода ринку. Прикметою її стали турне таких зірок, як Юрій Андрухович (здійснене видавництвом "Фоліо"), Любко Дереш (проведене "Дулібами") чи Ірена Карпа (запроваджене "Клубом сімейного дозвілля").
Популярність автора за умов вищезгаданої гастрольної поп-механіки промо-турів обертається рутинною роботою піар-менеджерів, а "свобода" – дозованим вживанням лайки в тексті і розмов про легкі наркотики – в пресі. А ви як гадали? Література сьогодні – це комбінація з авторської рефлексії й підпорядкування моді. Чи варто вважати, що нинішні популярні автори вільні, коли мода, як знати, – це рабська сфера? Коли той самий успішний Жадан чи популярний Андрухович потрапляють у сферу моди, для них, здавалося б, мало що міняється, тому що пишуть і говорять вони нібито про те саме, що й допіру. Але вживаються при тому якісь "потрібні" слова і терміни, що маркірують їхній модний статус. Треба зазначити, для кожної категорії читачів ця лексика з термінологією добираються окремо, і скандальну промову Андруховича про Євросоюз та "Мою остання територію" не варто плутати з виступами Жадана на захист легких наркотиків.
От як, скажіть, оцінювати таку "популярність"? До чого тут взагалі потрібна якась "об’єктивність"? Щоби легше було розподіляти гранти і премії?
Можливо, більшість читачів захоплюються модністю своїх кумирів, особливо не вникаючи в їхні писання. Але є й інші, ті хто цінує літературу за ментальний, так би мовити, резонанс, а не за професійну спроможність поп-зірок.


В четвер, 7 червня в київському театрі імені Франка відбулася сьома церемонія нагородження лауреатів літературного конкурсу "Коронація слова". Біля входу розстелили червону доріжку. Гостей очікували у вечірньому вбранні. Але більшість журналістів не дотрималась дрес-коду.
Ну, а перемогу здобула письменниця Марія Матіос із твором "…Майже ніколи не є навпаки". Свого батька Матіос вивела на сцену і стояла разом із ним.
Початок церемонії затримався на пів години. Вечір вели Остап Ступка і Ольга Сумська. Сумська була одягнена у золотисте вечірнє плаття. Остап постійно натякав, що після церемонії буде фуршет.
Радник президента Микола Жулинський образився на публіку і пішов з залу. Остап Ступка дав слово лауреату п'єс, а Жулинський недочув і почав говорити про якусь державну підтримку, великого Кобзаря і іншу маячню, від чого зал зірвався сміхом. Ступка змушений був перебити радника і все-таки передати слово лауреату. Жулинський, не дочекався доки лауреат договорить, відразу спустився зі сцени і з ненавистю дивлячись по сторонам на публіку, яка все ще сміялася - зник із залу. На конкурс надіслано більше тисячі творів. Але відзначено тільки 28. Переможців визначали директори видавництв, керівники театрів та режисери. Очолив журі голова Спілки письменників Володимир Яворівський.
Коли переможців оголошували, письменники за лаштунками показували організаторам паспорт та ідентифікаційний код. І отримували у конвертику гроші. Андрій Кокотюха паспорт забув, хоча його кіносценарій зайняв третє місце. 3 тис. грн. йому дали без паспорта.
Після вручення на другому поверсі театру розпочався фуршет.
Архив журнала
№47, 2015№45, 2008№44, 2008№43, 2008№42, 2008№41, 2008№40, 2008№39, 2007№38, 2007№37, 2007№36, 2007№35, 2007№34, 2007
Поддержите нас
Журналы клуба