Мене дивувало, як вчителі обирають вистави, на які варто іти діточкам? Чи це побажання керівництва, чи Міносвіти? І яке може сформуватися ставлення до театру, якщо перша асоціація з ним – отакий примусовий "похід". Тим не менш, усі ходили на різні вистави. Але ніхто і ніколи не знав (і я підозрюю, що більшість моїх однокласників не знають і досі), що крім стандартних, так званих "великих" театрів, існують менші – живі, експериментальні.

"Живим класиком" державні мужі зробили нещодавно Сергія Жадана – його твори тепер у шкільній програмі з української літератури. А він відкрито виступає за те, щоб їх звідти виключили. Ця позиція на перший погляд видається якнайменш недолугою, а то і абсолютно дурнуватою. Ну як це, сучасний письменник відмовляється від таких лаврів, як включення до дитячих хрестоматій? А потім пригадуються шкільні роки, примусові походи в театр. І в результаті я повністю підтримую Жадана – з такою застарілою, неактуальною освітою не треба включати сучасну культуру до програми узагалі. Якщо маємо систему освіти за духом радянську, нехай вже така і культура викладається.
А що ж таке експериментальний театр? Там живе справжній дух театру. Лише там театр можна відчути як цілісний організм. Саме у живому театрі глядачі і актори зливаються у одне ціле. І це – театральний успіх. Дивимось на "велику сцену"? Інтриги, суперечки за роль, купа глядачів, жодного з яких актор так і не відчуває цілком і повністю.
Державний Центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса, створений постановою Кабінету Міністрів від 12 грудня 1994 року, розпочав роботу 1995 року. У Центрі три підрозділи: науково-дослідний, художньо-театральні пошукові лабораторії, культурологічний відділ. Перевага надається генерації ідей, молодим силам і новітнім методам і методологіям, експерименту у найширшому художньому просторі (сьогодні не можна досліджувати театр поза цілісним художнім контекстом). Центр ставить на меті провокацію експерименту й створення світобудівничих моделей Театру нової Мови, театру – конструктора національного духовного середовища. Інтелектуальна думка нової України, її культорологія і мистецтвознавство мають реінтегруватися у європейський і світовий контекст, з якого вони з відомих історичних причин випали.
Театр Леся Курбаса є тільки один – у Львові. У Києві ж це "театр при центрі Леся Курбаса". В Центрі працює, звісно, не тільки театр. Дослідження того, що відбувається довкола театру, розробка концептів театр з наукової точки зору проходить у науковому відділі та відділі культурологічних проектів.
Є неймовірно цікавий проект Станіслава Сукненка – Візуальна лабораторія. Щочетверга у залі Театральної лабораторії Центру Курбаса на екрані 3 х 4 метри Станіслав показує відеозаписи, що відображають тенденції та процеси в світовій культурі та мистецтві. Покази зразків усього найкращого, найпомітнішого й інноваційного зі світу театру, кінематографа, музики та живопису – представляються та супроводжуються коментарями ведучого. А найцікавіше, що після перегляду якого-небудь фільму, люди не поспішають розходитися, вже традиційно починається запекла дискусія.
Ще один не менш дивовижній проект – Лабораторія перфоменсу Лариси Венедіктової. Там актором може стати будь-хто. Перформенс – це мистецтво акцій, що здійснюються художниками, музикантами, акторами, танцівниками перед глядачами. Відмінність його від театру полягає в наступному: якщо в театрі актори зображують драматичних персонажів, то перформери не зображують нікого й нічого, всі їх дії – їх власна поведінка в будь-якій змодельованій для себе або просто цілком повсякденній ситуації. Перформенс відрізняється від решти видів мистецтва тим, що об’єктом творчості у ньому стає не витвір мистецтва, що створюється, а сам художник-перформер. І головне – замість результату його праці (такого, наприклад, як картина, скульптура або вистава) постає акція, тобто процес його роботи.
Звісно, є ще театральна та драматургічна лабораторії. Але родзинка цього театру саме в тому, що актором може стати хто-завгодно. У театру немає трупи. Київський театр при центрі Леся Курбаса – це абсолютно різні вистави, актори, режисери. Тут працюють митці і з театру Франка, і з "Ательє 16", і з багатьох інших театрів. В центрі Курбаса грають таке, що не завжди можна собі дозволити зіграти на великій сцені. І в цьому абсолютна унікальність цієї установи.
Актори театру здебільшого – "вільні художники". Себто, для них не важлива зарплата, визнання, популярність. Вони працюють заради творчості, заради себе і глядачів.
Доказом цьому є абсолютно нова вистава театру – "Action" за Семом Шепардом. Режисер цієї роботи – француз Венсан Марге. Грають у ній актори театру "Вільна сцена", які ніякого стосунку до Центру Курбаса ще незадовго перед тим не мали. Що вже казати про режисера! У Марге – це перша вистава узагалі. Молодий талант закінчив магістратуру Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого за спеціальністю "Режисура та педагогіка драматичного театру" в класі Олега Ліпцина. Захистив дипломну роботу на тему "Зв’язок між публікою та актором" і ця вистава – розв’язання цієї проблематики на практиці.
Напевно, найяскравіша "вільна художниця" театру – акторка Галина Стефанова. У 2004 році вона приносить до театру свою моновиставу "Польові дослідження з українського сексу" за однойменним твором Оксани Забужко, і пропозицію постановки моновистави "Палімпсест" за текстами Василя Стуса, із режисером Миколою Мерзлікіним. Останню тоді проспонсорувала родина Ющенків (хоча на самій виставі побували тільки їх представники) та Ліга українських меценатів. А "Польові дослідження..." гастролювали у Львові, Ялті, Торонто, Любліні. Цьогоріч цю виставу відвідувачі театру побачили вже всоте. Тим не менше, майже кожного разу вона збирає аншлаг. У театрі при центрі Леся Курбаса прийнято приходити на цю виставу завчасно, адже доведеться або сидіти на підлозі, або ж стояти біля дверей.
Здебільшого, моновистави втомлюють ще до вистави. Йдучи на неї, ти розумієш, що годину, а то й другу, тобі доведеться вислухати монолог однієї людини. Один лише монолог. Але моновистави Галини Стефанової не бояться таких кліше, і пролітають за лічені миттєвості. А вражень залишається – на кілька днів роздумів.
На жаль (чи на щастя?), Галина Стефанова не має статусу "народної" або "заслуженої" актриси. Але Стефанова не приймає ніяких премій і це є її тверде переконання. Будь-який "статус" – це своєрідне ярмо, яке нічого не дає, тільки вішає купу проблем. До прикладу, Центру Леся Курбаса цього року присвоєну статус національного – на 120-ліття Леся Курбаса, 25 лютого. Але при цьому вперто ходять чутки, що цей театр, як і десятки інших – "загрожені". Державні установи не раз мали досвід робити із бібліотеки – стоковий магазин, із кінотеатру – стрип-бар, із, начебто національного, заповідника – чиюсь приватну садибу. Залишається тільки сподіватися, що ця лиха доля омине київський Національний центр Леся Курбаса.



Cтефанова не приймає звання, не знімається в рекламі, не розмовляє російською і ніколи не дозволить ображати честь героїв Руху Опору, оскільки сама народилася на Колимі у родині політичних в’язнів, учасників українського підпілля на Західній Україні в часи другої світової війни. І 10 років прожила там, а потім, за збігом обставин або ж фартом, чи викликом долі, назвіть це як хочете, повернулася з батьками до Львова. Точніше не повернулася, а приїхала уперше. Але, на плечах 10-річної дитини було величезне клеймо – "донька політичних в’язнів". Про це вже 13-річна Галя дізналася від сусідів, адже батьки їй розповідали, що на Колимі вони лише заробляли гроші на новий будинок. А потім, знову за збігом обставин, Галя потрапляє до київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. 12 років свого життя акторка віддала київському Молодіжному театру (тепер – "Молодий").
Чому й коли ви пішли з Молодіжного театру?
– Прости, Господи, я це не дуже люблю розповідати, не дуже приємна історія. На гастролях у Львові 1991 року було зірвано виставу "Стіна". Це постановка камерна й серйозна, не для великого натовпу, на неї не варто водити дітей. А на тих гастролях "Стіну" раптом заганяють у заводський клуб – і у величезному залі, де, аби тебе почули, доводиться кричати, душ шістсот дітей від восьми до дванадцяти років! Замість чорного одягу сцени дали блакитний! І усього два ліхтарі. Ми з актором Валерієм Лєгіним у відчаї вирішили, що грати не треба, хоч у залі сидять мої родичі, знайомі, тато – це ж Львів! Прибігла білетерка, благає: стану на коліна, лиш грайте, бо квитки продано. Але ж це буде пародія! Ми таки пішли на цей компроміс. Та що зробиш з дітьми – вони не чули половини тексту, а що чули – не розуміли, бігали, верещали, стріляли з рогаток. Я не витримала, вийшла на авансцену й сказала: зупиняємо виставу, поки не стане тихо. Потім ми таки дограли виставу до кінця. Це був страшний компроміс. А наступного дня раптом вимагають зіграти для ТБ в хорошому приміщенні, але без глядачів. Я не погодилась. Потім, уже в Києві, були збори, де не йшлося, що нам виставу вгробили, лише про відмову від зйомок... Ну, одним словом – я написала заяву і пішла з театру.
Тоді ви думали, що це – назавжди? Що це – провал в акторстві?
– Так, у мене навіть була депресія, хоч мені це не властиво. Але мабуть це стало періодом переосмислення. Того ж 1991 року ми одружились з Романом Веретельником. Тоді, коли в театрі питали: "Де Галя?", відповідь була стандартною: "так вона ж заміж вийшла."
І що трапилося після звільнення з театру?
– Нічого. Спочатку думала – кінець світу. Потім почалися поодинокі запрошення до співпраці. А з часом з’явились власні ідеї, відвага їх втілювати. Я відчула себе вільною людиною, яка більше не входила до жодної трупи. І навіть в "Молодому" грала на запрошення – у виставі "Гра королів, або Пат" за п’єсою Когоута. І тепер скрізь так – тільки на запрошення. Чуюся насправді "вільним художником", не в розумінні совєцького кліше – "вільний художник – трутень чи безробітний". Якщо я – вільний художник, то я не ледацюга, а навпаки людина великої самодисципліни.
А запрошення за кордон?
– Це, перш за все, запрошення на театральні фестивалі. Я страшенно люблю подорожувати і обожнюю гастрольне життя. Одне із найбільших вражень – найстаріший в Європі фестиваль моновистав у Вроцлаві. Його, до речі, заснував журналіст – пан Вєслав Герас. Туди ми возили виставу "Стіна", за п’єсою Юрія Щербака, поставлену в Київському театрі "Актор". "Палімпсест" запросили до Варшави. Заради справедливості хочу сказати, що запрошення цієї вистави у Ялту, Львів, Донецьк тішили мене не менше. Остання подорож на фестиваль "Сусіди" в Люблін із "Польовими дослідженнями з українського сексу". Був переаншлаг. Людей зібралося надзвичайно багато – сиділи на підлозі, на додаткових стільцях. У Оксани Забужко був розписаний графік інтерв’ю – радіо, телебачення, літературні панелі, тому вона трішки запізнилася на виставу. І місця їй вже не знайшлося. Оксані довелося цілу годину стояти в дверях. Я грала українською мовою і здавалося, що не усі глядачі мене розуміють. Правда, зважилася на шестихвилинний монолог польською – я підготувала його з репетитором.
І як зреагувала Оксана Забужко?
– Взагалі, коли я прочитала "Польові дослідження...", зателефонувала Оксані і сказала: "Звідки ти знаєш стільки про моє життя? Коли ти підгледіла це?"(їй це говорили багато жінок). А ще я подумала – треба Оксані підставляти плече, бо такої відвертості, такої відваги не всі подарують. Так прийшла ідея зробити виставу. Оксана взагалі не втручалася в процес підготовки, а на прем’єру прийшла. Я хотіла, щоб вистава, бодай, не викликала спротиву в неї. А Оксана сказала: "Ну, це не такий чужий текст, як я думала. В один момент ти мене розчулила так, що в мене зволожились очі".
Були випадки, коли автори п’єс були незадоволені вами?
– Так! Юрій Миколайович Щербак мною незадоволений, і не приховує цього. Я граю княжну Варвару Рєпніну у виставі "Стіна" за його п’єсою – це особливий спектакль у моєму житті. Зараз цю постановку можна побачити в київському театрі "Актор", який очолює Валентин Шестопалов. Першу спробу ми зробили ще в Молодіжному театрі, 1985 року. Потім режисер Микола Іванович Мерзлікін, якого вже немає серед живих, допоміг мені зробити моновиставу. І у фільмі Станіслава Клименка "Поет і княжна", про стосунки Рєпніної і Тараса Шевченка, я теж зіграла Варвару.
Це єдина ваша роль в кіно?
– Така велика – єдина. Ти не завжди підходиш режисерові. Та зрештою існує, на жаль, певне упередження до українських акторів. Я б навіть сказала, що дуже модно нас лаяти або взагалі говорити, що нас немає.
А зйомки в "мильних операх"?
– Відверто кажучи, запрошення були, але пробую утримуватись від зйомок в серіалах та рекламі. Напевне, могла б рекламувати дві речі – книги і здоровий спосіб життя, але в нас, на жаль, таких реклам небагато. Крім того, боюся зайвих асоціацій в мого театрального глядача. Але я займаюся дублюванням на українську. Ще співпрацюю з музеєм літератури, часто буваю на радіо.
Відомо, з якою повагою ви ставитеся до Української Повстанської Армії… Це обумовлено вашим походженням?
– Вояки УПА віддавали своє життя за Україну. У них не було мільярдних рахунків у швейцарських банках, у них не було розкішних маєтків. Вони воювали за свій дім, за свою землю, за свою маму, за свою Україну. А тепер питання – за кого воювала радянська армія – хіба за Україну? Ні! За Радянський Союз! Вони учасники війни – серед них теж є постраждалі і теж є герої. Але коли кажуть, що радянські солдати мають пробачити воїнів УПА, перепрошую, за що пробачати, за те, що ті боронилися, як від Гітлера, так і від Сталіна? Згадайте генерала Радянської армії Петра Григоренка, як він шанував упівців. Ось справжнє розуміння. Крім того, мені здається, що треба серйозно попрацювати історикам і якомога повніше вивчити цей етап історії України, що його так довго спотворювала радянська пропаганда. І, зрештою, теперішнє нерозуміння – це наслідок того спотворення. Люди, які оскаженіло лають УПА – схожі на впертих дітей. І це розмови на рівні "сам дурак". І поки так буде – ні до чого неможливо домовитися.


"Должно прийти новое поколение, волевое и богатое индивидуальностями; как ненужную тряпку вышвырнет оно из театра весь этот хлам традиций, шаблона, нутра и полуобразованности, перед которым наши плосколобые патентованные граждане кадят фимиам.
Это будет совсем иной тип актера в сравнении с тем, каким мы его знаем сегодня. Не задравший нос напомаженный покоритель безымянной публики, который жив лишь рукоплесканиями, и не эта теплая безыскусная душа наивно утопающего в игре веселого арлекина, по которому вся русская, а за ней (естественно!) и вся украинская прогрессивно-художественная публика вздыхает.
Это будет умный арлекин. Образованный не менее своих коллег по иным искусствам, он будет свободно чувствовать себя в той сфере исключительно "вчувствования" и размышления, из которой рождается искусство ХХ века. Он сумеет безоговорочно убедить образованного современного зрителя"
Лесь Курбас
Театральное письмо


"Я ждала, что Курбас отошлет меня в цирк или к Мейерхольду, но он, помолчав немного, сказал:
– Важно, не кто ты по национальной принадлежности, не то, на каком языке ты высказываешь свои мысли, а что ты на этом языке говоришь, кто ты по духу, по сердечной вере, по склонности ума. Важно, зачем ты в жизни: от этого и прояснится, надо ли тебе на сцену. Наш театр и по содержанию, и по форме должен быть иным, непохожим на дореволюционный. Но каким именно? Надо искать, пробовать, ошибаться, набивать шишки и снова искать. Много работать. Учиться. Забыть о честолюбии. Помнить о том, что актрисой вы можете и не стать. А вот человеком, для которого искусство будет сродни новой вере, вы стать должны. Подумайте над этим. Когда-нибудь вы поймете, что, если в человеке нет художественного начала, он еще не человек. А таких вокруг нас много. Просто они о себе этого не знают"
Ирина Авдиева
Краткий миг праздника