На дворі – пекельний серпень 2007-го, ми в київській кав’ярні, ненав’язлива музика, запах кави й пронизливий погляд мого співрозмовника, який неквапно курить люльку, і ваш автор не тямить себе від радості очікуваної розмови із самим героєм від бубабізму.
Він інтригуючи усміхається, уявляєте?


Троє молодих хлопців понад двадцять років тому вирішили завоювати світ.
Так починається легенда.
Спробуємо прив’язати її до ще прекраснішої реальності. Як це буває навесні, 1985 року між цими трьома добрими легінями – Юрієм Андруховичем (згодом – Патріарх), Олександром Ірванцем (згодом – Підскарбій) та Віктором Небораком (згодом – Прокуратор) відбулася серйозна розмова, і в результаті довгих переговорів і по-чоловічому міцних напоїв народилося слово Бубабу, точніше, літературна група Бу-Ба-Бу (Бурлеск – Балаган – Буфонада). Інакше кажучи, вони нічого особливого не зробили, бо бубабу – всього лишень стиль життя, карнавальний, іронічно-пародійний, необароковий, вуличний, постмодерний. Вони просто жили. Нехай літературні критики впевнені, що то були предтечі постмодерну української літератури, “синтетичне культурне явище”, щиро перепрошую, звучить це надто сумно. Тих півсотні літературно-музичних акцій, зіграних бубабістами у час “активного розгулу” в Україні та за її межами (Росія, Польща, Чехія), скажімо, поезоопера “Крайслер Імперіал” (1992) чи “Століття Бу-Ба-Бу” (1994) за якихось 20 років перетворилися в літературно-мистецьку міфологію.
Пане Олександре, запитання до вас як до Підскарбія Бу-Ба-Бу. Таке враження, щось негаразд у цьому королівстві. Бу-Ба-Бу існує ще як літературна група? Ви, як завжди, нічого не робите й багато розповідаєте про те, що за ці понад 20 років троє бубабістів підкорили світ.
– Все – правда: почиваємо на лаврах, косимо траву, очевидно, що нічого не роблячи. Тим часом шостого вересня у Львові відбудеться презентація нового видання “Вибраного” Бу-Ба-Бу, яке вийде у серії “Приватна колекція”, що її творить Василь Габор. Невдовзі в львівській філармонії ми таки презентуємо цю чудову книгу, яка проілюстрована світлинами фотографа з Рівного, мого давнього приятеля, Анатолія Мізерного. Так вже сталось, що він був із нами в ті буремні часи, починаючи з першого вечора, коли ми виступили тут, у Києві, в Молодому театрі… Тобто там будуть світлини 25-літніх Ірванця, Неборака, Андруховича й наших друзів – Миколи Рябчика, Кирила Стеценка й багатьох інших. Напевне там не буде нічого нового, як на твій погляд. Повертаючись до твого запитання, однак, попереднє “Вибране” вийшло друком 12 років тому, в 1995-му. Ми вже заслужили на “Вибране-2”, хіба ні? Заслужили.
Я так розумію, то є мемуари в кубі…Що можна прочитати в цьому підручнику з історії українського постмодернізму від літератури?
– Ясно, що там нічого нового не прочитаєш. Хоча… Принаймні в моїй частині є есеї про Віктора і про Юрка, написані в честь їхнього 40-річчя. Написані відповідно у 2000 й 2001 роках. Так, ці тексти вже друкувалися у газетах, але тепер вони увійдуть до книги й стануть її окрасою, безперечно.
А скільки там вами нафантазовано, а скільки такого, що можна вважати документом, що має історичну вартість, а не лише художню?
– Книга буде не зовсім поетична, точніше, не тільки поетична. Тим більше, що там будуть есеї Юрка і Віктора, так що книга цінна ще й цим. Нове старе Бу-Ба-Бу, одне слово. Поміж тим, я ще своє напишу. Розумієш, в епоху Бу-Ба-Бу все було зовсім не так, як описали Віктор і Юрко, а з точністю до навпаки. Юрко нещодавно дав своїм романом “Таємниця” свіже бачення тих часів. А коли я напишу, ЯК все було насправді, тоді всі довідаються, як воно було насправді (сміється). І я це зроблю. Так, вони мають своє бачення отих 80-90-х, а я покажу голу правду, яка вона є.
Напевно, що ви презентуєте книгу “Вибраного” у Львові, а потім і в Києві?
– Так, спочатку у Львові, а у жовтні в Києві. Раніше не встигнемо. Бо крім Форуму видавців, маю напружений робочий графік, як і Юрко десь їде.
Де ж ви на-пружу-ва-ти-мете-ся, пане письменнику?
– В Італії. Там за чобітком є такі острови: Сицилія і Сардинія, на останньому є місто Сассарі, де є навіть університет, кафедра славістики, так-от: прийшов лист англійською мовою, де мене повідомили, шановний пане Ірванець, мовляв, в нас є такі три національні меншини – араби, албанці й українці. Точніше, українки, які доглядають там за літніми людьми. Ось міська влада чи по-їхньому комуна вирішила запитала в українок, кого з діячів української культури вони хотіли б побачити в день національних меншин, тобто десь в 20-х числах вересня. Треба сказати, що ці жінки – переважно вчительки української мови й літератури, і, прошу не дивуватися… але вони попросили запросити Олександра Ірванця. Я одразу подумав, що це – дуже просунуті вчительки, так, згодився приїхати. Та гадаю, з’ясується, що це максимум дві фанатки Бу-Ба-Бу, які були в свій час на наших вечорах й мають теплі спогади.
Тоді повертаємось у вашу нев’янучу молодість, коли вас навчали на письменника в Московському Літінституті. У чому полягала суть того навчання? Якщо ви самі вірите в те, що і письменників, й поетів можна “виховати” в стінах академій.
– Почну з того, що в Україні є кілька відділів літературної творчості – в Києві, в Луганську і в Острозькій академії. В Острозі я якраз і читаю, інколи. Але це все-таки не Літінститут. Кажу це, як випускник такого вузу. У Москві в нас був вівторок, тире, творчий день, тобто жодних лекцій, лише семінари (декілька поетичних, прозовий, публіцистики, критики, драматургії), на яких ми, студенти, мали можливість спілкуватися з професіоналами. Зазвичай з 11 години ранку й до 5-6 вечора ми якщо не обговорювали написані твори, то керівник семінару оповідав свої нехай віддалено, але причетні до справжньої літератури думки. Треба, щоб так було й у нас: один раз на тиждень професійний письменник приходив до потенційних письменників й обговорював те, що Петрик, Василько, Оксанка написали, і що їхні колеги прочитали. Це дуже важливо. По-перше, негайний відгук на твір молодого автора. Бо ж зазвичай треба спочатку той текст надрукувати, дочекатися якихось рецензій, взагалі щоб хтось звернув увагу. По-друге, тут твої колеги по цеху, яким тебе погризти тільки дай… десь таким чином й готували в письменники. З мого теперішнього погляду, це добрий метод, і я б його радив запроваджувати в нас. От тільки де взяти письменників, які б погодилися вести такі семінари? Але це – питання вже не до мене.
А ми ледве не повірили в те, що справжня література – містерія, метафізика, таїнство. От вам однієї ніжної ночі постукав ангел у вікно й прошепотів “Олександре, ти геній, ти будеш писати шедеври… Й нема чого тобі займатися всякими бізнесами, впадати за примхливими дівчатами, бо вічність зачекалася на тебе”. Невже так не було?
– Сказане тобою, о панно Інно, не заперечує сказаного мною. Безперечно, якась потойбічна сила стукає у двері… без цього людина не прийде до літератури, в Літінститут. Але потім гартувалася сталь. А гартувалася вона таким чином, що ми мали вміти написати все. Бо всі успішні письменники як не в літінститутах, то деінде пройшли своє бойове хрещення. Семінари творчої молоді, обговорення, формальні, неформальні. Це мусить бути. Якби моє літературне життя не склалося, то я б кимось-таки став – учителем, бібліотекарем. Я пам’ятаю той чудовий весняний день, коли мені в голову стрелив мій перший нормальний вірш. І тоді я подумав, що непогано було б стати письменником, кльово було б… Я студент педучилища, мені 17 років й в моїй душі народилося десь 12 рядків серйозного тексту. Я сам це зрозумів, ну нє, не треба мені підказувати, мені ніхто не казав, що то серйозний вірш, і якщо тоді було якесь знамення, то легке і невідчутне. Мені справді було по приколу творити текст, і в технічному плані воно було так, сказати б, навіть оковирно. І я… записав цей вірш – і десь серед літа його надрукували в районній газеті! Коли я восени повернувся з практики в піонерському таборі, в скриньці для листів на мене чекав переказ на гонорар – 3 рублі 54 копійки. То були теж великі гроші в 1979 році. І я їх протринькав, пропив. Вже майже 30 років як я живу з літератури.
Жодного разу й гадки не мали, що краще б ви стали мільйонером? Подейкують, ніхто не стає письменником від хорошого життя.
– Немає мільйонерів серед українських письменників, навіть серед найуспішніших. А щоб стати Стівеном Кінгом, треба бути Стівеном.
Чи знайдеться колись в Україні видавець, який заплатить авансом мільйон євро за роман, який ще навіть не написаний?
– Якби цей видавець знав, що продасть цей текст таким накладом, що заробить на продажу 5 мільйонів євро, то так… Але поки в Україні нема такої можливості, нема й такого видавця. На закид, чи епатувало Бу-Ба-Бу українське суспільство, колись сказав Андрухович – як же можна епатувати таке суспільство, в якому 90% не читає взагалі, а серед тих, хто читає, 90% не читає українською, а серед тих, котрі все ж читають – 90% не читає поезії. Хто буде епатувати таке суспільство? От коли наше суспільство дійсно зміниться настільки, що виявить інтерес до української книги, купуватиме її, й у видавця буде можливість платити письменникові відповідний гонорар. Й продати книгу на значну суму.
Ви одного разу зауважили, що Україна – вимріяна утопія. Може, тепер напророчили б щось приємніше на слух?
– Україна утопічна. Наш президент збирає черепки трипільського суспільства, він, мабуть, хотів би, щоб українці ліпили горщики… Інші можновладці тримають в своїй уяві іншу Україну. Наталя Вітренко має свою Україну в голові, Олександр Мороз – свою. Пригадую, був якийсь політичний рух “за красівую Україну”. А в реальності – щось зовсім інше, яке не відповідає їхнім мріям і “чаяньям”. І звичайні люди також мають свою Україну в голові, а реальна картинка не збігається з тим образом.
Опишіть свою Україну, в якій нам з вами було б добре жити.
– Україна, в якій люди грамотно пишуть і говорять. Мене як філолога ледве не щодня коробить неграмотна реклама на бігбордах, на листівках і газетах. Це все – ознака низької культури суспільства. Коли я буваю в Польщі, щоразу переконуюсь, що це – монолінгвістична країна, де громадяни перепрошують, коли щось неграмотно скажуть, і взагалі намагаються говорити правильно, вишукано й чеканно. Повертаємося до України. Коли я чую мову тих, які колекціонують трипільські черепки, мені робиться недобре. Це ж люди, які керують країною. Люди, які задають тон. Я не хочу говорити про попереднього президента, там взагалі – повний … “мрак”, вибач, так, русизм, але інше слово тут не пасує. Коли українське суспільство грамотно заговорить і запише, перепрошую за неологізм, тоді це означатиме, що в людей в мізках – лад, що в їхніх мізках навели порядок, люди навчилися думати й правильно формулювати думки. Ось така моя вимріяна Україна.
Ви провадите до старого як світ: чия мова – того влада.
– Вони ж, наші патріоти, говорять поганою українською і дуже поганою російською! Час від часу, коли мусується ця тема, в мене в голові з’являється ідея. Чиновник – він же жодної мови не знає. Харківські чи дніпропетровські чиновники періодично хочуть надати російській мові статус другої державної, тож моя ідея така: їм треба дати можливість написати диктант російською мовою за третій клас. Вони не-по-на-пи-су-ють. Вони ховатимуться, підуть у відпустку, ляжуть в лікарню…тому що вони цей іспит за-ва-лять. Згадай нашого прем’єра. Думаєш, він краще володіє російською? Таким чином я на місці нашого президента-патріота створив би державну комісію, яка б виїздила в кожну область, котра хоче російську як другу державну. Зібрали чиновництво у залі, разом з головою облдержадміністрації, дістали папірці, кулькові ручки – а потім ці диктанти…
…Можна публікувати! Ви як представник української літератури завжди щось пишете. Що?
– Пишу зараз новий роман. Ти перша серед журналістів, кому офіційно про це повідомляю. У березні я мав літературну стипендію в Латвії, в міжнародному будинку письменників. За місяць перебування там я написав повість. Тут, на українській землі, ця повість розрослася в роман. Замість того, щоб лишити той, вже готовий текст, і віддати його видавцеві, я навіщось почав його переробляти, і от сиджу в цьому великому творі й не знаю, коли закінчу його писати. Можу сказати про нього одне: у підзаголовку там написано “понурий роман”. Нічого більше не скажу, хоч є там різне – політичні алюзії, але роман про людину, передусім, якою я її бачу. Знов-таки, роман про мене. Кожен письменник пише про себе, всі його персонажі – і Гобсек, і Раскольников, і Самійло Немирич – це все він, автор.
Чому українська література втратила свого читача? Будь ласка, причини, наслідки і чим це нам усім загрожує?
– Ціна слова здевальвована. У радянські часи було інакше. Писав Євтушенко “поэт в России больше чем поэт”. Від нього ж чекали більшого, ніж можна було прочитати в “Правді” чи в “Известиях”, або в “Сільських вістях”. Чекали, що він скаже різкіше й гостріше – про владу, життя… в принципі, деяким письменникам це вдавалося. Зараз ти можеш писати будь-що про будь-кого. А далі пожинати наслідки. Або твою книгу куплять, або з тобою судитимуться, безліч різних варіантів. І це теж ознака свободи слова, тож ти мусиш писати добре – краще, ніж інші. Бо інакше твоя писанина нікому не потрібна, я маю на увазі художню творчість. Ні, я свободу слова ні на що не проміняю.
І як ви нею скористалися, що написали для вічності?
– А в кожного письменника сидить в голові думка, що він напише твір, який залишить нащадкам й власне задля цього твору він коптить небо. Десь на рівні підсвідомості в людей творчих професій такий цвяшок забитий.
А нащо вам вічність, коли вас уже не буде на цій грішній землі?
– Часом над цим думаю. Не маю жодних ілюзій, що мою душу на тому світі грітиме те, що написану мною книгу раз на півроку хтось братиме з бібліотеки. Але ж справді: кожна людина неповторна. І ти можеш сказати про цей світ тільки те, що ти можеш сказати. І ніхто з цих 5-6-7 мільярдів населення Землі так не напише. І в цьому твоя цінність. Якщо ти своє унікальне бачення світу зафіксуєш, твоя книжка, наприклад, припадатиме пилюкою десь у бібліотеці Конгресу США, потім вона перетвориться на малесенький файлик у величезній базі даних. Хтось колись її розгорне – і ти раптом подаси знак з незнаного далекого майбуття.
Від чого у вас останнім часом защеміло серце? Від думки, що ваше маленьке життя в країні У має якийсь сенс і що ви зробили нарешті щось таке… велике?
– Це не було пов’язане з літературною творчістю, боронь Боже. Це був якийсь добрий необдуманий імпульсивний вчинок. Може, бомжу купив пляшку пива… І не те, щоб я собою через це пишався. Проста думка, що цей чоловік випив пиво – і в нього руки перестали труситися, в нього по-іншому заблищали очі. Ось такі вчинки мені здаються важливішими. Це не означає, що я поїду зараз, і на Святошині почну купувати бомжам пиво. Я маю на увазі добрі справи, яких не плануєш. Не так, мов завтра тобі на шосту вечора заплановано подвиг.
Ви про Любов, поете, ще не сказали? Ні, не сказали.
– А що про неї казати? Вона є. Інакше й жити не варто. Це аргумент. Поки ти маєш у світі людей – Той або Та, або Ті – і вони дуже-дуже плакатимуть, якщо ти потрапиш під поїзд…Уявляєш, якщо в житті не залишиться людей, які за нами плакатимуть? Оце і є той стан, коли ніщо не стримає на краю платформи чи просто на краю.
Може, ви в душі драматург, а не поет?
– Так, я знаю, як писати п’єси. Я напевне вмію писати. Написав вже шість п’єс, дописую сьому. Дія відбувається в Америці, на українському цвинтарі. П’єса про українську діаспору (сміється). Сподіваюсь, я її допишу і її поставлять. Між іншим, інші бубабісти не вміють писати п’єси, на відміну від мене.
А заповіт написати зможете?
– Ні, я сподіваюся прожити довго. Хоч над цим варто замислитися. Повертаючись до драматургів, то вони стоять окремою кастою, від чого мені сумно. А насправді драматург – також письменник. В Україні, на жаль, драматургія і театр живуть паралельно – не перетинаючись. Драматурги пишуть п’єси й публікують, а режисери, по-моєму, не читають драматургів.
А кіносценарії вам не замовляють, бува?
– Поки ні. Бо кіна нема. Назви мені український фільм п’яти-десятилітньої давності, але добрий фільм. Тільки не “Гетьмана Мазепу”. От якби мені зателефонував Емір Кустуріца чи Тарантіно… Люди в нас дивляться “кадетів”, дуріють від “Нє родісь красівой”, але яке це має відношення до маестро Фелліні?