Калмики намагалися не впадати у вічі. Кількагодинне блукання вже з самого ранку присмерковим Чугуєвом завершувалося марно. Вже у сутінках, коли ми з фотографом остаточно змерзли на пронизливому східному вітрі, нам нарешті трапились чугуївські калмики. На поромі, на березі Сіверського Дінцю, серед місцевого парубоцтва сиділи по-східному привабливі кралі у напрочуд оригінальних головних уборах — їх довгі коси були зашиті у чохли з якогось світлого матеріалу. В етнографічних дослідженнях я читав про такі традиційні калмицькі прикраси. Часто ці "чохли" шилися з оксамиту яскравих кольорів та прикрашалися металевими підвісками з коштовних металів. У тих дівчат намітки були білими, а замість металевих привісок — скромніша бахрома. В усьому іншому калмички мало відрізнялися від решти дівчат та хлопців: довгі пальта без натяків на якусь східну, степову особливість крою — такі собі традиційні східноукраїнські киреї ХІХ століття. Адже дівчат-калмичок ми побачили на фото у місцевому музеї.
Кажуть, калмицькі риси проглядають у обличчях чугуївців і сьогодні — бува побачиш характерний розріз очей у маршрутці чи на базарі. Та надто вже то велика рідкість — калмиків завжди у Чугуєві було небагато і окремої "калмицької общини" вони, асимілюючись, не зберегли. Хоч колись одна з чугуївських слобод, дійсно, звалася Калмицькою. Проте, ми кілька годин прочісували чугуївські околиці, вдивляючись у обличчя тубільців. Та ніде правди діти — тут тепер простіше побачити афроукраїнця, аніж справжнього калмика.
Обличчя геніального Іллі Рєпіна також здається дещо калмицьким: цілком типово примружені очі та широкі вилиці, немов у половецького ідола. Пам’ятник Рєпіну стоїть на центральній вулиці міста, адже художник народився саме тут, у чугуївській Осинівці і вважається найвидатнішим чугуївцем усіх часів. Але у найближчих родичах Рєпіна калмики не ходили. Щоправда, його родина походить із донських козаків, а там, у Великому Степу, намішано було різної крові. У Осинівці не лишилося ані хати, у якій народився геній, ані церкви, у якій його хрестили. Осинівську церкву Різдва Богородиці зруйнували у 1960-х роках за хрущовської боротьби з "опіумом для народу". Старі чугуївці розповідають, що її ніяк не могли зламати. Тому з військової частини пригнали два танки, натягнули між ними металевого троса і "перепилили" дерев’яну церкву, після чого вона розкотилася. Через три дні з Києва прийшли документи: ця церква — пам’ятка народної дерев’яної архітектури. Запізно.

Хазарське місто
Чугуївці до розкопок у центрі міста були дуже уважні. "Золота нема!" — такий плакат був вимушений поставити археолог біля розкопу: "Мене питали про це разів 30 на день!" — каже начальник археологічної експедиції Чугуївського музею Геннадій Свистун. Ледь вимовив — аж живе підтвердження тому з’явилося нам назустріч. Чи то підстаркуватий парубок, чи то молодцюватий старий, мабуть, впізнавши нашого екскурсовода, вітається із нами: "Ну, що ви там знайшли? Золото є?" Геннадій сміється. "Та зізнайся!" На запевнення, що золото тут — то абсолютний міф та "фата моргана" слідує реакція цілком прагматична: "І скільки ж вам платять?" — "Та звичайну зарплату". "Тю, дурні!" — це резюме на прощання.
"Під час розкопок завжди отаке трапляється! — переводить дихання археолог — Якось докопалися до якоїсь труби. За документами там взагалі нічого нема — ані каналізації, ані водогону. Військові колись собі протягнули, а документації жодної не залишили. А ми на той каналізаційний "летючий голландець" натрапили. А з труби тече! І розкоп заливає! Приїхали з місцевого водоканалу. Набрали водички у відро, посиділи над ним, понюхали: "Ні, не наше господарство — наше не так пахне!" Потім приїхав начальник місцевої каналізації. "Ой, як цікаво, — каже, — "незаконка" — а ми ото зараз чопик вставимо і подивимось, хто спливе." Через день "сплив" сусідній макаронний цех".
Геннадій Свистун додав Чугуєву 900 років. Під залишками фортеці ХVІІ століття він віднайшов давні середньовічні укріплення часів Хазарського каганату. У руїнах однієї із веж козацької фортеці були знайдені залишки семирічної дівчинки. Практика ритуальних убивств, пов’язаних із закладкою нового міста, була звичною за часів язичества. Щоб місто було неприступним, у фундамент його мурів вкладали тіло невинної дитини — її дух нібито надавав особливого захисту міським стінам. Але, щоб у ХVІІ столітті освічені християнством предки практикували такі жорстокі обряди — у таку версію мені особисто вірити не хотілося... "А потім — розповідає Геннадій — лопата одного з учасників розкопок заскреготала по камінню". Археологам було чого дивуватися: козацька фортеця була дерев’яною — звідки тут каміння?! Поступово з-під землі з’явилась груда пісковикових блоків. Під стіною XVII століття збереглися рештки більш давніх споруд. І характер, і матеріал мурів вказував на те, що створена вона була носіями саме салтово-маяцької археологічної культури — культури племен Хазарського каганату.
Промінь ліхтаря губиться у темряві. Простір під склепінням підземель колишнього Штабу військових поселень здається безкінечним. "Тут обов’язково мають бути привиди! — Намагаюся жартувати я — Дух тієї дівчинки з розкопок не являється?" "Привидів тут ніби нема, хоча курсанти, які вчилися тут свого часу, згадують, що майбутні військові дещо побоювалися лишатися тут сам на сам із темрявою, — кажуть музейники, — У Західній Європі на День Музею влаштовують своєрідний атракціон — "Ніч у Музеї". Може і ми скоро зможемо щось таке тут влаштувати. Були б привиди — брали б подвійну платню!" Хоча й без привидів це підземелля інколи підкидає сюрпризи. Під час ремонту у одній із кімнат під шпалерами знайшли іще один фантом минулого — німецького орла та нерозбірливий напис часів Другої світової.

Військові традиції
Величезний будинок Штабу — пам’ятка архітектури національного значення та одна з примар колишньої величі Чугуєва. Мешканці міста часто повторюють кимось необережно кинуту фразу: "Чугуїв — це маленький Петербург". Так само як Північна столиця Російської імперії, це місто вирізняється регулярністю забудови. На початку ХІХ століття у російського імператора Александра І виникла ідея, як прогодувати одну з найбільших армій світу — треба перевести її на госпрозрахунок. У кількох губерніях за активної участі графа Алексея Аракчеєва (звідти термін "аракчеєвщина") формуються "військові поселення". Навколишні казенні селяни за тією реформою мали не тільки проходити військовий вишкіл, а й працювати на полях і косовищах, забезпечуючи кінноту фуражем. Центром таких поселень став Чугуїв. Посеред давнього городища тут будують Штаб, а поруч — ошатний і по-військовому простий гарнізонний Покровський собор, а іще Торгові ряди, типові будинки офіцерів та військових поселян. Двічі на рік до Чугуєва приїжджав імператор прийняти парад чугуївських улан. Але новий порядок прищеплювався складно.
Переведення казенних селян у військові поселяни викликало у 1819 році повстання у самому місті та чи не в усіх навколишніх селах. Призвідників бунту скарали на шпіцрутени на головному майдані Чугуєва. 25 душ через те відлетіло у кращі світи, не витримавши по 5-12 тисяч ударів. Багато хто не скорився навіть перед смертю — старовіри! З решти учасників повстання декого відправили до діючої армії, декого — на заслання у Оренбург. Щодо однієї удови збереглася резолюція: "висікти і віддати жити до родичів, а дім знищити". "Висилка оцих людей, скільки мені відомо, справила, здається, потрібний вплив," — пише один з чугуївських офіцерів Аракчеєву. "Ещё бы!", — приписує на рапорті Аракчеєв.
Будівлю Штабу увінчує невеличка вежа. Колись там були встановлені куранти. Трапилось, до Чугуєва мав приїхати Государ. Аж раптом куранти на вежі Штабу зупинилися. Жоден майстер не брався їх лагодити — аж надто велика відповідальність. Місцеві генерали із жалем позирали на власні (поки що) еполети та у дула пістолетів. Нарешті годинник зголосився відремонтувати один місцевий заможний єврей: "Я відремонтую куранти, але йти вони будуть тільки один день". "Проси за те, що схочеш!" — вигукнуло хором військове керівництво. Той запросив, щоб його доньку влаштували до медичного інституту. Погодились. Весь день, коли імператор був у Чугуєві — куранти справно показували час. Аж тільки той поїхав — знову зупинились. Виявилося, що кмітливець взяв із собою на вежу кишенькового годинника та щохвилини вручну підводив стрілки курантів.
Великий (як для такого невеличкого міста) плац — нагадування про бучні паради чугуївських улан, перед звитягою та дисциплінованістю яких схилялися королі всієї Європи. Неподалік цього майдану — невеличкий, майже іграшковий царський палац. Саме тут, на його терасі, Александр ІІ допитував національного героя горців імама Шаміля. Зі штабної вежі — видно і Осинівку, де народився Рєпін, і будиночки військових поселян, "такі однакові, що навіть горобці плутали стріхи", в одному з яких і поселилися батьки художника. Та й сам Штаб — іще одне "Рєпінське місце": саме тут, у корпусі топографів, він наламував руку, робив перші свої художні спроби. Новий Чугуїв — так само мілітаризований. На західній його околиці — чи не найбільший військовий аеродром Лівобережжя. Одна із зупинок тут так і називається — "Військове містечко". Це більше ніж назва зупинки — це міський міф.
Але військових стає все менше, і вплив їх у міському житті зменшується. Половина міста працює у Харкові, половина — у сусідньому селі Малинівка (там побудовано горілчаний завод-гігант). Головне містоутворююче підприємство "Чугуївський завод паливної апаратури" після банкрутства та реструктуризації зменшив свій штат у десять разів. Колись там працювало шість з половиною тисяч, а сьогодні 631 людина.
Близькість Чугуєва до Харкова має певні переваги. У 2002 році під час виборів міського голови за фаворита перегонів Анатолія Квашу проголосувало 58 відсотків чугуївців. Та суд з подачі впливових опонентів мера зняв його. Але вдача чугуївців за два століття, як виявилося, не змарніла — почалося Друге Чугуївське повстання. Цього разу воно, правда, було безкровним. Величезна юрма зібралася на головному майдані міста і рушила пішки на Харків — шукати правди. Були призначені перевибори. Але, вже з іншими учасниками.

Туристичне майбутнє
У місцевого музею наполеонівські плани. Один з поверхів колишнього Штабу військових поселень має перетворитися на Музей заселення Слобожанщини із великою археологічною експозицією. На інших поверхах має розташуватися Військово-історичний музей та Галерея лауреатів премії імені Рєпіна. Харківський губернатор Арсен Аваков (теж чугуївець за походженням) патронує створення тут, у Штабі, сучасного музейного комплексу. Але, коли відповідні папери потрапляють до рук рідної бюрократії у різних місцевих та столичних інстанціях — справа починає гальмуватися. І хоча реконструкція будівлі вже почалась, коли вона закінчиться — поки невідомо.
Друга проблема — тутешні варвари. З царського палацу цього року поцупили на металобрухт грати та труби. Час від часу надбанням регіональних засобів масової інформації стають місцеві скандали: то один забудовник котлованом під торговий центр зруйнував залишки середньовічної садиби, то інший щось там подібне накоїв.
Місто немов розділилося на два табори. Один табір вважає, що необхідно якнайпильніше берегти кожну часточку минулого. Інший — що вся ця "старовина у павутинні" заважає місту розвиватися. Перші апелюють до збереження історичної і культурної спадщини, натякаючи на надприбутки від туризму у майбутньому. Другі нагадують, що наповнювати міський бюджет та ремонтувати труби треба вже сьогодні.
Сьогодні до меморіальної садиби Іллі Рєпіна щорічно приїжджає трохи більше 20 000 чоловік. Кожний з них залишає у Чугуєві від 10 до 25 гривень. З того нема й півмільйона гривень. Із створенням Історико-архітектурного заповідника цілком реально збільшити кількість відвідувачів до 100 тисяч на рік. Навколо всього того вибудується відповідна туристична інфраструктура: кав’ярні, готельчики, магазинчики, сувенірні та книжкові ятки... Нові робочі місця місту не завадять. Але велике туристичне майбутнє Чугуєва може перетворитися на примару, якщо місто не збереже свою історію.
Не тільки окремі будівлі і пам’ятки перетворюються на прикмети часу, але й сам ландшафт — на скам’янілу сповідь. Тьмяні звиви Сіверського Дінцю розмежовували два світи: Степ та Лісостеп — кочовиків та землеробів. Чугуївські броди-перелази були як ворота із одного світу в інший. Отже, один з світів намагався другому ті ворота до себе зачинити, і побудував ніби нездоланні укріплення. Але й вони впали під натиском косоокого та чорнявого східного вітру. На мурах середньовічної фортеці, як на фундаменті, через кілька століть знову виросло місто-страж. І хоча ногайці і татари раз у раз проривалися на заборонені терени — то не далі, аніж до найближчих навколишніх сільських поселень. Землеробська цивілізація приборкала кочовиків.