Другие журналы на сайте ИНТЕЛРОС

Журнальный клуб Интелрос » Политик HALL » №40, 2008

Великий та жахливий

"Грушевський Михаил Сергеевич — академик с европейским именем. Интриган большой руки. Председатель Центральной Рады. Большой организатор. Любит размах во всем и деньги. Крайне самолюбив. […] Политических взглядов, как и правописания не меняет, гнется, но не ломается".
Справа-формуляр
Михайла Грушевського, ГПУ.
Повідомлення
від 6 березня 1925 року

"…Відколи приїхав Грушевський, Академія всенька дихає інтригами, які попросту отруюють повітря"
Лист академіка Агатангела Кримського до академіка Дмитра Багалія.
28 листопада
1924 року

"І цей чоловік претендує на ролю проводиря громадського, і таким-таки і справді був. Подлая нація! — сказав би Є.Х. Чикаленко, — і сказав би резонно, бо коли проводирі такі, то що вже про загал говорити".
Сергій Єфремов".
Щоденник,
14 квітня 1926 року

Маємо голову
Є така народна забава — малювати з політиків як не ікону, то карикатуру, як не пером на папері, то ілюзіями чи забобонами у власній свідомості. А малювати портрет, та ще й не офіційний, парадний, а кабінетний, приватний — то справа марудна і обтяжлива, бо вимагає надто багато зусиль. До речі, значно простіше перемальовувати ікону на карикатуру. Або навпаки.
Є ще й інша народна забава. Спочатку вимріяти собі проводиря, наділити його у своїй уяві всіма мислимими чеснотами, і довго потім дивуватися, з’ясувавши, що власний образ лідера і реальна жива людина — то є дві великі різниці. Тож, як досхочу награються другою забавою — майже завжди повертаються до першої.
Українці "Батька Грушевського" собі вимріяли. Він надто підходив на роль месії. Феноменально плідний історик, творець українського історичного міфу, він перетворився на національного героя. А згодом — і на мученика, коли імперська влада Грушевського спочатку ув’язнила, а потім відправила на заслання. "Ми всі вважали його за "некоронованого короля України", який, як приїде, то дасть всьому порядок і лад". — писав, згадуючи 1917-й рік, той самий Євген Чикаленко. По поверненні із заслання, у березні того року, стотисячна юрма киян носитиме Грушевського на руках, а у квітні — одностайно оберуть головою Центральної Ради. Тоді у бучній залі Купецького зібрання зчинився галас: "Виборів не треба", "Маємо голову", "Голова — Грушевський", "Батько Грушевський — наш голова"! А Грушевський навіть у день свого найбільшого тріумфу залишався лише людиною із своїми беззаперечними перевагами і незаперечними вадами.
А через рік після тріумфу Центральна Рада була розігнана. І до Луцьких казарм у Києві, де Грушевський переховувався після перевороту, вранці явилася молодий дипломат Надія Суровцова із несподіваною пропозицією. Партійне керівництво вважало, що у даній хвилині Україні потрібна диктатура, яку мали б протиставити гетьманату Скоропадського: "Ви маєте прийняти диктатуру!" Грушевський підскочив, немов обпечений: "Я? Голова парламенту — диктатуру?! Ніколи!" Він назавжди втратить владу…

Родинний культ
У Грушевського було вразливе місце — сім’я, чи радше — культ сім’ї. У того культу була своя історія.
"Ми вилізли на дах свого будинку і дивилися на море вогню, який часом, коли провалювалася одна із стель шестиповерхового будинку, вибухнув аж під хмари. Разом із будинком професора згоріли його величезна бібліотека та розкішна цінна збірка всяких історичних та етнографічних предметів, рукописів…" — так очевидець запам’ятав пізній вечір 25 січня 1918 року. Більшовики встановили проти будинку Грушевського артилерійську батарею і гатили по ньому, допоки дім не запалав. Мати Михайла — Глафіра Захаріївна — того потрясіння не перенесла і за кілька днів померла.
Так через десять місяців після квітневого тріумфу у один день Грушевський втрачає найріднішу людину, справу життя, дах над головою і засоби існування.
А ще через пару місяців, у день розгону Центральної Ради 30 квітня 1918 року, на її неодмінного голову і Президента скоять замах. На Грушевського накинувся із багнетом якийсь молодик. Багнет не зачепив професора, але поранив його дружину — Марію Сильвестрівну. Грушевський був шокований — нащо йому політика і влада, якщо вони приносять лише біль найріднішим людям?!
Грушевський мусить переховуватися. У "схованці" професор продовжить робити записи про власне дитинство та родину. Грушевський розпочав ці спомини іще у "Житомирському вигнанні", у січні, після смерті матері: "Я собі створив своєрідну релігію сім’ї, положив в основу обов’язок любити своїх рідних і передусім своїх батьків, братів і сестер, не вважаючи ні на що, тремтіти за їх життя і здоров’я, служити їм і піклуватись ними і над усе цінити можливість жити вкупі і тим тішитись як найвищим щастям". Навесні 1882 року, коли юний Михайло вчився у Тифліській гімназії, протягом одного лишень місяця померли два його брати і сестра… "Тепер смерть пройшла посеред нас, як біблійний ангел з мечем і витяла всіх, кого стріла на своїй дорозі. Ми не могли стямитися з жалю і гніву на таку страшну немилосердність долі". Після цієї події "родинний пієтизм" Грушевського перетворився на релігію. Смерть матері і замах на дружину зробили з релігії — культ.
По тій больовій точці Грушевського битимуть з особливою насолодою. Навесні 1931 року 65-річного академіка заарештували вдруге. Грушевському погрожували, що в разі, коли він не визнає своєї участі у антирадянському "Українському національному центрі", його доньку Катерину, кохану "Кулюню" зашлють на Соловки. "…Будут арестованы все близкие мне лица, будут произведены десятки повальных обысков, разорены десятки квартир, взорваны полы и стены, близкие мне лица будут сосланы в концентрационные лагеря, где их расстреляют при первом замешательстве в стране, и я стану предметом проклятий у всех моих близких…" — так Грушевський напише у листі до Сталіна про допит у харківській тюрмі. У спробі поставити Грушевського на коліна ті погрози були дієвіші за будь-які катування і тортури.

Амбітність і нерви
Батько — Сергій Федорович — несподівано та несвідомо став винуватцем усієї майбутньої кар’єри сина. Бо самолюбство Михайла Сергійовича народилося у тій самій Тифліській гімназії, просто на вступних іспитах. Михайло складав іспит відразу до четвертої класи гімназії. І склав цілком добре. Аж тут батько заявив, що сину було б легше, якби той вступив до третьої класи. "Думаю, що в моїм життю було небагато фактів, які мали б таке рішуче значення для всього складу моїх настроїв і змагань, мого характеру та світогляду, як се невинне рішення батька. Коли я, зложивши зовсім добре іспит до четвертої класи, добровільно пішов до третьої, то се чи не зобов’язувало мене до дечого, кат його бери!" Саме відтоді у Михайла народилося прагнення усупереч поблажливій опіці батька відзначатися, бути першим, робити блискучу кар’єру, досягати мети. Він сам прекрасно усвідомлював свою амбітність і цілеспрямованість: "Певна психічна неурівноваженість в моїй вдачі, ся прикмета, що я в кожній хвилі […] мого життя мушу мати перед собою якусь мету, котрій мушу віддаватись ціло і без останку, доводячи свої сили до крайнього напруження, до самозабуття, і тільки тоді чую себе нормально, коли можу без перешкоди віддаватись досягненню сього завдання…" Ба більше: "Може бути, се пояснюється моєю нервовою вдачею, яка вимагала […], щоб життя було напружене, щоб воно було наповнене вщерть, так щоб у нім не лишалось порожнього місця, щоб воно горіло в неустаннім досягненні".
Якось юнаком Михайло вичитав, що у 1866 році, у рік його народження, з друку не вийшло жодного видання українською. У Тифлісі він дав собі "Ганнібалову присягу": написати 100 книжок, щоб у стократ вигодити ту прогалину. Завершуючи навчання у Київському університеті, Грушевський написав роботу "Історія Київської землі від смерті Ярослава Мудрого до кінця XIV віка" — неймовірний приклад працездатності і працьовитості! Язик не повертається назвати цю роботу "дипломною": 520 сторінок. Сьогоднішні докторські дисертації звично є меншими за обсягом. Це був лише перший крок — юнацька обітниця була дотримана більш, ніж у повному обсязі.
Водночас, коли щось виходило не так, як на те сподівавсь Грушевський, у нього, за його власним визнанням, з’являлося непоборне бажання все те кинути. На початку серпня 1917 року він зважився подати у відставку з посади Голови Центральної Ради. Як історик, він іще у той момент побачив, що революційна хвиля спала, загальний ентузіазм змінюється на тотальний песимізм, усі втомилися. Сам Грушевський і його родина постійно очікували "можливості якоїсь несподіваної катастрофи: арештів, збройного нападу…". Око російської контррозвідки Грушевські відчували на собі безнастанно. Центральна Рада захлинулася безплідними дискусіями, навіть після виснажливих пізніх засідань він не може заснути… Грушевський подав у відставку: у такій напруженій ситуації потрібна людина із свіжими силами і сильними нервами. Рада відставку не прийняла. Одній з газет це дало підстави писати, що Грушевський закрутив цю інтригу тільки заради того, щоб дати себе просити, "поламатися", і тим підживити власні амбіції. "Але для мене те було дуже прикро, бо справді, нерви мої вже не втримали того надмірного фізичного перемучення", — писав потім Грушевський.

Свари в Академії
Коли, вже у 1920-х, один згаданий вище академік плакався іншому на каверзи третього, у довгому тому їх переліку особливе місце посідало звинувачення у "родацькій турботі", сімейщині: "Проти П. ведеться систематична інтрига за те, що він якось не вшанував одного з родичів Грушевського, а вже відомо, що це тяжчий гріх, ніж проти духа святого". То була щира правда.
ГПУ знало всі його слабкі місця. І не тільки його… Саме ГПУ диригувала усіма тими сварами і інтригами у Академії. У одній із резолюцій начальника контррозвідувального (!) відділу ГПУ УСРР написано цілком відверто: "Дозволити скористатись незгодами, що виникають в українців, для загострення їх, зокрема Грушевського з Єфремовим. Решта — "філософія". А через тиждень — нова настанова ГПУ УСРР працівникам київської охранки: "На ваш запит про Грушевського повідомляємо свої міркування. Ніякої політичної користі для нас Грушевський на президентському кріслі Академії наук не являє. Першорядну важливість і значення для нас має посилення незгод у верхах української шовіністичної громадськості, зокрема з найсильнішою нині групою професора Єфремова…". ГПУ прекрасно знало про самолюбство Грушевського, і однієї рукою — підживлювало його, а іншою — відсувало омріяне крісло.
"…Сдохла старая сволочь. Да и вообще о нем лучше не говорить, а то того гляди попадешь туда, где сидит Косынка…" (Столяр — литератор, антисоветски настроен). "…Ну вот и не стало старика. Да, жалковато. Что ни говорите, а это была золотая голова…" (Рыльский — поэт, националист)" — спецзведення ГПУ УСРР сумлінно фіксували, що навіть над гробом Грушевського було чути надто різні думки.
І закоханий, і виборець творить собі героїв, часто-густо не обтяжуючи себе клопотом критично поглянути на об’єкт власного захоплення. Час ту легковажність виліковує радикально і швидко. Тож необачний легкодум, впадаючи у гріх зневіри та розчарування, починає перемальовувати ікону на карикатуру. За вимріяним образом "великої людини" десь губиться син, брат, чоловік, батько, схильності, звички та страхи, що сформувалися іще у дитинстві і загострилися на схилі літ…
За три роки до смерті, під час чергової "сповіді" у ГПУ літній академік констатуватиме: "Я не належу до породи героїв…"


Ігор Гирич
Завідувач відділом джерел з історії України ХІХ — поч. ХХ ст. Інституту української археографії та джерелознавства ім М. Грушевського НАН України
У 20-х більшовики називали Українську академію наук Кримсько-Єфремівською академією. Сергій Єфремов займав пост Голови управи Академії наук, він фактично керував академіками як голова Президії. Документацією відав і з владою конферував неодмінний секретар Агатангел Кримський. Формально академією керувало Спільне зібрання академіків, їх було до двох десятків чоловік, але фактично політику ВУАН визначала ця пара.
Коли Грушевський повернувся на Україну, він мав або вписатися в ту структуру, яку витворили Єфремов і Кримський, або мати свою власну позицію і перебувати у конфронтації до фактичних керівників Академії. Грушевський обрав друге. Михайло Сергійович був людиною неординарною, і він не був схильний сподіватись на крихти від загального столу. Він вимагав більше, ніж реально могли дати Єфремов і Кримський. В першу чергу, в плані грошей на його численні Комісії і Катедри та видання. Тих грошей, що давала Академія, йому було мало. В боротьбі за кошти він змушений був звертатися до уряду. А уряд, "Укрнаука" давали додаткові кошти з власних резервів, підтримуючи в’яло плинний конфлікт між Грушевським з одного боку, і Кримським-Єфремовим — з другого. Ось чому Єфремов ображався на Грушевського: він вважав, що треба грати за тими правилами, які на той час реально в Академії були вибудовані. Це вони називали дисципліною. Ці правила гри визнали всі академіки, а Грушевський, який щойно повернувся, не погодився на це пристати. І він, в принципі, мав на це моральне право, адже не був просто академіком. Реально це була людина, яка мала б цю Академію очолювати, бо він 27 роки перед тим її створював, очолюючи Наукове товариство ім.Т.Шевченка, коли Кримський і Єфремов були початкуючими вченими.
За конфліктом стояло бажання Грушевського видавати додаткову наукову продукцію. Наприклад, Грушевський по поверненню хотів зразу відкрити новий журнал "Україна" — це і на сьогодні один з найкращих журналів з українознавства. Академія йому на цей журнал грошей дати не могла. А Держвидав, який залежав від уряду, дав! Якби він не пішов на конфлікт, цей журнал ніколи б не з’явився. Так само не побачила б світ книга "Київ та його околиці в історії і пам’ятках", журнал "Первісне громадянство" та інше. Якби він сидів, склавши руки, цих книжок напевно не було б. Грушевський ніколи не залежав від тих грошей які йому призначалися, завжди шукав додаткові засоби для праці – ще коли був у Львові. Така була вдача цієї енергійної людини. Така цікава деталь: він діставав кошти не тільки на видання журналу, але й на виплату гонорарів. В тому числі передбачались гроші на гонорари авторам з-за кордону – з Галичини.
Єфремов закидав Грушевському, що він іде домовлятися з більшовиками, замість тримати проти них спільний фронт. Але ж, з іншого боку, він робив українознавчу працю, яка була по своїй суті антибільшовицькою, та ще й за комуністичні гроші. В нього це виходило, Грушевському гроші давали, то чому він мав від цього відмовлятися? Але треба мати на увазі що він спілкувався в першу чергу з націонал-комуністами, з Шумським, зі Скрипником. А це були антиподи російського централізму. Ці перемовини Єфремов кваліфікував як "пиття кумису в Орді". Так, він пив кумис, але не в Москві, а у Харкові. Фактично він підтримував тим націонал-комунізм як силу, що з часом могла повернутися до демократичних норм управління. Націонал-комуністи натомість сподівалися завдяки авторитету Грушевського підняти власний імідж в суспільстві.
Грушевський мав найбільший за всіх колишніх громадських діячів авторитет як першорядний історик, як вчений. Тому йому давали додаткові кошти. Але їх давали ще і з розрахунку на продовження війни між Грушевським і Єфремовим. А голова Історичної секції намагався якесь порозуміння знайти. Цікаво, що більшовики його кількаразово висували на Президента академії. Грушевський бачив, що з нього роблять Троянського коня і не погодився на собі більшовиків ввести в Академію.
Архив журнала
№47, 2015№45, 2008№44, 2008№43, 2008№42, 2008№41, 2008№40, 2008№39, 2007№38, 2007№37, 2007№36, 2007№35, 2007№34, 2007
Поддержите нас
Журналы клуба