Мабуть, історія 1920-30-х років не була б тим, чим вона стала, без деяких, винятково "жіночних" жінок, довкола яких купчились, обтиралися, спалахували і надихалися кращі люди цієї незбагненної епохи. Ліля Брик, яка надихала на життя і смерть Володимира Маяковського. Раїса Троянкер, в яку був закоханий письменник Юрій Смолич. Олена Пілінська, яку боготворив поет Володимр Свідзинський. Олена Теліга, якою надихався теоретик націоналізму Дмитро Донцов. Сімейство сестер Синякових, до яких вчащала строката футуристична публіка, і зокрема Хлєбніков, Асєєв, Єрмілов. Лише вряди-годи цінувалась її професійна відданість чи то подружній, а чи просто дружній справі, і зазвичай забувався талант виховувати мужчину, який знаходився поруч.

Особливості виховання
Дивує при цьому те, як спрагло жінки всіх радянських часів і пролетарських народів тяглись до психопатичних особистостей. По тому вони зазвичай сплачували жахливу ціну за свою слабкість, провадячи незавидне існування. Спершу усе воно, ясна річ, спокусливо і захоплююче, наче в лефівських романах з 1920-х років. Але потім усе обертається навіть не трагічно, а радше анекдотично: "Поручику, вам подобається Бабель? — Дивлячись яка".
До речі, Бабель. Тут тобі й пролетарський пафос, тут і психопатичні ухили. Якось Бабель поцікавився в майбутньої дружини, ще невинної дівчини, чи можна глянути, що знаходиться в її сумочці. Та, здивувавшись, дозволила. "Благодарю вас, я, знаете ли, страшно интересуюсь содержимым дамских сумочок", — обережно зауважив відомий письменник, і висипав на стіл увесь вміст сумки, уважно роздивився, поскладав усе назад, а листа, якого дівчина отримала того дня від інститутського приятеля, залишив. Глянув якось дивно і перепитав: "А это письмо вы не разрешите ли мне прочесть, если оно вам не дорого по какой-нибудь особой причине?" Натурально, знервована дівчина погодилась, сановитий нахаба дочитав листа до кінця і знову спитав: "Не могу ли я с вами уговориться? Я буду платить вам по одному рублю за каждое письмо, если вы будете давать мне их прочитывать". І все це було сказано з таким поважним виглядом, що співрозмовниця, зашарівшись, розреготалася — і погодилась. Задоволений Бабель тут-таки витягнув карбованця і поклав на стіл. Дружина цього одеського донжуана згадувала, що заради кумедної ситуації він не милував ані її, ані родичів, ані знайомих. Все у казан, себто — в літературу!
А загалом тогочасні чоловіки зазвичай ховалися від жінок або за наганом, або за партквитком. А от українські "літературні" жінки від початку століття аж до пролеткультівських 1920-30-х років не соромились виказувати правду-матку в житті та літературі. Попри ліризм поетки Христі Алчевської, яка нагадувала свою російську посестру Міру Лохвицьку, траплялися "жіночі" писання неабиякої "мужньої" наснаги, наче в поетки Олени Теліги, котра, в свою чергу, наслідувала манеру своєї хрещеної матері Зінаїди Гіппіус.
Хоч іноді стосовно жіночої прози 1920-30-х років хочеться зауважити, що тодішнім авторкам краще було б займати "творчу" позицію на бойовому фронті письменницького подружжя. Як, наприклад, легендарна Марія, жінка поета Володимира Сосюри, котра відбирала в чоловіка гонорари, гендлюючи його віршами і пишучи доноси в ЦК. Або нещасна дружина-акторка Наталя Ужвій, яку поет-футурист Михайль Семенко нещадно бив, влаштовуючи п’яні скандали в письменницькому Будинку "Слово". Чи, зрештою, віддана Антоніна, жінка драматурга Миколи Куліша, яка рятувала чоловіка від спроб самогубства. "Спинила друга пляшка, що її підставила моя дружинонька, коли побачила, що я, чого доброго, справді можу зірватись", — зізнавався Куліш щодо своєї "старенької". "Старенька, ти взяла в мене нагани?", — вряди-годи перепитував п’яненький автор "Патетичної сонати".
Тож невблаганне падіння у вищезгаданий відчай з наганами і самогубствами оберталося психологічною травмою. Іноді це було від невміння спитатися в жінки, чи можна закрутити з нею виробничий роман, а чи просто запросити до кав’ярні на чарку супу і палку чаю, як жартували в пролетарському Харкові. Але ж решта імпульсів до писання (естетичні, моральні чи метафізичні) виглядають несправжніми! А в результаті — сублімаційні заміни "жінки" на "літературу" і навпаки, ревнивий рев Маяковського, мазохістський спів Свідзинського, а також відверті адюльтери Миколи Куліша. Які й виправдовували письменницьку творчість.

Буржуйський еротизм
І взагалі, заходячи наразі в розмову про зразки еротичного письма в українській радянській літературі, вкотре наштовхуєшся на монолітність контексту. Так, ніби маємо справу з одним автором і однією моделлю, а також універсальним ракурсом і чітко означеним менталітетом радянського мистця.
Автора-соцреаліста завжди охоплював правець серйозності, щойно справа доходила до опису еротичних сцен, адже після постсимволістської та футуристичної ейфорії 1910-20-х радянська жінка вже була не просто жінкою, але символом Батьківщини. Себто письменник був приречений так описувати відповідні портрети і сцени, щоб їх можна було примістити у шкільній читанці. Натомість на Заході буржуйський еротизм виявився полем потужних інтелектуальних спекуляцій.
І тоді "поїзди йшли на Захід", чи пак у творчі відрядження, де жінки були більш поступливі та менш "революційні", тобто міщанські.
«Товариші,
Говорю серйозно:
без Европи нам — як попам без душі:
Обійтися ніяк не можна",
— наполягав завзятий М.Семенко, знемагаючи 1929-го року в "Пісні поета, що пробув три тижні у Берліні за командировкою Нар. Ком. Освіти":
"Чи дасть мені ще
Радянська влада кохана
долярів!
Хоч невеличку жменьку —
щоб і на той рік хоч трохи я відчув себе у
справжню культуру, европейську, закоханим!"
Зрештою, про "неведомо куда" під згадувану пору "червоного" ренесансу вже написали О’Генрі з Жулем Верном, але наразі мова саме про комункультівські мандри потаймиру.
Безперечно, письменницьке щастя — це найвища стадія колективної протоплазми, просвітленої пролетарським духом! Але воно — аж ніяк не найвища стадія європейського духу, обтяженого українською протоплазмою. Себто наразі йдеться про ступені розвитку кожного з будівничих Загірної комуни, коли на певній стадії категорія "щастя", як проблема "долярів", злуплених з "радянської влади коханої", знімається. І тоді надходить похмільне усвідомлення власної ницості, тобто катарсис.

Раїса Троянкер
Зрештою, яке було ставлення до жінок у письменників радянської України 1920-30-х років? Жінка уявлялась ними або як "товариш Жучок", тобто безвідмовний бойовий друг родом з оповідань Миколи Хвильового, або як екзальтована панянка, спокуслива непманська фурія тощо. Жили зазвичай з першими, закохувались, як правило, в других. Перші з часом відходили на периферію обивательської рутини, з другими було цікавіше будувати новий лад. Іноді дві "виробничі" іпостасі поєднувались в одному "любовному" флаконі.
Як було на "революційній" роботі, на яку іноді влаштовувались наші фурії з валькіріями? "— Делать-то вы что-нибудь умеете? — питалися у них в "Циниках" Анатолія Марієнгофа. — Конечно, нет. — Н-да. — И он деловито свел брови. — В таком случае вас придется устроить на ответственную должность". О, що це була за "должность", яку посідали приголублені вже новим пролетарським панством жіночки! Ціле плем’я брехливих булгаківських секретарок, лінотипісток, референток та інших "відповідальних" товаришок Ряппо було випещене новопосталим радянським бюрократизмом. Вони гідно різнилися від колишніх "бойових" товаришок Жучків, списаних на берег Революції через профнепридатність до нового цивільного життя. Від Раї Азарх, що керувала видавничим життям, до Раї Троянкер, яка крутила письменницькою братією — така була динаміка розвитку жіночих типажів у життєтворчості комункультівської автури.
Коли після романтичних стосунків любовна ейфорія в авторів з 1920-30-х років змінювалась на більш прозаїчне захоплення щодо власного звільнення з пут кохання, надходив час цинічних закидів колишнім подругам. І відома поетка-валькірія Раїса Троянкер почула від класика радянської літератури Юрія Смолича цілком "пролетарську" відвертість: "Ви просто , — сказав я, дозволивши собі грубість, бо я був справді обурений, мені було гидко, і вона, справді, заслуговувала цього". Обурена дівчина, якій закидали "беспорядочные половые связи", звичайно заперечувала, мовляв, їй притаманні якраз "порядочные половые связи", і тут уже нікуди було подітися від чистісінької правди життя.
У 1928-му році з Москви приїхала група російських письменників. Їх було четверо. За тиждень, що вони пробули в Харкові, всі по черзі ставали коханцями Раї Троянкер, відомої поетки. Згодом у Харкові засідало Бюро міжнародної революційної літератури, на яке зібралися англійці, французи, бельгійці, німці, угорці, ще й китайці. Майже всі вони так само перебули коханцями Раї, затятої німфоманки. Коханцем Раї став навіть Панаїт Істраті, про якого ходили чутки, що він цікавиться чоловіками. "Я перевірю сьогодні ж, чи правда", — закинула своєму приятелеві Смоличу дівчина, яка слідувала відомому принципу Лілі Брик про те, що "знакомиться лучше всего в постели", і тієї ж ночі була з Панаїтом Істраті. Отже, дарма було новим панам Радянської України звинувачувати у смертних гріхах тих, кого вони на ті самі гріхи виховали, організували, налаштували.
Як бачимо, здебільшого поважні, порядні люди. Революційні письменники. Може, патологія була в Раї Троянкер у стосунках з революцією? "Рая посміхнулась посмішкою, яка може звалити навіть пустельника, і сказала, що вже була в кількох лікарів, назвавши тут же імена найвідоміших невропатологів і психіятрів, але щоразу візит закінчувався тим, що світила науки теж ставали її коханцями". Щоправда, у 1920-30-х кохалися всюди, навіть в лікарняних кабінетах, як свідчить Раїса Троянкер.
Річ у тім, що, як пояснювала своєму високопоставленому приятелеві Юрію Смоличу вищезгадана Рая, її приваблювала навіть не зміна людини, бо вона не встигає пізнати людину, з якою зійшлась — інколи це буває лише раз, і цих "разів" були вже сотні за кілька років її жіночого життя. Просто її непереможно збуджує сама думка, що "ось стоїть мужчина в його член ще не був у ній". Нещасна пролетарська поетка навіть питалася в Смолича, чи треба їй закінчувати життя самогубством, бо взагалі хочеться жити, і "стільки ще є мужських членів, які не побували в ній". Щоправда, питалася за пікантних, як завжди, обставин, користаючи з "символістської" безпомічності письменника, коли той перебував у лікарняному ліжку, що додавало ситуації декадентського смаку. "Рая підійшла до мого ліжка, — згадував Смолич в "Інтимній сповіді", — під халатиком вона була зовсім гола — одвернула ковдру і лягла поруч зо мною, не скидаючи халатика. — Ви вже випили молоко? — спитала вона так, немов би щовечора так питала".

Авангардисти духу
Загалом еротика завжди була ідеологічною. Від символістських побудов Володимира Соловйова в "Смысле любви" через безумства Олександра Блока до ленінської революції з планами Льва Троцького щодо наукової перебудови людини — Росія весь час стикалась з єдиним ідеологічним текстом. Саме життя зводить в один сюжет сексуальні, містичні та революційні мотиви, тому будь-який жест чи текст варто розглядати одразу крізь ці три призми.
До речі, досвід сектантів вважав безцінним Володимир Ленін, а Володимир Бонч-Бруевич описував їх як носіїв справді революційного духу. Чому це, питається? А тому, що вони протистояли нелюбому православ’ю, а ще й тому, що перетворювали тілесність. Переосмислювали її — статевим бешкетуванням, як хлисти, чи просто позбавленням себе статевих ознак, як скопці. При цьому кастрація ефектно трактувалась за апофеоз перемоги культури над природою, а вища інтелектуальність змішувалася з хтонічністю в "божествах" з народу на кшталт Григорія Распутіна.
Узагалі ж символісти, більшовики та інші авангардисти духу — це близькі родичі. Всі вони дивилися на світ крізь призму духовних бінарних опозицій, лише у "дожовтневих" символістів діяли "природа" і "культура", а в їх революційних наступників — "червоні" і "білі". Але усі вони затято переймалися тілесністю, що давно перекочувала в центр уваги гуманітарних наук. Для цих "революціонерів" вона ще мала сенс, між іншим, і як локальна вірогідність у світі, що утратив вірогідності абсолютні. Але одна справа — захоплюватися якою-небудь Раєю Троянкер, і зовсім інша — писати про еротику в журналі "Комуніст".


"І пригадала Леся солодкі чоловікові слова, що він їх говорив, коли вони їхали кілька років тому до цього провінціального містечка, і, пригадавши, ще раз порівняла їх з дійсністю. Хіба Валентин, скажімо, не обіцяв допомогти їй вступити до компартії? Хіба він не запевняв, що вона ніколи не відірветься від громадської роботи? А вийшло так, що вона, замість широкої громадської роботи, дістала пелюшки, горщики, тощо".
Микола Хвильовий, "Ревізор"


"Та жінка мала спокійне, майже нерухоме довгасте обличчя, що в прямокутній рамці гладенького стриженого волосся з рівним пасмом над очима нагадувало щось старовинне, витончене і застигле, незмінно молоде, певне своєї краси й урочисте, як обличчя давніх єгиптянок, що йшли з віялами за фараоном.
Натомість очі її жили, ворушились і сміялись за все обличчя, — великі облудні очі, що блищали в мороці, як у кицьки".
Валер’ян Підмогильний,
"Місто"

"Марфа Галактіонівна дуже любить читати Леніна і Маркса. Але іноді вона читає Леніна й Маркса, а рука тягнеться за Мопассаном. Але й тоді товаришка Галакта уміє себе тримати в руках: вона в цей час читає тільки такі романи, як-от "Хуліо Хуреніто" з передмовою
Н. Бухаріна і "Любов Жанни Ней" — без передмови названого Бухаріна, але зате того ж самого автора, що до його твору писав передмову член ЦК ВКП".
Микола Хвильовий,
"Іван Іванович"



"В особистій вдачі Вер було так багато умовної декоративності й штучної орнаментальності, що їй належало лише бути собою… В житті Вер була одночасно акторкою і собою. Вона грала себе… Їй хотілося плескати, коли у вітальні або ж каварні з особливо химерним мрійним жестом вона запалювала цигарку. Пити каву й запалювати цигарки — наука не легка і відповідальна, як і останнє напруження тіла у змаганнях на 100 метрів".
Віктор Домонтович,
"Доктор Серафікус"