Харків перетворився на столицю у дещо своєрідний спосіб. Власне, у всьому винний імператор Александр І, залізничне сполучення, більшовики, ну, і самі харківці.

Університет
На початку ХІХ століття харківці — саме так, а не інакше звалися мешканці цього граду — намолили собі університет. Університет, природно, сприяв промисловому і економічному розвитку міста. Тому у 1860-х сюди провели залізницю. А потім — під час революційних подій 17-го — більшовики, котрі на З'їзді Рад у Києві опинилися у меншості, тим образилися, сіли у той-таки поїзд, приїхали у Харків і проголосили його столицею Радянської України. І чи не перше, що вони зробили — закрили університет. Хоча саме університет вже трохи більше століття був справжнім символом новоспеченої столиці. Але то вже зовсім інша історія. А ця — про те, чому окремі міста стають столицями, а потім — втрачають столичне обличчя, "столичність". У всіх мислимих смислах цього неоковирного слова.
Жив собі у Харкові професор Багалій. На початку ХХ сторіччя, у розпал "першої російської революції" цього історика обрали ректором Університету, а потім — вже під час війни — міським головою. Згодом гетьман Скоропадський пропонуватиме Багалію посаду прем'єр-міністра. Отже, напевне, і міський голова з цього професора вийшов, далебі, не найгірший. То був взагалі досить цікавий період в історії міста, адже одним з попередників Багалія на посаді міського голови був інший професор — фізик Погорєлко, а перед тим професор, фармацевт Гордієнко. До складу міської думи на початку ХХ століття обрали ледь не половину професорського складу університету. Сьогодні із 100 депутатів Харківської міськради аж… три професори. Чинним міським головою є людина беззаперечно всесвітньо відома, але не науковими працями… Для багатьох харків'ян результат місцевих виборів 2006 року викликав розгубленість, адже саме такий вибір дисонував із усталеним міфом про Харків як "центр науки і культури, вишівську столицю України". Відповідь очевидна: більшості харківців мерська харизма очі не дере. Харків змінився. Його символом вже давно не є університет. Новому Харкову мер-професор просто непотрібний.

Столична забудова
Поруч із університетською церквою, посеред Старого Міста, просто у сотні метрів від колишнього кафедрального Успенського собору риють чималенький котлован. Про цю новобудову у місцевих ЗМІ повідомили, як годиться, дві новини. Хороша — у котловані археологи вперше за всю історію знайшли залишки осель засновників Харкова (що вже само по собі тягне на сенсацію). Погана новина — всім тим будівництвом дуже стурбована освічена громадськість, яка вважає недоречною одинадцятиповерхову свічку посеред історичної забудови. Уявити подібне будівництво за урядування Гордієнка, Погорєлка чи Багалія складно. Будівлі "часів Багалія" розташовані у цьому ж кварталі: це корпуси університету, університетська бібліотека. Усе — не вище трьох поверхів, неоренесанс та модерн.
Нові харківці — архітектори, влада та забудовники — збереженням архітектурного обличчя міста "не заморочуються". Тут суцільна прагматика: земля дорога, місце людне, а тому — "всьо више, і више, і више…" Ніби звичайна справа для будь-якого великого міста по всій Україні, але решта не претендує на почесний титул "першої столиці". А саме історія перетворення Харкова на столицю у 1917 році і є сучасним міським міфом.
Від 17-го до 34-го року — дивовижний період в історії Харкова. Міська влада не боялася влаштовувати бучні міжнародні архітектурні конкурси. У тих конкурсах вважали за честь брати участь засновник конструктивізму Ле Корбюзьє та головний архітектор Нью-Йорку Ніколай Васильєв, ба більше — вони не вважали за сором програвати у Харкові. Бо ці конкурси були справжніми творчими баталіями. Новий архітектурний одяг подекуди вдягали на старі, іще губернські будівлі: неоренесансний будинок Міської Думи перебудували на конструктивістську Міськраду, класицистичні "Прісутствєнниє мєста" — на Будинок Червоної армії, Губернське земство — на ЦК КП(б)У, а будинок Дворянського зібрання — на ВУЦВК. Молода столиця поводилася амбітно: забудовувалася шедеврами, ламала стереотипи, жила майбутнім, мріями і планами. Революційні відкриття Українського фізико-технічного інституту, грандіозне будівництво ХТЗ, театральні експерименти курбасівського "Березоля" та експерименти зі словом Хвильового, Елана-Блакитного чи Майка Йогансена, новаторський "скрипниковський" правопис — за років "столичності" Харків не міг поскаржитися на брак "подій року".

Обране місто
Не буде великим перебільшенням, якщо сказати, що столичний дух та амбіції міста сформувалися іще раніше, коли губернське місто включилося у боротьбу із Києвом та Варшавою за титул "третього міста Імперії". Саме у період, що передував "столичному", і сформувалася "перша редакція" харківського міського міфу. Автором його був той самий Багалій.
Щоправда, "Південноруськими Афінами" Харків почали називати одночасно із відкриттям університету. Проте риторична фігура початку ХІХ століття через сто років наповнилася новим змістом — ідеєю "обраного града", особливість якого осяяна місією просвітництва теренів колишнього "Дикого поля". Багалій ніколи не говорив про те вголос, але десь підсвідомо заклав її у свою "Історію Харкова за 250 років його існування". Це відчувається з перших сторінок цього грубезного фоліанту. На початку існування у Харкова були потужні конкуренти: той же Чугуїв, або Люботин. Спочатку Харків був підпорядкований чугуївському воєводі, і навіть дорога на Москву йшла не прямо — на північ, а на схід — через центр воєводства. Проте сьогодні Московський чугуївський тракт — звичайна лісова ґрунтовка. Вже за кілька років Харків переріс свого старшого брата, перетворився на центр полку, потім — намісництва, а згодом і губернії. Вершиною ж міської кар'єри Люботина лишився статус столиці карликової Люботинської республіки… Чим, здавалося б, іще пояснити надмірну успішність Харкова, аніж прихильністю Вищих сил?!
Звичайно, у обраного міста мали бути свої "царі та пророки". Багалій написав житія і цих достойників — "мандрівного університету" Григорія Сковороди, винуватця заснування університету і збурювача місцевої громади Василя Каразіна, непокірного міського голови Урюпіна, першого губернатора Щербініна…
Міф про обраність Харкова і харківців виховав ціле покоління дуже активних молодиків, які потім будуватимуть з Харкова столицю країни.
Але відміряна навіть понад норму щаслива доля міста рано чи пізно вичерпується. Та генерація буде невдовзі знищена. Харків на довгі роки стане також столицею репресій і чисток. Найвідоміший український імпресіоніст Глущенко після повернення з Франції у постстоличний Харків просто втече з нього світ за очі, аби тільки не бути у місті переляканих облич.
Війна позатирає архітектурні прикмети минулої столичності. У повоєнні роки чомусь вирішили не відновлювати будинок колишнього ВУЦВК — теоретично сакральне місце для радянської історії України (бо саме там була проголошена Українська Соціалістична Радянська Республіка). Під час відбудови багатьох шедеврів конструктивізму цей лаконічний стиль був замінений "сталінським ампіром", за чиїмось влучним дотепом — архітектурою пізнього репресансу.
За останні сто років населення міста оновилося хіба не на всі сто відсотків. Від старого Харкова лишилося кілька родин — Багаліїї, Бекетови, Потебні, Іваницькі… Онук всесвітньо відомого офтальмолога Гіршмана досліджує археологію Франції. Алчевські, Погорєлки, Сумцови розчинилися у часі… З усього реєстру харківських першопоселенців достеменно відомо, що до наших часів у Харкові дожило лише одне сімейство — Чепела. У другій половині ХХ століття з Харкова частіше їхали, аніж приїжджали сюди працювати і жити. На початку ХХІ століття Харків лишається містом-розпалювачем амбіцій, містом-трампліном. Зрештою, транзитним містом.

Дух купецтва
Сьогодні символом Харкова є не найстарший український університет чи еталон конструктивізму Держпром, а "Барабашка". Назва цього ринку походить від розташованої поруч станції метро "Академіка Барабашова", названої на ім'я іще одного ректора університету і чи не найвидатнішого з астрономів ХХ століття. У метаморфозах цього прізвища теж ввижається прикмета часу.
Найбільший у Європі базар навряд чи можна назвати містоутворюючим об'єктом. Але він годує кілька десятків тисяч людей, які працюють безпосередньо на "Барабані", і ще кількадесят тисяч збувають там свою продукцію, привозять туди покупців та продавців… Багато хто з перших "барабашівців" — колишні вузівські викладачі, працівники колись численних харківських НДІ. Вони вже не повернуться із цього бізнесу. Вони змінилися. Це вже нова соціальна верства, якої ще кілька років тому не було.
Власне трапилося те, що трапилося: замість старого радянського чиновництва, яке ще кілька років тому цілком впевнено почувалося у своїх кріслах, у Харкові до влади прийшов бізнес — "купецтво". По суті це і є революція. Вона відбулася не дуже тихо, але вочевидь неочікувано і майже непомітно.
Таке вже було у часи, що були перед нами. Наприкінці ХІХ століття один з харківських обивателів на березі однієї з харківських річок розбив городи та теплиці. А згодом — перепрофілював свій бізнес на механічну майстерню, що потім перетвориться на підприємство. Завдяки обладнанню, виробленому на Харківському заводі імені Шевченка (а йшлося саме про історію його заснування) у космос злетів перший штучний супутник Землі.
Після реформ Александра ІІ у Харкові почався бурхливий ріст промисловості. Базарні перекупники, "підбивши грошенят", вкладали їх у вовномийки та цегельні. З тих кустарних виробництв виростали великі підприємства. Економіка цілком відповідно до класиків марксизму впливала на суспільство та місцевий політикум. Наприкінці ХІХ століття "дворянську" міську Думу замінила "купецька". А її з часом замінить та сама "напівпрофесорська". Харків сьогодні разюче нагадує сам себе взірця 1880-х років. Купецтво тоді захопило владу у місті, нав'язуючи громаді свої інтереси та смаки. Проте їх діти отримали непогану освіту, засвоїли смаки і звичаї цілком європейські і, врешті-решт, очолили громадський рух на початку ХХ століття.
Отже, сучасним Багаліям і Погорєлкам сьогодні 25—30 років. Через дві—три п'ятирічки вони заберуть владу у сучасного "купецтва". Звісно, якщо вони переживуть сучасних "батьків міста" і не залишать Харків заради Києва, Москви чи Лондона — адже із чим-чим, а із сполученням у Харкові було завжди все гаразд. Між іншим, Київ знову став столицею, коли у 1934 році до нього приїхало кілька ешелонів з Харкова. Так що у всьому винний імператор Александр І, залізничне сполучення, більшовики і, звісно, харківці.